Tribuna/Прочие/Блоги/Увага! Увага!/Сергій Савелій: «На Олімпіаду завжди брали сало, хліб, мівіну і трохи горілки»

Сергій Савелій: «На Олімпіаду завжди брали сало, хліб, мівіну і трохи горілки»

Легендарний коментатор, який працював на десяти Олімпіадах з місця подій, розповів Роману Бебеху купу історій.

Автор — Роман Бебех
9 февраля 2018, 19:35
34
Сергій Савелій: «На Олімпіаду завжди брали сало, хліб, мівіну і трохи горілки»

Легендарний коментатор, який працював на десяти Олімпіадах з місця подій, розповів Роману Бебеху купу історій.

«Мені подобається галицьке тріо коментаторів» 

– Ви б хотіли повернутись в ефір?

– Ні. Минулого сезону Андрій Столярчук захворів, і я провів кілька біатлонних репортажів. Не сказав би, що є велике бажання коментувати.

На Олімпіадах кілька разів коментував гірські лижі і зараз підсів дивитись на «Євроспорті» цей вид спорту, коли його коментує колишній радянський гірськолижник Володимир Андрєєв. Я отримую насолоду від його коментаря. Фахово і цікаво. 

 – Які ляпи вам досі згадують уболівальники?

– Так, я помилявся, але мені приписують й багато чужих ляпів. Світла пам’ять Єфиму Шарпанському. Наші голоси були несхожі, але в ефірі нас плутали постійно.

Фіма коментував переможну гонку для Валі Цербе у Ліллехаммері. І ніхто не брав її до уваги, вона 10-ю стартувала. Тоді не було даних статистики, і коментатор не знав, хто за ким йде. Просто працювали по картинці: як біжить чи стріляє. Весь час показували іноземців, а українки ніби ніде немає. І тоді Фіма видав легендарну фразу: «А де ж там наша Валя?» А її показали лише перед фінішом. І цей вираз запам’ятався багатьом.

Друга історія – під час одного зі змагань зимових видів спорту режисери побачили красиву лисицю і дали її в ефір. Коментатор Сергій Клопов сказав: «Ох, який гарний! Цікаво це лис чи лисиця?» А як це перевірити?

– Згадаю найсмішніший ляп, який я чув про часи Олімпіади. Під час трансляції, коли показали канадського тренера хокейної збірної і з’явився титр «time out», комментатор сказав: «А ось і легендарний канадський тренер Тім Оут». Хто тоді коментував, як таке могло статись?

– По-перше, це було не під час репортажу, а в огляді ігрового дня. Титри нечасто з’являлись, а тут чомусь дали – і це сплутало коментатора. Той ляп належить мені або Сергію Клопову. Я міг помилитись, бо на початку 90-х не знав добре англійську. Побувавши на десяти Олімпіадах, вже підняв свій рівень. Мені й самому було б цікаво глянути і побачити підтвердження, але, на жаль, цього відео немає в архівах.

– Хто найкращий спортивний коментатор України?

– Я назву трійку. Це  вже не юна гвардія, але молода. Знаю, що почнуть казати, що я з ними працював.

Мені подобається галицьке тріо, яке пройшло горнило нашої редакції – Гливинський, Циганик та Вацко. Спорту на телебаченні майже не залишилось, тому кажу про футбольних коментаторів. Вацко і Циганик добре читають футбол, бо люблять грати. Гливинський трохи гірше. У них вже є життєвий досвід, і за цей час вони почали відчувати момент, коли що потрібно казати.

Важливо, щоб молодь, яка йде у професію, відчувала, чи вона отримує насолоду від коментування. Якщо це не твоє, то потрібно чесно визнавати. У журналістиці є багато місць, де можна себе реалізувати: репортаж, редакторство, медіабізнес.

Наш баскетбольний коментатор Григорій Палій свого часу отримав пропозицію бути ведучим футбольної програми «Наш футбол». Це було популярно і статусно. Але він відмовився, бо розумів, що футбол – це не його покликання. Для мене він найкращий баскетбольний коментатор. 

