Петраков заслужив залишитись в збірній
Поразка від Вельсу вкотре нагадала нам про важливість контексту у футболі. Чи є невихід до фінальної частини ЧС поганим результатом для збірної? Мабуть, так – зараз у команді зібрана критична кількість талановитих і водночас зрілих виконавців, що можуть вирішувати задачі.
Але чи можна назвати це провалом у поточних умовах? Точно ні. Нам усім треба навчитися не підганяти висновки під результат. Поразки бувають різні: від безідейного матчу із Північної Ірландією в 2016-му до фатального невезіння у грі з Вельсом.
І навіть якщо відкинути емоції, збірна насправді не заслужила на цю поразку ні по конкретному матчу, ні по всьому відбірковому циклу. Звичайно, були нюанси. Але це природно, коли новий тренер приходить в команду і намагається прищепити свої ідеї.
Петраков сильно змінився за цей рік: інша базова схема, менше конфліктів, імідж
Тренерську кар’єру в збірних Петраков розпочав ще у 2010 році. За цей час він провів три цикли із юнацькими колективами і чотири рази їздив із ними на чемпіонати Європи та світу. Найбільшим успіхом тренера, безумовно, є перемога на молодіжному ЧС-2019, де весь турнір його команда грала по схемі 3-4-3.
Формація – досить умовна річ, але акцент на гру в три захисники зробив Петракову репутацію консервативного тренера. Правда в тому, що сам тренер ніколи не був адептом якоїсь однієї розстановки: він підлаштовувався під наявних виконавців і змінював робочу схему під кожний окремий цикл.
Проте буде складно не погодитись, що чисто психологічно людина завжди повертається до того, що для нього працювало найкраще. У випадку Петракова – це 3-4-3 із переможного чемпіонату світу. Тому зміна формації із приходом менеджера до національної збірної не стала чимось неочікуваним.
Петракову знадобилося три місяці, щоб зрозуміти: схема з трьома захисниками не найкраще рішення для цього складу збірної. Додатковий гравець в центрі захисту не вирішив всі проблеми в обороні, а в атаці завжди чогось не вистачало. Дисбаланс між лініями став ключовою проблемою складу.
Очевидно, основною причиною повернення до 4-3-3 стала відсутність результату. Але не можна не відмітити, що Петраков зробив нетривіальний (для себе) хід – змінив формацію під час циклу. При чому не ситуативно, а на постійній основі.
Треба розуміти, що Петраков зробив це не стільки заради себе, скільки заради гравців – більше не треба було вигадувати позицію для Малиновського чи ставити Миколенко на місце лівого центрального. Гравці повернулись в свої позиції у звичну формацію, продовжуючи при цьому грати у футбол Петракова.
Такі зміни – прояв гнучкості і зрілості тренера.
Окрема тема для обговорення – конфліктність Петракова. Ще у збірній U-20 Олександр Васильович відзначався досить нестримним і надто прямим характером: агресивно відповідав на прес-конференціях, доводив до сліз Супрягу і Коноплю, мав натягнуті стосунки із Цитаішвілі.
І на початку своєї каденції у національній команді тренер продовжив гнути своє. Після невдач казав журналістам, що всі його ненавидять, серйозно посварився із Малиновським і публічно вказував на проблеми Караваєва в обороні.
Фішка Петракова – відводити увагу на тренера, коли на команду є серйозне психологічне навантаження. Але, здається, восени 2021-го тренер робив це у надто ексцентричній формі і тільки погіршував становище.
На контрасті квітневий міні-конфлікт із Луческу з-приводу підготовки гравців «Динамо» виглядає скоріше непорозумінням і швидко закінчується. Коуч змістив акцент зі своєї персони на інтереси збірної.
При цьому Петраков залишається собою: може завестись через питання про відсів гравців із складу чи травити специфічні жарти. Але тепер все це виглядає не так гостро і агресивно – тренер скоріше згладжує кути.
