Tribuna/Футбол/Блоги/Трибуна-Л/Нечудова сімка. Найгірші команди в історії «Динамо»

Нечудова сімка. Найгірші команди в історії «Динамо»

Дмитро Литвинов збирає хіт-парад, що має шанс оновитися цього сезону.

Блог — Трибуна-Л
19 марта, 19:00
45
Нечудова сімка. Найгірші команди в історії «Динамо»

47 років тому київське «Динамо» вибороло найбільший трофей у своїй історії - Суперкубок Європи. Але зараз гра команди далека від рівня, котрий задовольнив би вболівальників команди. І хочеться згадувати не найкращі, а найгірші команди в історії «Динамо». Щонайменше тому, що в історіях криз завжди знайдеться щось актуальне й для сьогодення.

Отже, вашій увазі - 7 найгірших команд в історії «Динамо». Критеріїв для потрапляння в перелік було кілька. По-перше, тривалість кризи - щонайменше два сезони, аби не казати про тимчасовість спаду. По-друге, порівняння з попередніми сезонами - має існувати точка відліку, котра каже, що не просто про погані результати, а про їх погіршення. По-третє, співвідношення «очікування/реальність» - те, як керманичам команди вдавалося втілити в життя потенціал команди.

Але перш ніж перейти до основного списку - дві команди, котрі могли опинитися в ньому, проте все ж уникли цього.

Заслуговує на згадку №1: «Динамо» 1976 (весна)

Чому могли потрапити. Тому що 8-е місце з 16 команд у таблиці для тієї самої команди, що взяла Суперкубок Європи, а до цього Кубок володарів кубків та два чемпіонати поспіль - це провал. Від останнього місця у тому сезоні «Динамо» відділило 7 очок, стільки ж, скільки від першого. Можно було не хвилюватися про виліт, адже та частина першості мала статус експериментальної і за її підсумками ніхто не залишав вищий дивізіон, але приємного в такому виступі було мало.

Чому все ж не потрапили. По-перше, грали більшу частину матчів не основним складом. Сам поділ року на два сезони, унікальний для радянського футболу, відбувся через прагнення спортивного керівництва здобути золото на Олімпіаді. «Динамо», котре було не просто базовим клубом збірної, а фактично й було збірною - 11 з 16 футболістів у олімпійській заявці були киянами - відверто «поклало» на усі інші турніри.

Не переймалися ані чемпіонатом, ані Кубком чемпіонів (програли навесні у чвертьфіналі «Сент-Етьєну»), ані першістю Європи (поступилися майбутнім чемпіонам з Чехословаччини). Усе заряди другорядного турніру - і на ньому примудрилися стати лише 3-ми.

По-друге, прийти у свідомість вдалося максимально швидко. Вдалися до шокової терапії - у конфлікті тренерів та команди, котра втомилася від супернавантажень третій рік поспіль, пожертвували Базилевичем, залишивши Лобановського. Вже восени «Динамо» стало другим, а наступного року фактично з тією ж основою виграло чемпіонат та дісталося до півфіналу Кубка чемпіонів. Тому ті півроку так і залишилися прикрою, але все ж не системною невдачею.

Заслуговує на згадку №2: «Динамо» 1992-93

Чому могли потрапити. Бо поразка у першому чемпіонаті України - одна з найбільших сенсацій в історії команди. Кажуть, що у Львові вже було розроблено меню бенкету, котрий мав відбутися на честь перемоги «Динамо», але у «Таврії» були свої плани. Після того «Динамо» видало ще один не надто переконливий сезон, за підсумками якого випередило «Дніпро» на фініші лише за додатковими показниками.

Не буду торкатися зараз популярного міфу, що так сталося через те, що протягом сезону регламент змінили, ситуація була розібрана тут. Зазначу лише, що попри весь талант «дитсадка Павлова» київський клуб не мав доводити до того, аби все вирішувалося у останньому турі.