– «UA:Перший» провів конкурс коментаторів, який вже назвали катастрофою. Коментувати біатлон сіли люди, які набрали найбільшу кількість лайків у фейсбуці. Як до цього конкурсу ставитесь Ви?

–  Інтерактив нині у моді. Цей конкурс – стимул для молоді. Він має декого охолодити від думок, що коментувати дуже просто. Люди думають: от начитаюсь інформації в інтернеті, сяду і як прокоментую, що аж від зубів буде відскакувати.

У мене був один знайомий мовознавець, який теж вважав, що коментувати просто. А потім провів одну пробу, прослухав себе і відмовився. Він ніяк не міг зрозуміти, звідки у нього під час репортажу з’явилось багато русизмів. Хоча в житті він спілкувався вишуканою українською.

Коментувати – це стресова ситуація. Іноді пульс доходить до 200 ударів на хвилину. Щодо конкурсу за лайками, то все одно треба, щоб експертна комісія послухала переможців. Наприклад, відібрали 5 найкращих, а там вже люди з досвідом мають приймати рішення, хто готовий до ефіру. Щодо молоді, то неможливо оцінити їх потенціал за кількома трансляціями. Робота одного хлопця на ім’я Сергій – сподобалась. Він не говорить зайвого, у нього гарний баритон.

– Серед критичних коментарів роботи молоді були заклики повернути в ефір Сергія Савелія...

– Одні пишуть: «Поверніть». Інші: «Та ви що?» Вже є нагода пересвідчитись, що все не просто. А ті, хто багато пишуть, хай прийдуть і самі покоментують.

Мене іноді дратує, як люди намагаються образити коментатора. Всі ми не роботи чи машини і можемо помилятись, але хто дозволяє так грубо ображати? Це все йде від невихованості.

На Олімпіаді буду працювати редактором. Там теж буде багато роботи. Працюватимемо в дві зміни: з 3 ночі до 4 дня. Не всі змагання будуть в прямому ефірі, адже багато з них перетинаються.

«Після ефіру Янукович дав гроші, щоб збігали за пляшкою»

– У 2004-му перед президентськими виборами, а потім Помаранчевою революцією Віктор Янукович був керівником НОК. Це була технологія, за рахунок перемог на Олімпіаді хотіли підняти його рейтинг. Були якісь установки говорити про нього в ефірі?

– Він приходив до нас у студію в Афінах, мені якраз треба було коментувати огляд ігрового дня. Для багатьох побачити Януковича стало подією, і мої колеги навіть казали, що я багато пропустив. По-перше, не сфотографувався з ним, як інші, а по-друге, у Віктора Федоровича якраз був нібито ювілей весілля з дружиною Людмилою. І вона теж була з ним. Він після ефіру дав гроші, щоб збігали за пляшкою, і наші символічно випили з ним по 50 грам. Установки говорити про нього в ефірах не було.

Це 2002-го, перед парламентськими виборами, нам чітко сказали під час репортажів говорити, що блок «За Єдину Україну!» Литвина підтримує вітчизняний спорт. Але це все йшло як реклама, через канал. Сашко Гливинський відмовився це говорити. Його навіть хотіли зняти з ефіру. Лякали, що будуть неприємності. Він тоді був наймолодшим з нас і, певне, не хотів підтримувати тих політиків. Добре, що проблем у нього потім не було. 

– Були моменти, коли вас хотіли зняти з ефіру?

–  У 2004-му в Афінах я гучно радів золоту Ельбруса Тедеєва, навіть заплакав.  Добре знав історію його становлення, і чому це золото було настільки важливим. Розповів у ефірі про його тренерів Бориса, Тимура та Руслана Савлохових. Справа в тому, що до перемоги на чемпіонаті світу 95-го його привів Борис, в 99-му – Тимур, а потім з ним працював Руслан. Три брати були його тренерами! Борис Сосланович тренував Тедеєва до того часу, поки його не арештували.

