Олександра Лобода: «Чимало красивих дiвчат теж хотiли до Циганика»

Лобода-фанатка

— Сашо, почнімо з «попси»: «Говерла» вилетіла за спортивним принципом, ви не роздягнулися в прямому ефірі…

— Погоджуся, ця тема, на диво, цікавить чимало уболівальників, і не тільки «Говерли». Повірте, якби команда залишилася у прем’єр-лізі, моя обіцянка залишилася би в силі. А так уже нічого не вдієш.

— Чи бодай раз шкодували, що зробили таке зізнання?

— По-перше, не я зробила його: воно пішло від Ігоря Циганика. Водночас цю тему всі підхопили і створилась певна інтрига. Навіть, через кілька тижнів після появи такої інформації в Інтернеті, з’явилась подібна від російської телеведучої. Ніби та готова роздягнутися, якщо форвард «Зеніта» Олександр Бухаров заб’є 5 м’ячів до завершення чемпіонату.

—У соцмережах, мені так здається, «шанувальники» часто пишуть інтимні листи…

— Багато чого пишуть…

— Якого змісту?

— Знаєте, подобатись усім неможливо, тому є як приємні, так і негативні речі. Намагаюся не зважати на негатив і, зазвичай, відповідаю лише на повідомлення футбольного плану. Інші ігнорую.

— Конкретніше? Може, щось було таке, що зовсім у голові не вкладається?

— Ось вам «перли»: «Ви — моя фанатка» — можливо, щось сплутав? Або: «Привіт, дай номер Тіни Кароль», «Подзвони мені негайно! Ось мій номер…», «А ви справді Саша Лобода?».

— Аби вас більше не просили негайно комусь дзвонити, зізнайтесь мені: як звати хлопця Лободи?

— Я не люблю говорити на цю тему, але… скажу, що він у мене є (сміється)!

— Зі світу футболу, журналістики чи…

— No comment.

Лобода-тактик

— Не здивуюся, якщо вам також писали щось на кшталт: «Ти — жінка, нічого не тямиш у футболі…».

— Продовжу: «Що ти там робиш, тікай з програми, або взагалі мовчи — жінкам не місце у футболі!». І такого — удосталь! Таке враження, люди спеціально заходять у соцмережі, аби написати щось подібне. Краще б витратили цей час на більш приємні речі — надіслали букет квітів. Я люблю ромашки. (сміється)

— Ну, на «Профутболі» у вас роль не експерта, а ключової ланки в комунікації з аудиторією. То що то був за кастинг на програму, і як ви його проходили?

— Зауважу, що я неодноразово «кастингувала» у спортивному департаменті «1+1». На «Профутбол» це було вдруге, саме шукала роботу і… хворіла. Й ось, на прийомі у лікаря, мені, з температурою та закладеним носом, зателефонував Степан Щербачов (керівник департаменту спортивних проектів групи «1+1». — А.Б.) і запросив пройти випробування.

— Конкуренція, так розумію, зашкалювала.

— Так, чимало відомих і красивих дівчат теж хотіли до Ігоря Циганика. Я, навіть,  якось втратила впевненість у власних силах, тим паче, зайшовши до гримерки, в якій усі щось вчать, читають, зрозуміла, що ловити тут нічого…. Отже, кастинг, побачила Ігоря Циганика в теплому лахматому светрі, сіла біля нього, а він питає, чи потрібен Алієв «Динамо». Я так багато всього наговорила…. Але, в результаті — Алієв прийшов у київський клуб з «Локомотива», а я потрапила на «Профутбол». Усього було три етапи кастингу й останній, вирішальний, припав на мій День народження.

— Глибинних знань у футболі від вас ніхто й не вимагав, правда?

— На той момент — ні, але оскільки я в цій програмі вже не перший рік працюю, не тямити нічого в футболі — неприйнятно. Першим ділом вивчила прописні істини, щоби, як мінімум, правильно вимовляти прізвища гравців і тренерів.

— 4-4-2, 3-5-1, 4-5-1 — на що вас наштовхували ці комбінації цифр до працевлаштування на «Профутболі»?

— Багато що можна було придумати. А наразі можу продовжити цей ряд іншими тактичними схемами: «дубль ве» з трьома захисниками, 4-2-4, завдяки якій Бразилія виграла чемпіонат світу у 1958, 2-3-5, схожа на піраміду та інші.

Лобода-Шуфрич

— До речі, ще раз про «Говерлу»: хто, на ваш погляд, з гравців є відкриттям для прем’єр-ліги? Трухін, може?