Додайте до тих «звитяг» виліт у чвертьфіналі першого Кубка України від запорізького «Торпедо», весняні розгроми 1992-го у групі Ліги чемпіонів (1 перемога в 4 матчах, голи 1-10), дві осінні поразки у Кубку УЄФА від «Андерлехта» із загальним рахунком 2:7 - і отримаєм міцного кандидата на місце в списку.

Чому все ж не потрапили. Тому що все ж у першому чемпіонаті була специфічна форма розіграшу, коли можно було пройти хоч всі матчі у групах без поразок, але потім поступитися в одному матчі - і все, бувайте, медалі. «Динамо» привезло +7 тому ж «Дніпру» на дистанції у 18 ігор при системі «2 очки за перемогу», що було далі - історія.

Титул у другому чемпіонаті таки взяли, поклавши медалі у кубок, поклавши основу для майбутньої постановки титулів на потік. А згодом зміцнили цю основу, забравши у того ж «Дніпра» тренера та кількох провідних гравців.

Ну, й у тій Лізі чемпіонів рівну собі «Спарту» навесні перемогли, а програвали майбутньому переможцю турніру «Барселоні» та «Бенфіці», кістяк якої двічі до того програвав у фіналах Кубка чемпіонів. Все це на тлі розвалу СРСР та хаосу в економіці, що не міг не позначитися на фінансуванні команди. Бажання провідних футболістів поїхати хоч кудись було настільки відвертим і зрозумілим, що дорікати їм за локальні невдачі все ж складно. Не впали зовсім на дно - вже непогано.

Час переходити до тих, хто потрапив у перелік.

7. «Динамо» 1962-1964

Чому потрапили до списку. Той випадок, коли, напевно, було б чесно взяти проміжок, що починається з другої половини сезону-1962 та закінчується першою половиною сезону-1964. Два сезони за сучасним ліком, але через те, що радянська першість проводилася за системою «весна-осінь» треба згадувати три сезони.

Претензій до того, як чемпіони СРСР-1961 почали захист титулу, не може бути, але спочатку 2 слова про схему того сезону. 22 команди було поділено на 2 групи по 11 колективів, 6 найкращих команд груп потрапляли у фінальку пульку на 12 команд, де грали лише з командами, котрі кваліфікувалися з іншої групи. При цьому у загальній таблиці перед стартом другого етапу враховувалися лише бали, набрані з командами-фіналістами. Заплутано, так.

«Динамо» впевнено (+5 до ЦСКА, що був другим) виграло свою групу. Але всю перевагу здобуло завдяки вдалій грі з хвостом таблиці - на старті фінальної пульки у «Динамо», як і в того ж ЦСКА, було по 14 очок. На очко менше було у «Динамо» з Тбілісі та Москви, «Спартак» і «Шахтар» відставали на 4 бали.

І от від того ж «Спартака» «Динамо» за підсумками фінальної пульки відстало на 7 очок. Жодної перемоги на виїзді, 11 очок у 12 матчах. Якщо брати таблицю лише цієї частини сезону, то «Динамо» було лише 8-м, а загалом фінішувало 5-м.

Вже наступного року від цієї схеми відмовилися, але легше киянам не стало. 9-е, а згодом 6-е місце - точно не ті результати, на які сподівалися фани команди. Адже склад помітно не змінився у порівнянні з сезонами 1960 і 1961 років, коли спочатку стали срібними, а потім й золотими призерами.

В’ячеслав Соловйов робив тоді ставку на молодих хлопців: у чемпіонській основі лише воротарю Макарову було вже за 30 та ще рівно 30 було лідеру півзахисту Войнову. З усіх інших гравців старту більше 25 років виповнилося лише захиснику Сучкову (27) та хавбеку Турянчику (26), причому останній ще встигне застати першу золоту еру «Динамо». Усім ще грати й грати, але замість закріплення серед лідерів відбувся відчутний регрес.