Коли перед Олімпіадою у 2004-му Борис помер, то я їздив на похорони до Осетії. Машиною проїхав 1600 кілометрів в один бік, а потім назад. І на похоронах перед усіма Руслан сказав, що спортсмени зроблять усе, щоб виступити гідно і віддячити Борису. Після ефіру мені подзвонили і сказали, що якщо я ще раз згадаю Бориса Сослановича, то Олімпіада для мене завершиться, а, можливо, і взагалі кар’єра.  Такі були часи: коли Борис помер, то йому почали приписувати те, що було, і те, чого не було. На щастя, після тієї олімпіади я попрацював ще на трьох.

–  Ви ж розуміли, що неправильно говорити в ефірі про людину, яка вважається кримінальним авторитетом? Чи ви не вірите в це?

– Це життя, і я не знаю, чи правда те, що пишуть. Я й досі, коли у себе на сторінці у фейсбук згадую день народження чи день смерті Савлохових, то буває, коментують – мовляв, про кого я пишу. І пишуть молоді люди, які в 90-х не вміли навіть шнурки зав’язувати. Звідки їм знати про Бориса чи Руслана? Скільки часу я провів зі Савлоховим, я не бачив нічого забороненого. Я був присутній на спортивних змаганнях. Особисто бачив, як ці люди ставляться до спорту, як організовують змагання, допомагають спортсменам. Борис в присутності багатьох на Олімпійському стадіоні вручив Валі Цербе ключі від нового автомобіля за медаль на Олімпіаді. Я знав цих людей особисто.

«У діаспори була умова: фільм має бути виключно українською мовою»

– Правда, що на першу для України Олімпіаду спортсмени їхали за рахунок діаспори?

– Я не знаю, наскільки велику частину суми грошей вони дали, але кажуть – сильно допомогли. Ми тоді на замовлення канадської діаспори спільно з «Першим національним» знімали фільм «Олімпійський дебют України». І від діаспори була умова, що фільм має бути виключно українською мовою, без російської. Інакше тоді він не потрібен. І от коли Оксана Баюл виграла перше золото, то ми три години її чекали, щоб вона сказала: «Я вдячна моєй рідній Україні!» Ми попросили її говорили українською. А для неї важко було це сказати, бо вона сама родом з Дніпра.

– А чому чекали аж три години?

– Після перемоги 16-річна Баюл була емоційно виснажена. Довго плакала від радості, а потім пару годин не могла здати допінг. Просто не було сил. І от три години ми чекали її кілька слів. Але вони були надзвичайно важливими.

– У Ліллехамер від українського каналу транслятора поїхало 6 людей. Це багато чи мало у порівнянні з іншими країнами?

– У нас були універсальні ролі. Я був коментатором, журналістом, редактором, керівником творчої частини делегації. Наприклад, англійці з BBC мали команду у 180 працівників. Було цікаво, коли Сергій Лифар спілкувався з ними про умови роботи. Нам платили 14 доларів добових. Для України того часу це, може, були й непогані гроші, але Норвегія – дорога країна. Там на них важко щось купити. Колеги з BBC на добу отримували 200 доларів. Сергій вирішив додати нолик і сказати, що у нас добові 140 доларів. От тоді відчувалось, що поважають. Казали: «Юкрейн – молодці!» Сказати про наші 14 доларів було б неправильно.

– І як ви виживали на 14 доларів на добу?

– Добре, що вранці є сніданки у готелі. Там трохи брали з собою бутерброди на обід. А ввечері вже їли в готелі те, що привезли з дому. З України на Олімпіаду завжди брали сало, хліб, мівіну і трохи горілки.

– На кордоні пропускали?