— «Відкриття ПЛ» — надто голосно звучить. Не можу сказати, що хтось став саме відкриттям, адже в «Говерлі» переважно орендовані футболісти. Я пам’ятаю, як вперше приїхала в Ужгород після виходу команди в УПЛ. І перше, що здивувало — це інтернаціональний склад. Згодом, «Говерла» поповнилася новими іменами, які значно підсилили гру: Макаренко, Петров, Лисенко, Ле Таллек, юний Чурко. І, скоріш за все, не правильно когось виділяти. Є команда, де всі сильні, всі талановиті і всі мають спільну мету.

— Чи й справді ключова роль у вильоті команди — псевдозаслуга керівництва клубу, або ж прокол Олександра Севидова?

— Вважаю, що команда все ж таки трішки не була готова до такого удару: поповнила склад і ще, навіть, не награвши його, на початку чемпіонату зустрілася з грандами. Грати з «Шахтарем», «Динамо», «Металістом», «Дніпром» в принципі не просто, а ще й на перших порах… Це, певне, вплинуло на подальший розвиток подій. Але «Говерла» — молода команда і, я сподіваюсь, майбутнє у неї в прем’єр-лізі.

— У вас є якісь стосунки з Олександром Шуфричем?

— …(Протяжна пауза). Хороші стосунки, регулярно спілкуємося. Він молодий, має багато амбіцій, безмежно закоханий у футбол. Ще трохи часу і Саша Шуфрич наведе лад у футболі (сміється).

— Багато чула, як ви з Віктором Леоненком на початку сезону побували в Ужгороді, після чого ледь не зареклися більше ніколи не їздити з ним у відрядження…

— Хто вам таке сказав?!

— Ваші «здали»!

— От вже ці журналісти… Віктор Євгенович — класна, дуже добра людина, може допомогти в будь-якій ситуацій, але… ми з ним їхали 15 годин потягом (сміється)! Звичайно, що я тоді пожартувала й поїду з ним і 15 годин, і більше. Просто коли втомлюєшся після зйомок, хочеться відпочити, поспати в поїзді, а Віктор Євгенович… Ну, ви мене розумієте… Комунікабельна людина, прагне уваги та спілкування…

— Кажуть, він вас часто підколює…

— Жарти перед ефіром — це обов’язковий момент, він дещо розслабляє. Тим паче, що я ж єдина дівчина у студії, мені приділяється багато уваги. Наприклад, Сергій Нагорняк перед ефіром постійно запитує, мовляв, Сашо, який кілометраж сьогодні намотаєш? Це аргументується тим, що я іноді, розказуючи підводку до сюжету, вставала.

— Експерти «Профутболу» часто «просвітлюють» у футболі?

— Дуже цікаво знаходитися в цій компанії, спілкуватися з ними, адже люди безпосередньо пов’язані з футболом і розуміються на ньому. Інформацію, яку чую від них, не почую ніде. Багато цікавого дізнаюся під час закулісних розмов.

— І чи зламали ви чоловічий стереотип, що жінка і футбол — несумісні?

— Це потрібно спитати у людей. Я сама цей стереотип, звісно, не підтримую. Чоловіки мають свій погляд на футбол, жінки також його мають, і якщо він різниться, не значить, що жінка неправа.

Лобода-віра

— Сашо, куди рухається гра, що на нас чекає в майбутньому?

— Судячи з останніх подій, фінансові проблеми клубів даються взнаки. Не хочу нічого передбачати, але, сподіваюсь, що ці проблеми все ж вирішаться. Вірю, що рівень чемпіонату України зростатиме, команди показуватимуть сильну та цікаву гру, вболівальники активізуються і ми увійдемо в прекрасне футбольне майбутнє. Прямо казка якась. Та чому б не вірити….

— А куди рухається футбольна журналістика, на ваш погляд?

— Вона не загубиться, головне, аби нам було про що розповідати. За футбольну журналістику перейматися точно не варто, адже наші колеги — такі люди, які знайдуть вихід із будь-якої ситуації, завжди відшукають інформацію для своєї аудиторії.

— Ну, це дивлячись яка журналістика. От газети читаєте регулярно?

— Читаю, але надаю перевагу Інтернету.

— Погодитесь, що папір відходить у минуле?

— Так, навіть судячи по собі: мені простіше, стоячи у заторі, в телефоні з доступом до мережі прочитати потрібну інформацію, ніж розгортати газету чи журнал. Це елементарно незручно.

— У вас ніколи не виникало бажання  дописувати в газету чи журнал?

— Обмежуюсь блогами і онлайн конференцією.

—Закулісся «Профутболу» — це цікава тема для авторської колонки?

— Цікава. Про, власне, футбол і не пишу: цікаві теми навколофутбольні. Сама передача? Зрідка…

— Скільки заробляє ведучий «Профутболу»? На життя вистачає?

— Не знаю жодну людину, яка на питання «Чи вона сита?», відповіла би ствердно. Скільки б людина не заробляла, її потреби і бажання постійно зростають.

— Так розумію, це справа для душі?

