Write the future. Чому цей фінал стане особливим для Мессі, Мбаппе та світового футболу
Про паралелі з 1994-м та користь від домінування «ПСЖ» у Лізі 1.
Найпростіше для вас зараз подумати «...тому що це бісів фінал першості світу, він раз на 4 роки, чорт забирай», закінчити читати та піти готуватися до матчу.
Для тих же, хто втримався – продовжу: тому що матчів такого значення у фіналах чемпіонатів світу не було вже дуже давно. Щонайменше – з 1994-го. Бо саме тоді востаннє у фіналі ЧС зустрілися команди, головними фронтменами яких були дві зірки атаки.
Тоді, нагадаю, у фіналі грали Бразилія та Італія, а тими лідерами були Ромаріо та Роберто Баджо. Перший тільки-но провів сезон життя у «Барселоні», за яку наколотив 30 голів у чемпіонаті та допоміг вийти у фінал Ліги чемпіонів. Другий, чинний володар «Золотого м’яча», був головною зіркою не лише «Ювентусу», де забивав більше класичних форвардів Віаллі та Раванеллі, а й всієї Серії А, найсильнішої першості світу.
Обидва блискуче проявили себе на турнірі, забивши по 5 голів і перед фіналом мали хороші шанси не лише отримати золоті медалі та нагороду найкращому гравцю турніру, а й отримати «Золоту бутсу». Нічого не нагадує? Так, тоді попереду двох фіналістів у суперечці голеадорів були Стоїчков і Саленко, але в усьому іншому нинішня ситуація копіює ту. Дві команди з різних континентів, дві суперзірки в атаці, тотальна рівність команд за кількістю титулів чемпіонів на момент матчу – тоді в Італії та Бразилії було по 3 «золота» ЧС, зараз у Франції та Аргентини – по 2.
Головне – аби фінал подарував нам більше видовища, бо фінал турніру 1994-го був чи не найбільш нудним в історії. Так, всі запам’ятали драматичну розв’язку серії пенальті, коли саме промах Баджо позбавив Італію останніх шансів у серії. Згодом італійські телевізійники з RAI навіть зняли ролик, де пофантазували, що було б у випадку голу Баджо – і байдуже, що у бразильців насправді ще був удар у запасі. Навіть запросили для озвучування коментатора, що вів трансляцію гри у той самий день.
120 хвилин до того були неймовірно нудними. Мені було 9, коли я дивився ту гру на дачі під час канікул. Це був перший чемпіонат світу, де я намагався вболівати. Але клята різниця у часових поясах – фінал стартував у 22:35 за Києвом – призвела до того, що боротьбу з Морфеєм у якийсь момент я програв, заснувши у другому таймі. Щоправда не зовсім зганьбитися мені допоміг дідусь, котрий розбудив перед серією пенальті – і її я бачив. А багато років потому передивився фінал повністю – і зрозумів, що це й справді непогане снодійне, десь між матчами першості Індонезії та симулятором камня.
Всім, у тому числі й Роберто, котрий вже прибув до Катару, хочеться вірити, що зараз буде інакше. У тому числі, бо для головних героїв фіналу (даруй, Антуане, ти крутий, але аби після матчу говорили про тебе, а не про цю пару, тобі треба буде зробити покер, показати після кожного голу якісь рухи з Fortnite та прокотитися на Отаменді) на кону буде навіть більше, ніж тоді для Баджо та Ромаріо.
Бо й італієць, і бразилець, за всієї поваги, не мали шансів створити настільки переконливу та довгограючу заявку на звання найкращого гравця у історії, як це можуть зробити Мессі з Мбаппе.
Так, і Кіліан теж. Цікаво, що обох ведуть по дуету, котрий за мовчазною згодою, закріпленою нагородами ФІФА, вважався найкращим до того. Лео – по Марадоні, мовляв, йому лише ЧС не вистачає для того, аби не поступати Дієго у збірній, а на клубному рівні Мессі його давно перевершив. Кіліана – по Пеле, бо ж француз може у дуже юному віці стати дворазовим чемпіоном світу. При цьому, ще й стати більш ніж активним учасником завоювання другого титулу, тоді як Пеле зіграв у 1962-му лише 2 матчі на турнірі, отримавши травму та пропустивши всі вирішальні зустрічі.
Схожості додає і те, що ми ще не бачили Мбаппе у «справжньому» чемпіонаті. Бо, даруйте, першість Франції для 99% глядачів – це щось знайоме настільки ж, як для європейської аудиторії були знайомими внутрішні бразильські змагання. І Ліга чемпіонів, де більшість дивиться Кіліана, в цьому сенсі може вважатися відповідником товариських матчів «Сантоса» з європейськими топами. Клуб Пеле дуже активно гастролював по всьому світу і чи не щороку влаштовував турне з матчами проти клубів Старого світу. Матчів 10-12 набігало – і то, зараз паризький клуб не кожного року стільки грає в ЛЧ.