– Лише одного разу у Атланті виникли проблеми. За океан не пускали зі своїми продуктами. Я в аеропорту зробив помилку, коли опустив рюкзак з продуктами на секунду на підлогу. Якраз повз мене проходила собака, яка, до речі, теж була у формі з написом: «Поліція». І вона біля мене зупинилась, дала поліцейському знак. А я якраз перед Олімпіадою заїхав у Бориспіль, взяв 2 кілограми свіжого сала, у тещі огірочків. І сержант з білими зубами, як в рекламі зубної пасти, сказав мені: «Пліз, оупен!» Потім показав місце куди складати, а там вже була і ковбаса, і сало. До речі, американець добре знав, що я віз. Він так впевнено сказав: «Сало». А я коли складав харчі в їх ящик, ледь сльозу не пустив.  Це ми вже потім навчились обходити правила: треба продукти у банки складати, і ніяка собака не почує.

«Звідки нам було знати, що таке бейсбол?»

– Як часто сідали в ефір коментувати невідомий вам вид спорту?

– На Олімпіаді в Атланті в 96-му на старті сів коментувати огляд дня. Це був лише початок змагань, не було багато подій. І в годинному огляді хвилин 20 віддали бейсболу. Матч Куба – Нікарагуа. Вже потім з’ясувалось, що грали лідери світового бейсболу. Добре, що колега Сергій Лифар одного разу потягнув мене на матч київської команди “Побутовик”. Я сидів на трибунах і нудьгував, але мені сподобався арбітр. Він гучно кричав: “Страйк!” Гарно лунало це слово.

От все, що я знав про бейсбол. А тут 20 хвилин треба було щось розповідати. Зараз мені страшно було б опинитись в такій ситуації. Розповідав, що ми в дитинстві в щось подібне грали у себе у селі на вигоні. Ми називали «Черкуна-жарко-дери». Треба було палицею відбити м’яч, якщо тільки черкнув, то треба швидко бігти, щоб тебе м’ячем не стукнули. Звідки нам було знати, що таке бейсбол?

– Із зимовими видами спорту простіше?

– Не сказав би. Зимові Олімпіади небезпечніші. Через негоду в горах часто переносяться змагання. А ефірний час завчасно заплановано. У Нагано була катастрофа – постійні переноси. Добре, що є такі види спорту, які проводяться під дахом – хокей, керлінг. І от зривається через негоду лижна гонка, і мене садять коментувати керлінг, в якому я мало що розумію.

Колега Боря Ланевський написав мені анотацію: «Камінь – 20 кілограм, лід спеціально варять. Щіткою можна регулювати рух каменю: вперед – швидше, назад – повільніше». На щастя, грали жіночі команди, вони емоційніші. Жінки верещать, ніби своїм голосом женуть камінь у центр. А чоловіки, як шахісти чи академіки себе поводять. От я і працював у стилі «що бачу – те співаю». На початку 90-х у нас не було інтернету, і лише на місці подій ми могли знайти інформацію про закордонних спортсменів. Зараз з інтернетом для молоді – рай для збору інформації. Але іноді це шкідливо, перенасичують нею ефір.

– Які ще види спорту були відкриттям?

– У 94-му у Ліллехаммері відкрив для себе бобслей. Саша Пелих мені переклав кілька речень вже на місці події, і там я дізнався, що є боби двомісні та чотиримісні. Важливо, якої температури леза. Добре, що наші змагались проти принца Монако Альберта, мені було, що розповідати. Мовляв, дивіться, яка людина бере участь у цьому виді спорту. До речі, тоді в канадській команді з бобслею тренером був етнічний українець.

– Що коментувати було найважче?

– Церемонію відкриття. У плані події написано одним рядком: «А в цей час буде виступ народних персонажів на тему: боротьба добра зі злом». Там насправді на це відведено 30 хвилин. Вистава з норвезькими народними героями – тролями. І от від історії боротьби добра зі злом починаєш розповідати про олімпійську казку,  що добро переможе зло. Ви тільки придивіться, як норвезькі тролі налаштовані на добро. 

«Посол Росії збирався писати ноту протесту, що коментатор уболівав за чехів»

– Як складались стосунки з російськими колегами?

