Україні пощастило на Євробаскеті: чим це закінчиться
Цей чемпіонат однозначно порадував тих, хто звик небезпідставно вірити в дива. Усім іншим лишалося тільки традиційно чухати потилиці.
Забутий Мішула, випадковий шанс Пустового та тренерські недоліки – висновки блогу «Танкове буратіно».
Мурзін не знав своїх гравців
Для збірної України чемпіонат Європи з баскетболу несподівано завершився на три дні пізніше, ніж мав би. Команда, якій через цілий комплекс причин пророкували впевнені 0-5 і останнє місце у групі, наперекір обставинам зуміла вийти до плей-офф лише вдруге в своїй історії. Причому цього разу до матчів на виліт наші пробилися без жодного представника НБА та/або натуралізованого гравця в ростері. Втім, радіти якось особливо не виходить. А все тому, що Євробаскет-2017 наочно продемонстрував всі вади українського баскетболу. І не лише професійного.
Євген Мурзін та його переважно мовчазний штат помічників ненароком довели просту істину: сучасний баскетбол – гра, що є максимально залежною від триочкових кидків. В епоху, коли навіть семифутерів з дерев’яними руками навчають набирати очки за рахунок влучних спроб з периметру, наш тренерський штаб віз до Ізраїлю трьох центрових, які забивати могли хіба що з меж три секундної зони. При цьому людей з хорошим відсотком реалізації дальніх в заявці вистачало. Але один нюанс не дозволяв сподіватися на глобальний успіх.
Якщо подивитися на склад кожного з суперників українців на чемпіонаті Європи, то всюди можна знайти бодай одного гравця, що звик атакувати з дистанції 5+ метрів після ведення і вміє робити це достатньо якісно. Шрьодер у німців, майже уся задня лінія у литовців, Белінеллі і Датоме у італійців, Мекель у господарів групового раунду. Навіть натуралізований грузин Майкл Діксон – персонаж, м’яко кажучи, без царя у голові – в поєдинку з Італією продемонстрував, що на самих лише класичних елементах стрітболу можна затягнути гру з тактично сильнішим суперником до клатч-тайм, а там вже ловити шанси на перемогу.
Забутий Мішула
Ми ж привезли на турнір збірну суцільних рольових гравців, які у своїх клубах здебільшого виконують роль 3&D або енергетиків з лавки на зразок Кріса Андерсена часів «Денвера». Єдиним виключенням був Олександр Мішула – людина, яка на пару з Тимофеєнком минулого сезону зробила бронзовим призером Суперліги. За відсутності звичного американця на позиції першого номера логічно було б покластися на комбогарда, який чудово грає пік-енд-ролли та пік-енд-попи, сміливо лізе під кошик і при цьому може спантеличити будь-якого суперника кидком «в лоба» з семи метрів під сирену.
Але все пішло не так, як треба, причому ще два роки тому. І біда навіть не в тому, що Мурзін бачив Мішулу виключно рольовим шутером без права на диригентство – таким собі Джоном Пексоном, який стоятиме в кутку і чекатиме на скидку від партнера. Просто серед поточного тренерського штабу якось в принципі не заведено по ходу сезону виїжджати за межі Києва, аби подивитися на кандидатів до збірної. Уся отримана за останній рік інформація по гравцях «Хіміка» чи «Дніпра» обмежувалася здебільшого їхніми виїзними матчами проти «Будівельника». При цьому у головного тренера після звільнення від клубної роботи в розпал осені з’явилося чимало часу, аби з’їздити до Южного чи Січеслава. Проте справа ця, як відомо, царською ніколи в наших краях не вважалася. І нічого, що той же Грегг Попович прилетів до Тель-Авіва без жодного практичного сенсу – просто для того, щоб підтримати свого помічника Мессіну.
От і вийшло так, що гравці, які ніколи в житті за київські клуби не виступали, мали значно менший ліміт довіри від безпосереднього начальства. Тому ж Конєву Мурзін міг не пробачити двох поспіль (причому не результативних) помилок в захисті. А його конкурент за позицією Пустозвонов залишався на майданчику навіть після того, як через його злочинну халатність на власній половині майданчику суперник видавав деморалізуючий ривок. Є відчуття, що й Пустовий за наявності в заявці ще одного центра так і не отримав би можливості продемонструвати свої найкращі якості – і це нікого не здивувало б.