Мбаппе мав шанс змінити ситуацію влітку, але вирішив залишитися у Франції. Мені тоді це не надто сподобалося, а зараз от думаю: чи не вийшов цей крок дійсно гросмейстерським у сенсі розрахунку власної кар’єри? Якщо вже набула такого поширення конспірологічна теорія про те, що ФІФА тягнула на турнірі команди, головними зірками яких були футболісти клубу, що належить катарцям, а згодом хтось помітив, що за рік до перемог на чемпіонатах світу Роналдінйо та Мбаппе перебиралися в «ПСЖ», то от вам ще одна гіпотеза.
Домінування «ПСЖ» у внутрішніх змаганнях дозволяє зекономити більше сил, ніж це у божевільному графіку імені ФІФА робили футболісти більш статусних топ-ліг. Так, це не гарантує, що доживеш до турніру неушкодженим, Кімпембе підтвердить, але все ж шанси підвести себе у хорошій формі до надзвичайно важливого турніру трохи збільшуються. І буде дуже цікаво спостерігати за тим, як ставитимуться до кар’єрних рішень футболісти паризького клубу напередодні сезону 2025/26. І водночас за тим, чи зростатиме престиж цього турніру в очах футболістів, котрі бачать, що можна грати там – і не деградувати у майстерності.
Гілок можливого розвитку подій далі дійсно дуже багато, як і питань, відповідь на які залежить від результату цього матчу. За якого розкладу Мессі залишиться у збірній? Він каже, що це останній його матч на чемпіонатах світу, але ж до 2026-го є ще, наприклад, Копа Америка-2024. А, може, він захоче закінчити все на Олімпіаді того ж року? Так, він вже ставав її переможцем у далекому 2008-му, але ж зараз Ігри будуть у Парижі, це чудовий спосіб попрощатися з містом, де б Лео не грав за півтора роки.
Чи бажатиме він взагалі залишатися у «ПСЖ», якщо, наприклад, у матчі буде прийнято суперечливе рішення на користь Франції? Якими будуть його стосунки з Мбаппе після головного матчу в кар’єрі аргентинця? Чи бажатиме він бути у Парижі, де Мбаппе зараз називають головною людиною в клубі? Чи виграє врешті-решт «ПСЖ» кляту Лігу чемпіонів, доки ці двоє там?
Фактично ті самі питання з відповідними з огляду на особу змінами можна ставити і Мбаппе. А також додати пару нових – наприклад, чи здатний він потягнути за собою збірну у матчі найвищого рівня, як це було у 2018-му? Тоді він забив Аргентині двічі, відзначився у фіналі з хорватами, але вже на Євро-2020 відмовчався, як і у матчі з англійцями, найбільш серйозними поки суперниками на турнірі. Як буде зараз? І чи не стане проти суперника топ-рівня фатальним для французів фактичне звільнення Кіліана від роботи у захисті? Та ще й враховуючи те, що Мессі якраз частіше діє у правій половині поля. Втім, і тут питання можна повернути іншим боком – Мессі не те, щоб теж вигризає у захисті, відповідно Мбаппе та Тео, якщо буде здоровий, цілком можуть цим скористатися.
Ми дійсно ніколи не бачили такого протистояння. І з точки зору особистих зв’язків – коли ще два настільки яскравих «обличчя» збірних-фіналісток грали в одному клубі на момент фіналу, і з тактичного боку, де їхні слабкості накладаються на сильні сторони суперника, і в історичному сенсі. Велике минуле та все ще дуже круте сучасне у особі аргентинця проти дуже крутого сучасного і, ймовірно, великого майбутнього у француза. І будь-який можливий розвиток подій стане надзвичайно кінематографічним. Інше питання, який теглайн буде в цієї історії – «Кіліан, я твій батько» чи «Старим тут не місце».
Я дуже здивуюся, якщо згодом умовний Netflix чи Amazon не зроблять документальний фільм штибу Last dance про цей турнір Мессі. Але більше чекатиму на художній фільм калібру Rush про Лауду та Ганта, тут точно де є розгорнути сюжет. Навіть вже режисер готовий є – чудовий Алехандро Іньярріту. Людина, яка вміє працювати у різних жанрах – й вичавлювати статуетку для головної зірки, як було у «Легенді Г’ю Гласа», і впливати на вмогливу фестивальну публіку вже під час дебюту у Каннах з «Сука-любов», й комбінувати, як було з «Бердменом». А головне – саме він зняв найкраще футбольне відео, котре колись створювали до чемпіонату світу.
Перемога Мессі стане чудовою базою для класичного голлівудського фільму, де герой, здолавши всіх, йде у закат. Перемога Мбаппе – класна основа для чогось на кшталт футбольної версії «На останньому диханні», де наприкінці фіналу втомлений Лео облизує язиком губи, як це робив Бельмондо у Годара, а потім б’є рятівний пенальті вище воріт.
Та хто б не переміг, даруйте за банальність, але це правда – так от, хто б не переміг, це точно той випадок, коли переможе футбол.
P.S. Але переможе Лео.
Фото: Global Look Press