Причини? Перша - не витримали незвичний графік. На першість світу 1962-го поїхали Сабо, Каневський та Серебряніков, баланс з іншими знайти після повернення не змогли. До того ж саме «Динамо» було базовим клубом олімпійської збірної, тренером котрої призначили Соловйова. Команда відбиралася на Ігри у Токіо 1964-го, а на шляху й сили витратили, і емоційно виснажилися після невдачі.

Друга - ще не було потрібної психології переможців. Насамперед у гравців, деякі з яких відверто переоцінили себе у футболі, але й у керівництва клубу також. Соловйова, котрий якраз міг би впоратися з кризою, бо мав досвід виступів у команді-переможці (був основним у повоєнному московському ЦБРА, що здобув 5 титулів за 6 років) не стали втримувати, коли він отримав пропозицію повернутися до майже рідного клубу. У 1963-му зробили ставку на місцеву легенду 1930-х Терентьєва, що був асистентом у Соловйова, а він не витримав новий рівень.

Вже по ходу сезону видернули з Одеси інше «динамівське серце» Зубрицького, що був воротарем у 1940-х, але помітно краще не стало, а 1 очко в 4 останніх матчах позбавило останніх шансів на медалі. Зубрицький пішов, Терентьєв знову став другим, а до Києва запросили Віктора Маслова - творця того «Торпедо», з котрим билося за першість «Динамо» Соловйова.

Втім, навіть Маслов з усім своїм авторитетом не одразу навів лад у команді. Його вказівки не надто уважно сприймали зірки того «Динамо» Лобановський та Базилевич. З першим довелося попрощатися за підсумками того ж 1964-го (всього 9 матчів за сезон), другий протримався на рік довше. Закінчив кар’єру Макаров, котрий вже у 1963-му став резервістом, у запасних перетворилися Сучков і Войнов.

Але справжній карт-бланш на зміни Маслову приніс лише Кубок СРСР, здобутий восени того ж 1964-го. Не було б того трофею - могло б не бути й срібла-1965, а за ним і трьох поспіль титулів.

Чому не вище. Власне вище перераховані фактично всі пом’якшуючі обставини - і специфічна схема сезону-1962, і тренерська чехарда 1963-го, і те, що вже у 1964-му було здобуто серйозний трофей. І, звісно, брак досвіду у низки гравців теж варто згадувати. Не досвіду перемог: «Динамо» на початку 1960-х дізналося, як застрибнути вверх. Але ще не знало, як там втриматися. Цей досвід прийшов з часом, а тоді вичерпався потенціал команди Солойова, але не окремих її гравців: у чемпіонському складі 1966-го було одразу 5 футболістів, котрі здобували золото за 5 років до цього.

6. «Динамо» 2005-2007

Чому потрапили до списку. А тут, на відміну від попереднього колективу, хотілося б виокремити вже частини сезонів, що проводилися за схемою «осінь-весна». Бо в сезоні 2004-05 розчаруванням була друга частина: у першій команда попри зміну тренера (Михайличенко - out, Сабо - in) боролася із «Шахтарем» за лідерство (-1 очко) та ледве не вийшла з супергрупи Ліги чемпіонів, набравши 10 очок в компанії «Реала», «Роми» і «Байєра» та встановивши рекорд сезону за кількістю балів, котрих не вистачило для плей-офф.

Сабо з його енергією реанімував команду, вже навесні навіть у лідерах встигли побувати, але ця ж енергія і призвела до падіння. Футболісти банально втомилися від занадто вибагливого тренера. -7 очок на фініші - це вже занадто, у тому числі й для братів Суркісів.

Влітку Сабо змінили на Буряка, але швидко стало зрозуміло, що його кращі тренерські часи залишилися у 1990-х. Сказана під час протистояння з «Туном» у кваліфікації Лігі чемпіонів фраза про «швейцарський футбол зараз на підйомі» стала меметичною на роки вперед, а Буряка змінив Дем’яненко.