Ще одне підтвердження змін Петракова – перехід на державну мову. Очевидно, тренер не так часто спілкується нею у повсякденному житті чи в тренувальному процесі. Але на всіх офіційних заходах від нього звучить тільки українська.
Петраков зразка червня 2022 року – обличчя збірної, провідник чітких меседжів: все що робить збірна – задля України, її людей та ЗСУ. І це дуже важливо для іміджу національної команди.
У Петракова в збірній не найкраща статистика, але це не показник
Дев’ять матчів до цієї Ліги Націй: 3 перемоги, 5 нічиїх та одна поразка. Виглядає не надто позитивно, коли мова заходить саме про результат. А от із грою все було набагато краще. Давайте згадаємо всі офіційні матчі при Петракові.
Казахстан – Україна – 2:2. 25 ударів по воротах і купа змарнованих моментів, тотальне домінування, дві результативні помилки Караваєва.
Україна – Франція – 1:1. Диво-гол Шапаренка, гра у п’ять захисників низьким блоком і не критична перевага французів за небезпечними моментами.
Фінляндія – Україна – 1:2. Перевага за ударами, закритий футбол і відмова від контролю.
Україна – Боснія – 1:1. Більше володіння, невелика перевага за можливостями у штрафному майданчику та загальна перевага за основною статистикою в атаці.
Боснія – Україна – 0:2. Мінімум 5 великих шансів (більше вірогідність забити, ніж не забити), вже типова домінація по всім показникам і пара крутих сейвів Бущана.
Шотландія – Україна – 1:3. Повна нейтралізація сильних сторін суперника, контроль над ситуацією (ну, майже) всі 90 хвилин і заслужена перемога.
Вельс – Україна – 1:0. 22 удари по воротах – і цим все сказано. Досить якісний по суті матч, який збірна мала забирати. Із насправді посередніх показників – лише підбори і контактна боротьба.
В якомусь з матчів не вистачило банального везіння чи майстерності в атаці, в іншому – концентрації в обороні, а іноді – просто декількох хвилин, щоб дожати суперника. Проте жодного разу під час перегляду матчу не з’являлося відчуття безнадії. І це в тому числі робота тренера – налаштувати гравців на бій до останньої хвилини.
Ще декілька важливих фактів:
- Національна збірна – перший досвід Петракова у якості головного тренера у дорослому футболі.
- Із моменту його призначення до першого матчу в збірній пройшло менше двох тижнів.
- Перші сім (з дев’яти) ігор Петраков провів у якості в.о. головного тренера.
За таких обставин результат збірної у циклі вже не здається поганим. Навпаки – Петраков майже виконав задачу у надскладних умовах матчів плей-офф. Можна мотивувати гравців всіма доступними методами, але ігровий тонус отримується тільки під час регулярного сезону – його у більшості збірників не було.
Петраков модернізував свій футбол і не відмовився від принципів
Ще в 2019-му Петракова критикували за надто просту манеру гри – його команді було комфортніше використовувати простір, а не м’яч для досягнення результату. Але принаймні із командою U-20 в контратакуючому стилі був сенс – наявність Корнієнко, Коноплі, Кащука, Цитаїшвілі, Сікана і Супряги давала змогу якісно розганяти атаки.
В національній збірній ситуація кардинально змінилась, бо п’ять років Шевченко одночасно і формував склад під позиційний футбол, і ставив його у збірній. Із часом Петраков адаптувався, але не одразу.
Перехід на 3-4-3 і виклик в команду знайомих і зрозумілих виконавців одразу після призначення на посаду – бажання відійти від концепцій попереднього тренера, цього Петраков навіть не приховував: «Ви всі говорите про стиль Шевченка, а який це стиль? Для мене контроль має бути ефективним. Я не займаюсь безцільним катанням м’яча для ЗМІ та відсотків володіння».
Реальність змусила тренера стати менш радикальним у своїх переконаннях. Схема із трьома центрбеками позбавила збірну контроля в центрі поля і ускладнила кадрову ситуацію. В 2019-му умовний Хахльов або Дришлюк не робили погоду у молодіжці, на відміну від Зінченко та Малиновського, яких ще й доводилось розділяти (ставити в пару до Сидорчука або Степаненка задля кращого балансу). Тому повернення до працюючої і збалансованої 4-3-3 було питанням часу. Але із певними нюансами.
