android-character-symbol 16.21.30apple 16.21.30Combined ShapeЗагрузить фотографиюОчиститьCombined ShapeИскатьplususeric_avatar_placeholderview
Блог Толерантний блоґ

Вісімдесят днів навколо Майдану

Теги политика

Поки на центральних вулицях Києва триває хитке перемир'я, а епіцентр подій перенісся в "кабинеты из кожи" на Грушевського 10, маємо добру нагоду згадати і осмислити що, чому і навіщо відбувалося в країні в останні 80 днів.

Для кожного із нас Майдан розвивався по-своєму. З моєї точки зору він був таким.

21 листопада, обід. В мережі починають ширитись якісь божевільні чутки, що Азаров відмовився від євроінтеграції. Я не вірю, що це правда. Не хочу вірити. Але все одно вперше за півроку переходжу на сайт Української правди. Читаю. Лаюсь по-чорному. Але зрештою розумію: ми були до цього готові. Не кажіть, що не були. Сім років перемовин, сім років вичитування угоди та нав'язування своїх пунктів, сім років проробленої і фактично завершеної уже роботи - котові під хвіст. Бачу, що Мустафа закликає киян вийти ввечері на Майдан. Моментально приєднуюсь до цього заклику. Твіттер вибухає повідомленням з хештеґом #Євромайдан (термін, який був вперше запропонований фейковим аккаунтом Ющенка). І Євромайдани виходять. Потрохи, але по всій країні. З'являються фото. П'ятеро людей вийшли в Донецьку - це успіх. Студент КПІ під ніком KrusKrus першим починає вести відеотрансляцію з Майдану незалежності. Непрофесійно, з матами та іншими принадами, але - це ж так важливо! Американець говорить по телефону і завершує розмову словами: "Sorry, we have to start a revolution". Сайти Української правди та дуже доречно запущеного в той день Громадського ТБ стають моїми найулюбленішими.

Американець говорить по телефону і завершує розмову словами: "Sorry, we have to start a revolution"

23 листопада. Все ще вдома. Пориваюсь їхати на Київ, але знайомі мене зупиняють: треба провести Євромайдан у Маріуполі. Сказано - зроблено. Десятки три-чотири людей, в основному студенти та викладачі МДУ, ідуть центральною вулицею міста, скандуючи "Україна - це Європа, Маріполь - за ЄС!" Люди реагують по-різному. Ригобабки дивляться на нас, як на божевільних, і не стидаються триповерхових компліментів. А ми ж і є божевільні - так відкрито висловлювати свою позицію у такому місті. Але нам то байдуже. Водії сигналять нам на підтримку - і це для нас значно важливіше. Підходимо на пам'ятника жертвам голодоморів. Ставимо свічки, читаємо "Заповіт". Ідемо додому негайно ширити фото в мережі. Місцеві ЗМК нас ігноруватимуть два дні, але потім зрештою погодяться, що мовчати тут якось уже зовсім непристойно.

26 листопада. Я нарешті в Києві, а на хлопця, якого чомусь вважають організатором нашого маріупольського Майдану, відкривають кримінальну справу за нібито крадіжку пляшки коньяку в супермаркеті. Хай живе українська міліція - найсправедливіша міліція у світі. Хоча тоді ми ще не знаємо, наскільки вона може бути справдливою. І все ж - я на Майдані. Зранку обхід - майданів же два. "Громадьский" на самому Майдані незалежності, і "політичний" на Європейській площі. Мені з самого початку не подобається ця ідея, адже питання, які ми хочемо вирішити, є суто політичними, тому проганяти політиків - безглуздо. Але не намагаюся навіть переконати у цьому нікого. Натомість вішаю на стелу плакат "Маріуполь за європейське майбутнє". Він там провисить трохи більше, як три дні.