—. Я прихильниця теорії, що життя — одне, й треба обов’язково займатися справою, яку любиш, приходити на роботу з бажанням і хорошим настроєм, поринати в атмосферу, в якій почуваєшся комфортно.

Лобода-амбіція

— Траплялося, коли ви жорстко помилялися, й вам за це перепадало від керівників?

— Звичайно, помилки є. Як же без них? Досвід же така річ, поки його наберешся, можна багато шишок набити.

— Буквально днями на сайті «УА.Футбол» в коментарях під рубрикою «Постав питання експертам «Профутболу» прочитала про вашу програму таке: «Когда Беня наиграется в футбол, закроет свой пропагандистский рупор и даст вам подстрача, что вы будете делать? Чем заниматься? Где работать? Вас же ни один уважающий себя канал на работу не возьмет. Никто не захочет мараться и брать на работу джинсовиков-заказушников»

— Так, пам’ятаю таке, адже щонеділі читаю під цим постом запитання, а вони не завжди адекватні. Підкреслю: всім подобатись неможливо. Маємо як однодумців, так і недоброзичливців. Звичайно, неприємно таке читати, й схожих постів дуже багато. Але якщо люди пишуть, отже, вони слідкують за «Профутболом» і не байдужі до нього.

— Ну а бодай частка правди в цьому є? Простими словами, чи й справді не стає лячно за професійне майбутнє, зважаючи на репутацію програми?

— Не потрібно нічого боятися, адже якщо боїшся, страх може стати реальністю… Знаєте, є такий вислів: Бог не дає нам більше випробувань, ніж ми їх можемо витримати.

— Я розумію, що теми для сюжетів журналістам ніхто не підказує згори, водночас у вас, до прикладу, жодного донецького експерта, ба — Олександр Іщенко ще й офіційно працює в «Динамо»…

— Чому ж? Сергій Нагорняк грав у «Шахтарі». Розумієте, тут такий фактор: експерти — люди, які вже закінчили кар’єру, і якщо взяти до уваги часи, коли вони грали, найвідомішим клубом тоді було київське «Динамо». Отже, якщо брати експертів, які відомі та авторитетні, більшість з них будуть вихідцями саме з цієї команди. Наші експерти різносторонні, й думки у них різні, намагаємось бути адекватними і, в принципі, вважаю, що нам це вдається.

— Особисто вас задовольняє роль, яку нині виконуєте?

— Я задоволена тим, що є перспектива, і мій розвиток залежить лише від мене.

— То які ж ваші подальші плани?

— По-перше, мати свою рубрику і розвивати власну роль у «Профутболі». Опитування — то все класно, але я прагну більшого. 

Лобода-трудоголік

— Зокрема, займаєтесь модерацією сторінки у «Фейсбуку». Як вам рівень питань до експертів з боку уболівальників?

— Ви ж зачитували мені коментар, тож нічого нового я вам не розповім. По-різному буває. Є люди, які справді цікавляться футболом, хочуть дізнатися щось нове, а є й протилежні.

— Скільки часу у вас займає підготовка до ефіру?

— Від ефіру до ефіру (сміється). Упродовж тижня журналісти вишукують певні теми для сюжетів. Я теж іноді їжджу на зйомки. Та й групи у соцмережах потрібно безперервно контролювати. Можна сказати, працюємо без вихідних.

— Які у вас стосунки з колегами?

— Суперові! Ігор Циганик постійно повторює, що це найкращий колектив, з яким він коли-небудь працював. Ми — велика родина, об’єднана спільною ідеєю, спільними мріями, і це — запорука успіху. Можемо після програми просто зібратися і поїхати вечеряти. Це — об’єднує. Кожна людина, яка працює в нашому колективі — особистість. Я не розумію, як головний редактор Вова Звєров все встигає. Він виконує, напевно, найбільший шматок роботи, щоб видати ефір.  Саме його голос звучить у підслушці під час ефіру, особливо коли відбуваються якісь відхилення від плану програми. Цього дуже не любить Ігор Циганик. Але, завдяки професіоналізму Ігоря, ви навіть не помітите змін тематики в ефірі. Взагалі, професіоналізм — це якість, якою володіють усі в «Профутболі». І заслуга в цьому звичайно ж керівника Степана Щербачова. У нього, як то кажуть, чуйка на хороших людей.

— А що скажете про стосунки з колегами з ТК «Футбол»?

— Всі говорять, що вони — наші конкуренти. Погоджуся, працюємо в одній сфері й, повірте, конкуренція надихає. А щодо стосунків… Коли на футбольних матчах бачу журналістів з каналу «Футбол», завжди з ними вітаюсь.

— Ворожбою, протиставленнямм «Денисов-Циганик» й не пахне?

— Ні, абсолютно.

— Це як у Верховній Раді: перед камерами депутати чубляться, а за кулісами обіймаються…

— (Сміється).