– Більше дружили з білорусами та прибалтами. Нас чомусь постійно селили поруч. З боку деяких росіян відчувалась певна зверхність. Хоча з Геною Орловим, Толею Малявіним, Юрою Калініним були гарні відносини. Навіть з Дімою Губєрнієвим нормально спілкувались, але чим відомішим він ставав, тим менше часу на розмови з нами у нього було. Став зіркою.

У 94-му ми сиділи за столом з росіянами, Сергій Ческідов спеціально дістав телефон і ніби почав дзвонити кудись в Осло. Йому ніхто не відповів. А я сумніваюсь, що він кудись набирав. Все це виглядало дуже картино, як для випєндрьожу. Мовляв, подивіться, у мене є телефон, який на той час був великою рідкістю.

У Японії я коментував фінал хокею Росія – Чехія. Перед цим матчем російські хокеїсти влаштували дебош у олімпійському селищі. Їм дозволили з собою у селище брати жінок. Був великий скандал. Це дуже вплинуло на мене – під час коментаря я намагався бути об’єктивним, але уболівав за чехів. І от після того матчу вже в Києві до мене підійшов відомий політик Вадим Гетьман. Він сказав, що дивився цю гру у компанії посла Росії в Україні. Той був дуже незадоволений і збирався писати ноту протесту, що коментатор відверто уболівав за чехів.

– Говорять, одного разу хтось з вашої команди заснув у прямому ефірі. Було таке?

– На Олімпійських іграх  усі максимально сконцентровані, тому не можу собі такого уявити. У нас була інша історія. У Солт-Лейк-Сіті до нас з Валерієм Костіновим в номер прийшов випити чаю і подивитись телевізор Михайло Ревенко. Ми лягли спати, а він далі дивився, бо не хотів свого сусіда збудити телевізором, а нам не заважав. Він поставив кип’ятити воду кип’ятильником, який ми привезли з України, і заснув. Потім прокинувся і пішов до себе в номер, а про кип’ятильник забув. Серед ночі ми почули дим. Паперовий стаканчик почав горіти, і шматочок столу зіпсувався. Добре, що не дійшло до пожежі. За кордоном прибиральниці ніколи не чіпають речі. От ми розвернули стіл куточком до стіни і поклали на вигоріле місце папки і папери. Так і здали номер.

– Скільки разів губились на Олімпійських іграх?

– У Пекіні у вихідний ми гуляли з Валерієм Костіновим на площі Тяньаньмень біля мавзолею Мао Цзедуна. І ми переплутали автобус: замість №2А сіли у простий №2. Дивимось, нікого немає з олімпійськими акредитаціями. А китайці – це народ, який ніколи не замовкає. Уявіть автобус китайців, які всі між собою спілкуються та ще й дзвонять по мобільних і паралельно говорять. В автобусі гул стояв такий, що Костінов двома руками закрив вуха.

Ми вийшли десь на околиці Пекіна. Ніби здоровенькі дядьки, а острах був. Адже населення міста величезне, і шукати нас будуть довго. Я пішов у газетний кіоск перепитати, як доїхати назад до площі Тяньаньмень. І мені знову усі одночасно почали пояснювати.

Азіати завжди стараються бути потрібними. Іноді це набридало. У Нагано обслуговуючий персонал привчили бути усміхненим. І вони кожен ранок: «Монні! Монні!» (Good morning – прим.). А дивлюсь на них кожного дня – і вже так в Україну хочеться, домашнього молочка випити. Олімпіада – це 3-4 тижні, останні дні завжди дуже тягне додому.

– Менталітет якої країни здивував найбільше?

– Японці. У Нагано оператор Вова Тімашов забув на зупинці гарні новенькі рукавиці. Дуже засмутився. Наступного дня ми повернулись туди, і рукавиці красиво лежали на місці. Ніхто їх не чіпав. В той момент я подумав, що люблю свій народ, але не думаю, що на зупинці такі гарні рукавиці лежали б неторкнутими.

Фото: сторінка Сергія Савелія в Facebook, Роман Бебех

Другие посты блога

Все посты