Їду додому помитись - і знову на Майдан. Тепер мій графік визначений. З шостої вечора до восьмої ранку я мітингую. Вдень - відпочиваю. Це дуже схоже на Великодню службу. Тільки не у задушному приміщенні, а на холодній вулиці. Кожного разу мені здається, що не витримаю, але кожного разу знаходяться якісь нові способи не занудьгувати і не обморозитись. Перша ніч починається чудово - Яценюк зачитує листа Тимошенко, у якому вона закликає об'єднати Майдани. Ну нарешті, додумались! Усі дружно йдемо з Європейської на Майдан. Людей меншає. Меншає. Меншає. Меншає. Опівночі заводимо традицію щогодини співати гімн. Десь о третій ночі нас залишається дві-три сотні, не більше. Руслана весь час біля мікрофона. Спускається зі стели (із десяток людей її обходить), каже, мовляв, у неї уже немає ні сил, ні аргументів говорити, просить когось вийти до мікрофона. Усі бояться. Я ж розумію, що іти треба. Теж боюсь, вигострюю кожне слово, кожну інтонацію, декілька хвилин готую невеличку промову, поки Руслана виговорює в мікрофон рештки своєї енергії. Уявно хильнув "сто грамів для хоробрості", вийшов. Розказав про те, що східняки на Майдані теж є, і першим завів: "Схід і Захід разом!" А ще - закликав ультрас до активної участі у протестах. Але їхня хвилина слави настане пізніше.

І він такий весь на білому коні: і Україну привів у Європу, і Юльку з-за ґрат не випустив.

Наступні дві ночі майже такі самі. Ти ходиш, знайомишся із людьми (або не знайомишся, а просто розмовляєш із кимось). Грієшся біля діжок із багаттям, час від часу ходиш по чай та сендвічі. Слухаєш, що лунає зі сцени. Так, там грає музика. Але це зовсім не дискотека, як нас поспішили охрестити глядачі на теплих диванах. Не Казантип. Це спосіб зігрітися. Хоча температура коливається в районі +/- 0, це все одно важко. Тому ми танцюємо, водимо танки, співаємо. Розважаємось - гріємось. Але не забуваємо, для чого ми сюди прийшли. Ми хочемо в ЄС. Ми хочемо жити у нормальній країні. І весь цей час я не маю жодного сумніву, що Янек все-таки підпише. Думаю: "Це, напевне, хитрий хід. Він не міг не знати, що за скасуванням євроінтеграції послідує Майдан, просто не міг. А тепер ЄС навіть заплющує очі на Тимошенко, мовляв, ти тільки підпиши, а там уже подивимось. І він такий весь на білому коні - і Україну привів у Європу, і Юльку з-за ґрат не випустив".

Тоді настає 29 листопада. Не підписав. Я шокований, здивований і обурений. Так само, як і інші тридцять тисяч (за моїми підрахунками), що вийшли в той день на Майдан. Усі скандують "Революція, революція!" Усі вимагають "Одного кандидата" і беззастережно проганяють панду геть зі свого життя. Десь так години дві-три триває ця революція. А потім закривається метро, і люди в останніх вагонах поспішають додому. А як же - революція революцією, а сон за розкладом. На Майдані - сотні чотири людей. Киян і приїджих десь порівну. Усі трохи розгублені, але здаватися не збираються.

О першій ночі вперше за останній тиждень вимикаєтся апаратура, починають розбирати екран, який стояв під сценою. Це дивно. Питаю волонтерів: "У чім біда?" Мені пояснюють, що у генератора закінчилась соляра, а привезти її неможливо. Звучить як абсурд, але я, по дурості, не звертаю на це уваги. Тим більше, волонтер продовжує: "Зараз цю сцену розбираємо, а на неділю поставимо більшу". Ну, здається, усе правильно. І навіть "лебедине озеро" замість Шустера зовсім не насторожує. Усе так, як завжди, просто без сцени. Але ми і так можемо. Самі співаємо народних пісень, самі гріємось. І, по правді, чекаємо вже на ранок...