Він зміг більш-менш поставити на потік набір очок у чемпіонаті, у першому сезоні попри стартові втрати попередника змогли догратися до золотого матча з «Шахтарем», причому могли й до нього не доводити, якби просто втримали перемогу у останньому турі вдома. А потім було чемпіонство-2007, коли взагалі відірвалися від зіркової команди Луческу на 11 очок, не програвши жодної гри в чемпіонаті.

Але саме тоді «Динамо» проводило чи не найбільш безнадійні сезони у Лізі чемпіонів. І у тому ж сезоні 2006-07 команда вперше не здобула жодної перемоги у груповому етапі, а поразка від «Стяуа» вдома 1:4 запам’яталася на роки виходом неготових до цього рівня колумбійців Отальваро і Морено.

Потім були три виноси тіла від «Реала» та «Ліона», нездатність втримати перемогу на виїзді в Бухаресті та втрата перемоги над дублем «Реала», в якого вигравали 2:0 ще на 85-й хвилині. Черевань Роналдо (так, він вже був резервістом) забив 2 своїх останні голи за мадридців - і вкрав бодай якусь можливість виправдання.

Наступної осені і в чемпіонаті почали посередньо, закінчивши першу частину лише 4-ми, і, що головне, у Лізі чемпіонів було вже 6 поразок із загальним рахунком 4-19. Початок серії поклав Дем’яненко, його швидко прибрали, але ані відомий реаніматолог Сабо, ані його молодший клон Лужний вдіяти нічого не змогли - і Суркіси, як і колись Щербицький у 1964-му, вирішили покликати на допомогу людину з Москви. Знову вдало, але то вже зовсім інша історія…

Чому не вище. Все ж і у Сабо є виправдання, що ключових втрат очок зазнав не він, і Дем’яненко може таким похизуватись, та й титул без програних матчів в УПЛ все ж чогось да вартий, і два Кубки України, що команда здобула з Анатолієм Васильовичем. Головна причина потрапляння тієї команди у список - просто жахливі виступи у Європі, де після перемоги восени 2004-го на «помаранчевому» засніженому «Олімпійському» над «Ромою» наступної вікторії довелося чекати аж до 2008-го.

Втім, зараз «Динамо» може із ностальгією згадувати часи, коли проблеми починалися у груповому етапі, а от потрапити до нього не було надто складною задачею. Звісно, якщо ваше прізвище не Буряк.

5. «Динамо» 1939-41

Чому потрапили до списку. Бо три 8-х місця поспіль - це вже трохи занадто для команди, котра вже тоді знаходилася на вершині піраміди українського футболу. І не сказати, що не було потенціалу грати краще, адже у 1936-му в весняній першості, першій в історії СРСР, стали 2-ми, а у 1937-му фінішували 3-ми вже під час тривалого турніру з 16 матчів. Та й наступного сезону були 4-ми, віставши від чемпіонів зі «Спартака» на 3 бали, а від срібних і бронзових призерів - всього на 1 очко. На тлі цього восьмі місця (хоч, звісно, в першості 1941-го рядок й умовний, чемпіонат, звісно, не було дограно) - все ж були серйозним кроком назад.

Можна звинувачувати молодого - у 1939-му йому було лише 33 - тренера Михайла Печеного, котрий сам грав за «Динамо» наприкінці 1920-х - початку 1930-х років. Але тоді й кар’єри тривали менше, ніж зараз, і відповідно середній вік тренерів був меншим. Умовних «нагельсманів» (за віком початку, не за відсутністю досвіду гри як футболіста) вистачало всюди.

Головна проблема з тренером була в іншому: він занадто надихнувся вояжем іспанських футболістів до СРСР наприкінці 1930-х, вирішивши перевести гру команди на схему «дубль-ве» (3-2-5) зі звичної 2-3-5. Гравці банально не знали, що робити за нової схеми і хоч якось почали розбиратися вже у 1940-му, коли тренером став ненабагато старший Михайло Бутусов.

