Tribuna/Футбол/Блоги/Трибуна-Л/Ярмоленко – найкращий в історії збірної України?

Ярмоленко – найкращий в історії збірної України?

Блог — Трибуна-Л
27 сентября 2022, 13:40
58
Ярмоленко – найкращий в історії збірної України?

Давайте одразу проговорю: у Тимощука все ще більше ігор, на які він виходив за збірну України. Не треба боятися називати прізвище Анатолія, він зрештою не Волдеморт, щоб вдаватися до конструкції на кшталт Самі-знаєте-хто.

Як вчила Ханна Арендт, зло взагалі буденне, як і ті, хто обирає служіння йому. І ті 32 матчі, що відділяють зараз Ярмоленка від Тимощука, Андрій не факт, що встигне провести. 33 роки, історія травм, позиція, де грає, чи не найбільш обтяжена талантом у збірній.

Але за одним показником Ярмоленко Тимощука точно випередив. Ви могли звернути увагу на слово «виходив» в першому реченні – і згадати усі ті символічні появи тоді ще футболіста «Зеніта» (чи «Кайрата», якщо завгодно) в останні його роки виступів за збірну. Туристична поїздка на Євро-2016 та вихід там на 92-й хвилині матчу з поляками, звісно, були апофеозом. Але й до цього такі виходи не були чимось незвичайним: з останніх 11 ігор Тимощука у збірній України у 5 випадках він виходив на 90-й хвилині чи трохи пізніше.

Хтось може сказати, що не відмовлятися ж тому було, але насправді навіть це дискусійне питання, в історії світового футболу вистачало тих, хто відмовлявся грати у збірній, коли розумів, що вже не тягне рівень. Та й вихід гравця на останні свої матчі у статусі члена Виконкому тоді ще ФФУ так собі виглядав.

Хочеться вірити, що у Ярмоленка не забракне сили волі відмовитися від таких пропозицій і залишитися чесним перед собою та вболівальниками. Зрештою, його кар’єра у збірній й без цього може претендувати на статус найкращої в історії національної команди.

Я сам вже ставив питання про це восени минулого року – і тоді писав, що якщо Ярмоленко вийде на чемпіонат світу, то зможе претендувати на те, аби обійти Шевченка за legacy. Слово, яке дуже полюбляють за океаном і яке дуже коротко формулює саму постановку питання. І коли вже Ярмоленко не зіграє на першості світу 2022-го та навряд чи дотягне до 2026-го у якості гравця збірної, то постає питання: чи все ж він має право претендувати на статус гравця з найкращою кар’єрою в складі «жовто-синіх»?

Знову ж треба проговорити - мова не про дискусію, хто був сильнішим футболістом, Ярмоленко чи Шевченко. Звісно, другий, це не обговорюється. Питання в тому, хто проявив себе краще і зробив більше саме для збірної. І отут вже є місце для дискусії. Так, ми всі розуміємо, що у дискусіях такого плану («Джордан чи Леброн?», «Мессі чи Роналду?», «Федерер чи Надаль?») знайдуться ті, хто вважатиме єдино вірною лише свою точку зору, та й сама дискусія практичного сенсу не нестиме. Але ж ми любимо футбол у тому числі й через наявність таких дискусій, а практичний сенс – ну, можна пошукати його у таблицях Брадіса, Stackoverflow чи там у нескінченому аналізі xG.

Втім, зовсім цифри відкинути не вийде. Адже основа заявки Ярмоленка на статус найкращого – це математика. Перший за кількістю ігор (ну, ви зрозуміли), перший за системою «гол + пас», другий за кількістю голів – і все ще може випередити Шевченка. З останнім хтось може сказати, що у Ярмоленка було більше прохідних суперників у збірній, але ж він і не центрфорвард. Єдиний в Україні учасник трьох фінальних турнірів першості Європи. Капітан збірної, що вперше в історії вийшла з групи на Євро та пробилася до чвертьфіналу.

Непогані здобутки, чи не так? Додайте до цього те, що не виміряти ніяким чином – враження, що як би не були справи у Ярмоленка в клубній кар’єрі, він ніколи не дозволяв собі грати на від…сь. Завжди намагався битися до останнього, попри силу суперника. У його портфоліо, якщо вже казати про силу суперників, голи Уругваю, Німеччині, Франції, Португалії, Нідерландам – я зараз вибрав лише ті збірні, що ставали чемпіонами світу та Європи. Навіть у Шевченка колекція хоч і вражаюча, але трохи менша за кількістю – Іспанія, Італія, Франція та Англія.