О четвертій ранку я гріюсь біля діжки, що стоїть біля спуску з Інститутської на Майдан, біля "Глобуса". Крик зверху: "Беркут!" Починається сюр. Ну Беркут, ну біс із ним. Уже ж вони приходили сьогодні ввечері, постояли і пішли собі додому. Мабуть, і зараз щось таке утнуть. А люди рухаються, метушаться. Хтось тікає з Хрещатика, поки Беркут не зціпив кільце. Я розумію, що щось насувається, але не вірю, що це можливо. Ми тікаємо в напрямку Городецького, але там уже крізь очеплення навколо йолки також прошли спецпризначенці. Нас оточили. Щільним і дуже широким кільцем. Ми всі збираємось навколо стели, бо більше діватись просто нікуди. Дівчат ховаємо назад, самі стоїмо навколо стели близько, небезпечно близько до Беркуту. Вони насуваються повільно, але впевнено. Так, мабуть, здалеку виглядає лавина. Ти дивишся у їхні очі, і не бачиш там нічого, окрім ненависті і зневаги. І посмішка. А потім - вони починають бити. Без попередження, без усіляких прохань чи висунутих умов, - просто бити. Хлопцям, що стоять попереду мене, дістається найбільше. Мені боляче на це дивитись, але я нічого не можу зробити. Просто нічого. І розумію, що от-от дійде черга і до мене, і протистояти тут не вийде. Це не район на район. Це 16 автобусів озброєних призначенців проти трьох сотень студентів та пенсіонерів. Ми приречені. Але це відбувається не з нами. Ні, цього не може бути, бо не може бути ніколи. Мабуть, у цей момент я теж посміхаюсь. Просто тому, що не вірю у реальність того, що навколо мене.

Я зараз помру. Я готовий до цього

Ми тіснимось. Місця під стелою дуже мало як на нашу кількість, починається тиснява. Дівчата ззаду падають, хлопці спіткаються - хто об сходи, а хто і об самих дівчат - і падають зверху на них. Я у третьому-четвертому ряді. Мене досі не ударили і не затоптали. Я щасливчик. Але ж ні - черговий поштовх спереду, і я падаю долілиць. Піді мною людини чотири. На мені - ще один чи два. Я не можу закрити рукою голову, бо мені ж треба якось намагатися повернути рівновагу. Я не можу підняти тих, хто лежить на мені, бо я до них спиною. Я не можу витягнути тих, хто лежить піді мною, бо це просто фізично неможливо. І тут приходить розуміння. Я не щасливчик. Я зараз помру. Я готовий до цього, аби тільки бути впевненим, що це не минеться марно. Зверху стає легше - очевидно, з мене все-таки встали. У напівоберта до беркутівців я кричу: "Тут же дівчата, що ви робите?", і інстинктивно прикриваю голову правою рукою, яка саме звільнилася. Отримую удар кийком. Розумію, що зараз мені мали розбити голову, але натомість всього-на-всього зламали кисть (це я з'ясую пізніше). Підводжусь. Ті, хто були піді мною, також якимось дивом вижили і встають. Здається, Беркут створив для нас коридор. Випускають. Єдине, чим я зараз живу, - це сходи зі стели. Треба зійти вниз. Далі буде інша мета. Переді мною хлопцю ставить підніжку, і він летить вниз цими сходами. Я - наступний. Але і тут пощастило - я зупинився за сантиметри від сходів. Знову підвівся і спускаюсь. Прикриваю голову, але розумію, що у мене ж відкриті і нирки, і печінка. Убивай - не хочу. Краєм ока бачу: лежить хлопець, беркутівець його дубасить ногою, кричить "Вставай!", а коли той намагається піднятися, б'є кийком. І так - декілька разів. Мені шкода, дуже шкода цього хлопця. Але навіть думки зупинитися та допомогти немає. Я щойно пережив смерть. Не хочу нариватися на неї вдруге. А голову я прикривав погано - усе-таки прилетіло кийком. У голові паморочиться, все стає темним, і тільки зірочки, на кшталт тих, що показують у дурних американських мультиках, освітлюють дорогу. Я стишую ходу, а у винагороду отримую удар кийком по спині та хижий клич "быстрее!". Я ще не врятувався. Ще треба переставляти ноги, і робити це швидше.