Окрім того, Печений зіткнувся з тим, що у киян середній вік гравців був вже достатньо серйозним і наближався до 30. Це стосувалося і воротарів Ідзковського і Трусевича, і захисників Глазкова з Клименком, і хавбеків Кузьменка та Гребера, і форвардів Шиловського, Гончаренка, Лайка і Махині. Команда банально не встигала за молодшими та свіжішими суперниками у захисті та не могла перебігати їх у атаці - посівши 3-е місце з кінця за результативністю у першості-1939.

Варто додати і те, що навіть на загальному тлі радянського футболу часів, коли з’являлися приказки на кшталт «пивка для рывка, водочки для обводочки» динамівці не вирізнялися професіоналізмом. Кузьменко та Ліфшиць відзначилися п’яними драками у ресторанах, тому хоч якийсь прогрес почався коли Бутусов вирішив більше довіряти молоді, але банально не встиг дати їй зігратися…

Чому не вище. У переліку вікових гравців, наведено вище, міг би бути й форвард Костянтин Щегоцький, котрому у 1939-му виповнилося 28. Але - і тут настає час для «по-друге» - він пропустив і другу половину першості-1938, і весь сезон-1939, і частину сезону-1940 через те, що був заарештований.

Ми все ж говоримо про СРСР другої половини 1930-х - і звинувачення у шпіонажі на користь Туреччини, розвідка якої нібито завербувала Костянтина ще у 1935-му, під час його поїздки у складі збірної, було не найбільш абсурдним з усіх, що лунали тоді. У атмосфері, коли легендарний за будь-якими мірками гравець, лідер команди, її капітан, просто зникає і ніхто не знає, коли він повернеться, грати не так вже легко.

Це об’єктивно не може не впливати не лише на ігрові дії гравців, а й на їх психологію - і не лише на полі, а й за його межами. Але суто за ігровими результатами три сезони поспіль, коли «Динамо» не було у топ-6 кращих команд СРСР, сталися тоді в перший і в останній раз.

4. «Динамо» 2018-20

Чому потрапили до списку. Історія, котра була зовсім нещодавно і має бути в пам’яті у всіх фанів «Динамо», тому про неї буде менше, ніж про інших «героїв» цієї добірки. Об’єктивно кажучи, після відходу Реброва з «Динамо» його наступник Хацкевич отримав не таку й погану команду. Так, Ребров відмовився залишатися через те, що власники клубу не дали йому можливість оновити склад, і не просто оновити, а й посилити його.

Але ж не все так було так безнадійно - і не варто забувати те, що у першому сезоні Хацкевич відстав від «Шахтаря» всього на 2 бали. І, будемо відверті, відстав через рішення Суркісів показати принциповість і не їхати до Маріуполя.

У складі були й серйозні не лише за українськими мірками легіонери (Мбокані, Віда, Вербіч, врешті-решт віце-чемпіон світу Піваріч не проходив у основу), й свої у хорошому ще віці (Хачеріді, Буяльський, Гармаш, Сидорчук), й таланти на чолі з Шапаренком та Циганковим. Але зробити з усіх цих інгредієнтів щось «їстівне» не змогли ані «шеф» Хацкевич, ані його наступник Михайличенко. У чемпіонаті впасти нижче другого місця було вже зовсім складно, хоча у сезоні 2019-20 це майже вдалося, а от єврокубки розвіювали будь-які ілюзії.

Три вильоти з кваліфікації Ліги чемпіонів (і там лише «Аякс» можна назвати нездоланним суперником, «Янг Бойз» і «Брюгге» не були кращими) та муки у Лізі Європи. «Скендербеу», «Партизан», «Астана», «Яблонець», «Мальме», «Лугано», «Копенгаген» - легше назвати тих, з ким «Динамо» не гальмувало на полі. Бюджети клубів, що менші за київський, іноді в рази, не були перешкодою для будь-кого, хто не розлягався раніше часу на полі. І я ще не слова не сказав про якість гри!