Збірна дійсно почала більше володіти м’ячем, але направленість цього володіння змінилась:
- сильно просіла кількість поперечних передач;
- зменшилась кількість передач за володіння;
- зменшилась якість передач вперед;
- збільшилась кількість небезпечних передач (ті, що потенційно відрізають велику групу виконавців суперника).
У такий спосіб Петраков знайшов відносний баланс: розмістив максимальну кількість важливих виконавців у комфортних позиціях і при цьому не змінив загальний підхід до гри – це атакувальний і вертикальний футбол.
Варто відзначити, що при новому тренері збірна навіть збільшила середню кількість шансів в атаці. Чи коректним є пряме порівняння двох тренерів за цифрами? Мабуть, ні. Проблема і у рівні супротивників, і у загальному бекграунді.
Те, що збірна прийняла і зрозуміла футбол Петракова, – гарний маркер для побудови збалансованої команди, що вміє грати у різних стилях.
Збірній Петракова точно є куди розвиватись
Всім подобається агресивний футбол із купою моментів – за емоціями глядач в першу чергу і йде на футбол. Але не треба забувати, що у вертикального стилю є і серйозні недоліки. І команда Петракова (як і будь-який інший колектив, що грає у схожому стилі) завжди має із ними боротися. Мова йде про декілька системних речей.
Ресурс-менеджмент. Збірна регулярно збавляє у середині другого тайму. Скоріш за все це є результатом енерговитратного стилю. Більший ризик апріорі призводить до більшої кількості втрат мя’ча і, як наслідок, до збільшення кількості бігової роботи (часто на спринтах).
Додатковий фактор невизначенності – форма виконавців. Складно спрогнозувати, чи вивезе гравець додаткове навантаження (як-то декілька підряд ривків назад), якщо у тебе немає системної інформації про його фізичний стан – такі дані є у клуба, а не в збірній.
Рішенням проблеми може бути більш інтенсивне використання функцій гравців-метрономів. Їх у Петракова як мінімум три – Степаненко, Сидорчук та Зінченко – всі дуже тонко відчувають момент, коли можна притримати м’яча і дати перепочити команді.
Гра проти команд-автобусів. Далеко за прикладом ходити не треба – матч із Вельсом ще надто свіжий у пам’яті. Візуально здається, що команді не вистачає терпіння: перша думка – завжди грати вперед і шукати розрізи поміж лініями. І це насправді підкупає.
Але в деяких ситуаціях прямо проситься не гостра передача, а банальна зміна фланга (довести до крайнього захисника), що може допомогти знайти розрив у структурі і потенційно збереже сили. Менше бігової роботи для нас – більше для суперника.
Реалізація моментів. Збірна – точно не те місце, куда приїжджають підтягувати реалізацію. Більше – її взагалі складно натренувати, бо все залежить від ментальності гравців. В цьому плані єдиний інструмент в руках тренера – знайти підхід до кожного з атакуючої групи і додатково мотивувати або ж навпаки відпустити психологічно. Судячи з загальної конвертації шансів, у збірній із цим явна проблема.
Протидія контргрі. Чи не в усіх матчах відбору збірна страждала від стрімких переходів суперника в атаку. Якщо на початку циклу це можна було списати на недостатню кількість гравців у центрі поля (через схему), то зараз подібне виправдання вже втратило актуальність.
Ймовірно, справа в загальному позиціонуванні гравців і атакуючій філософії. Навіть при вертикальній грі збірна має створювати і реалізовувати у певних зонах на чужій половині поля кількісну більшість. Цим і користуються суперники, що вміють якісно виходити у швидкі атаки.
Попереду у Петракова в збірній ще багато роботи. Але головне він уже зробив – від його команди не залишаєшся байдужим.
Фото: Mike Egerton/PA; УАФ.