Не знаю, куди веде коридор Беркута, але я не маю наміру іти ним так далеко. Упираюсь в огорожу навколо йолки і навіть не перелізаю, а просто перевалююсь через нього, як лантух із лайном. Міліція, що стоїть по периметру цієї огорожі, на конфлікт із Беркутом не йде, але нам допомагає: і перелізти, і піднятися з пілоги, і пошвидше відійти від скаженої беркутні. Потроху приходжу до тями, але зупинятися ще рано. Треба ж вилізти тепер за цю "зону йолки", у яку сам себе щойно загнав. Але це уже справа цілком здійсненна. Повільно (біль у руці я вже починаю помічати) перелажу, і відходжу вверх по Хрещатику. Перша дія: я телефоную свої подрузі, помічниці нардепа, розповідаю, що тут трапилось. Політики повинні знати. Друга дія: я пишу СМС Руслані "Нас розігнав беркут". На більше часу нема, але вона все розуміє. Я ж бо не один такий. Третя дія: я дзвоню Андію Куликову, але він не відповідає. Четверта дія: я озираюсь і розумію, що Беркут сунеться на нас. Тікаю. Десь біля Спілки журналістів ми зупиняємось перевести подих, якийсь хлопець поряд просить телефон подзвонити матері. Звісно, тримай. Він говорить - а беркут наближається. Ми біжімо знову. Поряд із нами біжить грузинський журналіст, який щось кричить по телефону. Радіо чи телебачення, не знаю, але у мене навіть у такій ситуації вистачає уважності оцінити його професійність. Хлопець повертає телефон, а ми продовжуємо бігти. Біля Бессарабки рагульське бидло п'є горілку з пивом. Ми їх попереджаємо, що сюди йдуть нелюди. Вони слухають, але, схоже, не чують. Ми біжімо далі. Червоноармійська - до площі Льва Толстого. Я даю грузину короткий, але експресивний коментар. Схоже, я у прямому ефірі. Комусь поряд телефонують. Він каже, що "наші біля Софії". Невеличкими групками, сховавши європейську символіку, ми пересуваємось туди. Волонтер біля пам'ятника Богдана Хмельницького каже, що Софія закрила перед нами браму, і направляє всіх у Михайлівській Золотоверхий монастир. Ми йдемо, потроху заспокоюємось. Я телефоную матері. Я живий, все добре. Вранці побачиш новини - не лякайся, все добре. Все добре. Все добре.

Приходить СМС від Руслани: "Іду до вас". Пишу: "Ми в Михайлівському Золотоверхому". Відповідає: "Ми веземо журналістів". Ну, думаю, добре. Зараз це все покажуть світові. А головне - покажуть Києву, і Київ повстане. Я не сумніваюсь у цьому. І ніхто не сумнівається. Ми сидимо на лаві на території монастиря. Обговорюємо, лютуємо, боїмося. Купа речей і, що страшніше, купа людей загубилися. Намагаємось відшукати. Поставили варту на кожній брамі. Монахи допомагають. Зварили нам чай. Виносимо його, я стаю розливати, але розумію, що правою рукою ворушити зовсім не можу. Віддаю цю почесну місію іншому. Просто сиджу, просто розмовляю. Чекаю на одне-єдине слово. І дочікуюсь. "Беркут". Вони приїжджають, і ставлять два автобуси прямо перед брамою. Ми її встигаємо зачинити та забарикадувати лавами. Барикада так собі, але тоді вона виглядає дуже надійним захистом. Беркутівці сидять в автобусі. Виходить керівник. Підходить до нас, каже: "Откройте двери, мирно поговорим". Ми в істериці. Чесно, навіть ображатися на це сил немає. Ідуть якісь перемовини. Довгі, нудні і абсолютно непотрібні. Тим часом журналістів усе прибуває і прибуває - центральну браму ніхто не зачиняв. Журналісти усе бачать, усе знімають. Телефонує Куликов. Навіть не питаю, чи він уже в курсі. Розповідаю усе, що пережив. Кажу, що зараз у Михайлівському і не знаю, чого більше хочу: забратися звідси чи залишитися тут. Він обіцяє приїхати і вивести мене. Приїжджає досить скоро. Каже, що був на Майдані до другої ночі, а потім пішов спати. Приносить мені мандарини і теплий шарф. Від шарфу відмовляюсь, від мандаринів - ніколи. Поговорили. Я вирішую залишитись.

Євромайдан закінчився. Почалась Єврореволюція.

Весь час телефонують друзі і знайомі, питають, як почуваюсь. Усім розповідаю цю історію, видаю її уже майже на автоматі. Записатися у списки постраждалих я не хочу. Думаю, що з рукою просто забій і нічого страшного. Але болить нестерпно. А я терплю. Терплю, аж поки не сідає сонце, а на Михайлівській площі збираються тисячі киян. Потім усе ж вирішую свої травми зареєструвати. Мене везуть у травмпункт, накладають гіпс. Два тижні не знімати. Добре. А цей день - хай він уже закінчиться. Ми з друзями йдемо до кав'ярні, а потім вони везуть мене до себе.

Євромайдан закінчився. Почалась Єврореволюція.