Тому, коли зараз чуємо, яке ж погане «Динамо» за Луческу в умовах відсутнього оновлення складу та від’їзда майже всіх іноземців, слід пам’ятати, з якого лайна румун витягнув команду.

Чому не вище. Все ж і конкуренти вище занадто серйозні, і усі тренери «Динамо» з 2014-го мають можливість казати «Ви ж розумієте, кого ми сюди можемо запросити…» Але навіть з тими, хто був, можна і треба було працювати краще.

3. «Динамо» 1983-84

Чому потрапили до списку. 1980-ті команда почала з двох поспіль перемог у першості СРСР, а 1982-го стала другою. Не в останню чергу - внаслідок не надто принципового ставлення московських клубів на фініші сезону до матчів з мінським «Динамо», що було конкурентом киян. Вже 1985-го команда знову була чемпіоном, наступного року повторила успіх, додавши до нього нові звитяги у Кубку володарів кубків.

Те ж, що було між 1982 та 1985 роками, фани команди зі стажем намагаються не згадувати. Спочатку 7-е місце, а за ним і 10-е - нижче нього до цього таке було 1950-го.

Головна причина - тренерська. Лобановський 1983-го пішов до збірної, віддавши команду своєму однодумцю Морозову, котрий до цього зробив призером першості СРСР «Зеніт». Морозова у Ленінграді вважали жорстким тренером, але у порівнянні з вимогами ВВЛ він був помітно більш м’яким. Футболісти, значна кількість з яких багато років до цього працювала із «Залізним полковником», як потім називатимуть Лобановського на Заході, відчули зміну режиму і знизили вимоги до себе.

Валерій Васильйович, не зумівши вивести збірну на Євро-1984 (завадив пенальті на користь португальців, виданий за порушення, що сталося за межами штрафного майданчика) повернувся до Києва - і не зміг змінити нічого. Колектив був занадто розбалансований і потребував істотного оновлення. І психологічного, і фізичного - не дарма ж сам Лобановський потім казав, що цикл існування команди становить 3-4 роки зазвичай. І ті, хто наприкінці 1970-х - початку 1980-х прийшов на зміну героям 1975-го, просто втомилися.

Зі складу 1982-го до складу 1985-го не дійшли Бойко, Веремєєв, Думанський, Лозінський, Хлус, Олефіренко, Журавльов, Сорокалет, Хапсаліс. Дев’ять - і десятим, окремо від всіх, варто згадати Буряка. Видатний плеймейкер був наймолодшим з тієї команди, що брала перші для «Динамо» єврокубки, він ще міг принести чимало користі - зрештою у 1985-му йому мало виповнитися лише 32. Вік серйозний, але Буряк ніколи не залежав від швидкості, а його розуміння з Блохіним на полі іноді дійсно виглядало телепатичним. Проте у хавбека стався конфлікт з Лобановським - і довелося піти.

Два роки після того вони не спілкувалися, за цей час Буряк у складі міцного, але посереднього «Торпедо» переміг у Києві «Динамо» та взяв Кубок СРСР-1986, а вже у 1988-му привів до перемоги в тому ж турнірі й «Металіст». Одна з найбільш загадкових та сумних історій передчасного розставання гравця із клубом…

Позитиву атмосфера у клубі, звісно, не викликала. Додайте до цього загадкову історію із вбивством одного з лідерів дубля команди Григорія Пасічного, котрий у грудні 1983-го загинув у драці в ресторані, залишивши по собі вагітну жінку. Інша молода надія команди, лівофланговий Валерій Черніков, наприкінці 1983-го пошкодив хребет, зіштовхнувшись на тренуванні із Чановим і повернувся до футболу лише за 2 роки, вже у складі «Чорноморця». Час було думати вже про якийсь рок над клубом.