На відміну від Шевченка Ярмоленко ніколи не дозволяв собі історій, подібних до самостійно ініційованого уходу з поля, як це зробив форвард «Мілана» у давньому товарняку зі Македонією, коли йому розбили губу. Потім казали, що нібито і зуби ледве не вибили, і з Блохіним гравець домовлявся, що лише тайм зіграє, тому все було за планом, але з обличчя тодішнього тренера збірної та партнерів Шевченка щось не складалося такого враження. Ярмоленко ж завжди намагався дограти до кінця.

На великих турнірах Шевченко грав не краще за Ярмоленка. Був дуже емоційний дубль у ворота шведів 2012-го, проте на цьому паливо скінчилося і в Андрія-старшого, і в збірної. А до того були голи Саудівській Аравії та Тунісу на ЧС-2006 (і змазаний пенальті швейцарцям в серії, за яку збірна мала організувати проставу Шовковському). Не надто вражає як для футболіста, що за 2 роки до цього здобув «Золотий м’яч». Хоча, слід пам’ятати, що на турнір Шевченко приїхав, не встигнувши остаточно відновитися від травми, отриманої у складі «Мілана».

Шевченко пройшов зі збірною відбір на один великий турнір, Ярмоленко – на два.

У Андрія-молодшого ті ж 2 голи на Євро і вихід з групи, най і за більш поблажливою схемою, де можна було пройти далі і з третього місця. У нього немає участі в першості світу, що, можливо, є головним розчаруванням його кар’єри. Але до гри самого Ярмоленка у відборах на головні турніри чотириріччя претензії висувати варто в останню чергу.

2009-го він ще не був визначальною фігурою в збірній, потрапивши туди наприкінці відбору, хоч із греками і вийшов у основі (разом із Шевченком, так) в тому самому матчі в Донецьку. 2013-го саме Ярмоленко став чи не головним героєм того ривку команди Фоменка після проваленого старту, забивши полякам у двох матчах, а також Молдові й Франції (Сан-Марино дозвольте не рахувати, як і Андорру за цикл до цього). У 2016-17 роках забивав Ісландії, Косово та Туреччині у відборі, котрий, схоже, українська футбольна влада сама була рада програти, аби не мати дилеми, чи їхати до сусідньої країни чи ні. Ну і звитяги 2021-го та весняні матчі з Шотландією та Вельсом ще свіжі у пам’яті.

За Шевченка – ефект ностальгії. Приблизно той самий, що згадував нещодавно у колонці на відхід Федерера, коли прізвища спортсменів, що асоціювалися зі стрибком цікавості до того чи іншого виду спорту, стають загальними іменниками. Граєш у футбол – ти ба, який шевченко знайшовся. Але роки минають, рекорди падають. І обговорювати те, хто з двох легенд мав чи матиме кращу кар’єру в команді – цілком нормально. Ми вже нещодавно проходили це, обговорюючи, хто кращий кіпер в історії збірної – П’ятов чи Шовковський. Тут питання більш глобальне – і точно з неоднозначною відповіддю.

Скажу чесно: серцем я за Шевченка, але розумію, що у Ярмоленка не менше причин вважатися переможцем у цій суперечці. Якщо ми забудемо про клубні виступи обох, а зважимо лише на матчі у збірній, то є над чим замислитися.

У Шевченка були більш потужні партнери, що грали на клубному рівні у чвертьфіналі-півфіналі Ліги чемпіонів, а невихід з групи після цього вважали ледве не катастрофою. Ярмоленку доводилося тягнути за собою тих, для кого потрапляння в групу вже було чудовим результатом. Шевченко пройшов 1 відбір з 8 (бонус – Євро-2012), Ярмоленко – 2 з 7 (бонус – той самий і я тут не згадую ще Лігу націй). Можна казати, що Ярмоленко на шляху до Євро-2016 пройшов Словенію, але ж Шевченко сам мав свою Словенію і не обіграв її.

Шевченко був у збірній в часи, коли прем’єр-міністр міг бути головою ФФУ, у збірній працював один з кращих тренерів в історії футболу, а про фінансове забезпечення команди від українських олігархів в нульові досі розповідають легенди. Ярмоленко був у збірній в ситі роки 2009-13, але потім в країні почалося таке, що всім, й олігархам насамперед, стало трохи не до розвитку футболу.

Забагато аргументів для того, аби відповідь була однозначною, що б там не підказувало серце. А ви як гадаєте?

Фото: UEFA.

Лучшее в блогах
Больше интересных постов

Другие посты блога

Все посты