Привід для радості
Артем – чи не єдиний привід для дійсно щирої радості. Невідомо, хто напоумив його два роки тому зірватися з насидженого місця та податися з Южного до Сантьяго-де-Компостели. Але це рішення було доленосним, оскільки з чергового семифутера без видатного набору навичок та перспектив він перетворився на ідеальне «знаряддя вбивства», за яким вже протягом наступного міжсезоння полюватимуть клуби рівня Євроліги. Мончо Фернандес та його помічники цілком серйозно узялися за українця: протягом двох років Пустового навчили як слід грати «двійки» на обох половинах майданчику, попрацювали над його кидком з середньої дистанції і особливо над збільшенням живої ваги. Після такого прогресу не гріх було стати і основним центровим в клубі, що представляє найсильніший європейський чемпіонат.
Але слідом за позитивом одразу напрошується сумний висновок. Подивіться на центрових та важких форвардів, що потрапили до заявки збірної на чемпіонат. Із Зайцева людину свого часу зробив Звездан Мітровіч. Кравцов має дякувати Майку Фрателло і особливо Еду Пінкні за те, що його перетворили зі стереотипної «мухобійки» на майже елітного бігмена, Корнієнка це теж стосується. Навіть Бобров, якого все ж звикли вважати «трійкою», значно додав у майстерності після того, як залишив Україну.
Як це не дивно, але наші спеціалісти без допомоги закордонних колег вже не здатні як слід власними силами готувати навіть гравців передньої лінії. Раніше проблем з цим не було, в перші років двадцять незалежності в Україні іноді навіть траплявся перебір якісних виконавців на позиціях 4-5. А тепер доведеться покладатися на те, що хтось десь колись виконає роботу, що раніше брали на себе тренери в ДЮСШ. В жодному українському професійному клубі немає спеціалізованих тренерів для роботи з центровими та важкими форвардами, бо навіть адекватні президенти/власники вважають такі специфічні витрати зайвими. Один з таких керівників під час особистої розмови кілька років тому навіть зауважив: якщо хтось хоче роздуття штату, то нехай примириться з тим, що на виїзди команді доведеться їздити рейсовими автобусами чи взагалі залізницею. І на кризу ж подібні заяви не спишеш, бо за долар тоді брали 8 гривень, а не 25.
В Ізраїлі нам пощастило
Пощастило з тим, що четвірка Лукашов – Липовий – Пустозвонов – Кравцов при всіх своїх недоліках не забула, як колись ефективно грала разом за БК Київ. Перемоги над Грузією та Ізраїлем є заслугою перш за все «вовченят Волкова» – з грузинами Славко, щоправда, не грав, але Пустовий на його місце вписався відмінно.
Пощастило з тим, що саме у грузинів та ізраїльтян дірки в захисті на периметрі виникали надто вже систематично для того, щоб ми мали достатньо можливостей атакувати з-за дуги. Це лише людині, що ніколи не грала в баскетбол на більш-менш серйозному рівні, може здатися, що тут немає нічого складного – постукав, мовляв, м’ячем по паркету і викинув його в потрібному напрямку. Але для відкритої спроби потрібно і вивести людину на кидок якісним пасом, і заслін організувати. А для цього потрібен кваліфікований тренер, а не друг молодості президента федерації. Істина проста: якщо ми виконували більше 20 триочкових за матч, то перемагали. Єдине виключення – матч з німцями, де Мішула отримав повноцінний ігровий час, але був перетриманий на лавці у другій половині і вийшов на останні кілька хвилин «рятувати батьківщину» шаленими спробами через руки за відсутності інших варіантів.
Пощастило з тим, що чемпіонат цей сам по собі є найслабшим за тривалий час через зміну принципів відбору на баскетбольний мундіаль. Хоча якраз таки на склади наших суперників по групі цей фактор майже не вплинув. Але ставлення до турніру все ж було відповідним – в іншому випадку та ж Литва не вилетіла б вже у першому раунді плей-офф.
Звісно ж, наша збірна на Євробаскеті-2017 була однією з найбільш видовищних команд, якщо говорити про швидкий напад та неймовірну кількість аллей-упів. А Пустовий заслужив якщо й не на місце у символічній збірній групового етапу, то вже точно на звання головного відкриття чемпіонату. Проте не поспішайте радіти та мріяти про щось шалене і світле.
Критичних змін все ж не відбулося, і вже старт відбору на ЧС-2019 у листопаді може спричинити гірке похмілля для найбільш впертих оптимістів. Бо гратимуть в ньому ті самі люди, які мучилися з посередніми в цілому німцями та італійцями.