У «Динамо» все одно не бракувало талантів і тому ж Буряку була готова заміна у обличчі Заварова (теж не шанувальника режима у юні роки). Але протягом 1983-84 років він все ж не вирізнявся тією стабільністю, що приде згодом, коли у рік «Золотого м’яча» Беланова найкращим гравцем СРСР визнають саме Олександра. Бо бачили його весь сезон, а не лише у матчах першості світу.

Так саме потрібен був час, аби змужніти й Яковенку, Рацу, Кузнецову, Михайличенку. Час та прийняття правил життя, що пропонував Лобановський, котрому була необхідна абсолютна довіра гравців. Цю довіру він отримав внаслідок розмови, проведеної наприкінці 1984-го, коли керівництво клубу (де-факто сам Щербицький) розглядало можливість заміни тренера після невдалого повернення. Лобановський заручився підтримкою команди - і отримав такий необхідний йому кредит довіри.

Чому не вище. Зміна поколінь, що припала на час роботи одразу двох тренерів, об’єктивно мала колись знизити результати клубу. «Динамо» змогло повернутися у боротьбу за чемпіонство дуже швидко.

2. «Динамо» 1945-46

Чому потрапили до списку. Бо посіли у першому зі згаданих чемпіонатів 11-е, передостаннє, місце, а у другому - 12-е. І так, жодних змін у чисельності команд в 1946 році не було, тому кияни мали б вилетіти. Але їх залишили завдяки політичному рішенню спортивного керівництва країни - і це той випадок, коли слово «спортивного», можливо, й зайве.

Випадок не унікальний у радянські часи - так у 1967-му «Зеніт», котрий мав вилетіти, залишили на честь 50-річчя Жовтневої революції, мовляв, не можна залишати у таку дату місто на Неві без футболу. Із «Динамо» мотивація була проста - Україна занадто постраждала під час Другої світової, аби позбавляти місця у вищій лізі флагмана футболу республіки.

Цікаво, що собі тоді думали у «Локомотиві», який 1945 року став останнім і вилетів. «Динамо» було дуже поганим - 1 перемога і 8 очокв у 22 матчах, просто «залізничники» були ще гірші - 1 перемога і 5 очок. 1946-го перемог було вже 4, а очок аж 13, але й це не врятувало б, якби не політичні ігри за лаштунками радянського футболу.

Казали, що найбільше тоді переймалися ситуацією не у мінському «Динамо», котре було передостаннім - їх би теж не дали викинути з вишки, а у самарських «Крилах Рад», що випередилм обидва динамівські колективи лише на 1 очко.

Причини такого провалу були на поверхні - Україна й справді занадто постраждала у Другій світовій. У тому числі й в плані кадрового потенціалу - у цих двох жахливих сезонах за команду грало дуже багато ветеранів, котрих списували ще у довоєнні роки.

Пам’ятаєте про ситуацію з віковим складом наприкінці 1930-х? Ну от, в 1945 році за команду був заявлений 21 футболіст. 11 з ним було 30 і більше, Наступного року у заявці промайнули 36 гравців (космічна цифра для сьогодення, а для того часу й поготів) - і 14 з них було 30+. Реальна цифра може бути й більше, бо в 4 футболістів точний вік в протоколах не вказувався.

Додайте до цього відсутність інфраструктури нормального рівня - повоєнний Київ не міг запропонувати конкурентні умови в порівнянні з більш ситими Москвою та містами, що були далі від основного удару гітлерівської навали.

Як у таких випадках часто буває, не покращували ситуацію й тренерські зміни: у 1945 році провалювався Лев Корчебоков, екс-тренер московського «Динамо», а вже наступного року йому на зміну прийшов Антон Ідзковський, котрий ще у 1945-му зіграв 13 матчів за команду. Влітку Ідзковського змінили на Бориса Апухтіна, що не тренував до того 10 років, маючи лише невеличкий досвід роботи із командою «Пролетарська перемога».