Першого грудня ми відчуваємо свою силу. Це просто шаленство. Стільки людей, як зараз, я не бачив ніколи в житті. Я - крапля в океані. Але океан зносить усе - і КМДА, і Майдан, і Профспілки. Ми всемогутні, це факт. Я стою біля пам'ятника Леніну (пора б його знести уже до біса, але не зараз), зліва бачу тьму людей по Тараса Шевченка, які щільною колоною тягнуться до станції "Університет" і навіть далі, а прямо - таку саму тьму людей, що заповнює Хрещатик аж до Європейської площі і весь Майдан незалежності. Якщо це не мільйон - то я не знаю, що це. Якщо брати владу, то саме зараз. Я посидів під стелою, згадавши вчорашні події. Тепер я під Українським домом. Ми просимо охорону залишити приміщення. Нам це до снаги. І ми це зробимо, я впевнений. Але приходить повідомлення зі штабу - від Українського дому відмовитись. Ми засмучені і обурені. Депутати, що супроводжують нас, обурені не менше, але, кажуть, нам слід координувати дії. Ми відступаємо. Надходять новини із Банкової. Якось мутно це все, неясно. Я їду з Майдану. Іще два дні в очікуванні надзвичайного стану побуду в Києві, а потім повернусь у Маріуполь із синьо-жовто-зірковими стрічками та наліпкою "Янукович-Підарешт", які не зніму до перемоги.

Ненадовго. Бо вже 17 грудня я маю бути у генпрокуратурі - давати свідчення у справі проти Беркуту. А перше, що зроблю по приїзду, - те, на що не наважився б раніше ні за яких обставин. Я виголюю собі оселедець. Він іще маленький, але через пару місяців стане помітним.

8 числа я радію. Я згоден, що питання Леніна було не з термінових, але те, що його врешті-решт вирішили, мене тішить. Я не бачу, як Майдан намагаються зачистити 11 числа. Я просто відмовляюсь на це дивитись і лягаю спати. Я так само пропускаю концерт Океану Ельзи, за що картатиму себе до скону. Але згодом я знову у столиці. Ненадовго. Знімаю гіпс у тому самому травмпункті (місцями колишньої слави, так би мовити) і розмовляю із прокурором. Чотири години. Це складно, повірте. Але справедливість є, і за неї варто боротися.

Побиття Чорновол мене не дивує. Рано чи пізно, це мало статися. Як не здивує мене потім і викрадення Луценка та Булатова, як не здивують десятки підпалених автівок, нападів та спроб зламу. Цього варто було очікувати. Мене дивує тільки результат перевиборів у Києві. У розпал Майдану, у самому центрі міста перемагає регіонал, хоча рік тому Київ не дав синьо-білим жодного мандата.

Вулиця сказала своє слово, і пустила на передову політиків. Але саме вулиця визначає порядок денний.

А на Новий рік я знову на Майдані. Це мій перший Новий рік у Києві. Незабутній. Охорона Майдану сьогодні особливо пильна: загроза алкоголю ні до, ні після ночі 31 грудня, не буде тут такою гострою.

Затишшя було довгим. До 16 січня. Почувши про прийняті закони, моя 9-річна сестра сказала: "Тепер що, як тільки вийшов із дому - одразу до в'язниці?" Устами немовляти, як-то кажуть. А 19-го стається те, що мало статися значно раніше, але відкладалося терплячими українцями майже два місяці. Ми вибухнули. І як же я ненавиджу себе за те, що мене не було там ні 19, ні 22, коли вірменин і білорус поклали життя за долю України. Я мав бути там. Просто зобов'язаний був. Але кляті іспити в університеті мені все перекреслили.

Відставка Азарова перестала бути ключовим питанням, і навіть скасування законів про диктатуру не створило ілюзії перемоги. Це був тільки один незначний крок. Попереду - значно важчі.

Вулиця сказала своє слово, і пустила на передову політиків. Але саме вулиця визначає порядок денний. І за вулицею буде найвагоміше слово. А поки що, за відсутності новин з Ради та на тлі експонетного зростання президентських рейтингів Порошенка, у мене і всіх нас є час обдумати, яким має бути вихід із кризи. Але про це - наступного разу.

Автор
  • ivasykus

КОММЕНТАРИИ

Комментарии модерируются. Пишите корректно и дружелюбно.

Лучшие материалы