Чому не вище. Бо війна й справді вплинула на результати команди. Коли трохи видихнули та запросили більш досвідченого тренера, то все швидко змінилося на краще. У 1947-му до Києва повернувся Бутусов, який працював тут на початку 1940-х, то падіння вдалося зупинити. Фінішували 4-ми, а основними з усіх, хто був у віці 30+, були лише двоє - захисник Олександр Шевцов та легендарний форвард Петро «Пека» Дементьєв, який встиг пограти з Бутусовим ще у 1930-х за збірну Ленінграда.

1. «Динамо» 2011-14

Чому потрапили до списку. Бо просто катастрофічно реалізували свій потенціал. Можливо, це один з найбільш ефектних провалів у історії не лише українського, а й європейського футболу, принаймні 2010-х. Власники «Динамо» інвестували у клуб просто шалені гроші - і здобули замість цього послідовно 2, 3 та 4 місця в чемпіонаті. Останні два досягнення стали історичними антирекордами клубу, котрі доволі складно буде побити.

Дехто може сказати, що відлік слід було б почати з літа-2012, адже в УПЛ 2011-12 «Динамо» мало б ставати чемпіоном, якби не суддя Юрій Вакс. Але ж не треба забувати, що вже влітку 2011-го до команди прийшли Браун Ідейє (15 голів у першості Франції до того) і основний (Мамаду Діарра зіграв менше) хавбек «Монако» Лукман Аруна, з великими авансами приїжджав талановитий Дуду, що згодом заграє у збірній Бразилії, а взимку додалася молода зірка «Цюріха» та майбутній гравець основи «Байєра» і «Вольфсбурга» Адмір Мехмеді.

Вся ця бригада, а також Шевченко, Шовковський, Мілевський, Ярмоленко, Алієв, Хачеріді, Гармаш, Гусєв, Нінковіч, Єрьоменко точно могли грати краще у єврокубках. Дві поразки від «Рубіна», 1 перемога і достроковий невихід з групи Ліги Європи, де були «Сток Сіті», «Маккабі» та «Бешикташ»… Ні, відлік тієї історії провалу слід вести з 2011-го.

Проте далі витрати збільшилися ще більше. В сезоні 2012-13 склад поповнили Велозу, Кранчар, Рубен, Рафаель та Віда. На хорошому рівні заграли лише перший (одразу) та останній (десь за півроку після приходу взимку). Тут навіть не кажу про Селіна та Безуса, які переїхали до Києва на початку 2013-го.

Наступного сезону додалися Ленс, Мбокані, Бельханда, Драговіч та Тремулінас. «Динамо» спокійно дозволяло собі запрошувати гравців збірних Португалії і Нідерландів, найкращого форварда першості Бельгії, найліпшого асистента чемпіонату Франції, гравця збірної цієї самої Франції. За період 2011-14 років, якщо вірити Трансфермаркту, було витрачено більше 107 мільйонів євро на трансфери! Зрештою, було вкрадено в збірної Блохіна, коли Суркіси вирішили, що Сьомін вже не той.

І все це заради погіршення результатів з кожним наступним сезоном. Можно багато казати, що от рівень тоді першості був такий, що аж гай гудів, а «Говерла» запрошувала до себе Куарежму, котрий вчасно відмовився і врятував для себе можливість стати чемпіоном Європи-2016. Але все це багатство було використано просто бездарно.

І Ребров, який візьме з цим складом вже після початку війни Кубок, а за ним два чемпіонства, гратиме у чвертьфіналі Ліги Європи та ⅛ фіналу Ліги чемпіонів, лише натякне на що могла бути здатна ця банда. Звісно, якби з самого початку мала нормального тренера зі свіжими ідеями, а не спогадами про матчі за той самий Суперкубок, з котрого починався цей матеріал.

Чому не вище. Нема куди. Але в теперішнього складу може бути власна думка з цього приводу.

Фото: «Динамо»; ua.by.

Лучшее в блогах
Больше интересных постов

Другие посты блога

Все посты