Гран-прі Монако1950 року - візитка «Формули-1» з моменту її заснування

Covid-19 сильно вплинув на нас усіх. Постраждала і «Формулу-1», але на відміну від більшості видів спорту, де пандемія завадила на вирішальних стадіях чемпіонатів та кубків, в автоперегонах вимушено відклали початок сезону-2020. І саме це стало причиною ситуації, коли вперше з 1955 року пілоти не поміряються силами на Гран-прі Монако.

Міське коло в Монте-Карло фактично являється візиткою серії. Здавалося б, невелика дистанція, значна кількість повільних поворотів, але паралельно з цим – найвищій рівень вибагливості до пілотів та техніки. Як розповів Марк Уеббер у своїй автобіографії, котрий вважав Гран-прі Монако своїм улюбленим етапом: «Секундна втрата концентрації і ваша гонка закінчиться у відбійних». Монте-Карло – це стиль, швидкість та гламур.

Проте чи завжди Гран-прі Монако було саме таким? Користуючись наданим самоізоляцією часом, пропонуємо згадати гонку 1950 року, котра вважається офіційним початком проведення Королівських перегонів на Лазурному узбережжі.

Міфічний чемпіонат

Офіційна історія стверджує, що Гран-прі Монако був другим етапом сезону після Великобританії, але це не так. Перш за все, що потрібно розуміти, говорячи про «Формулу-1» 1950-х років, що її заснування було фіктивним. ФІА просто вела залік гонок, які вона визначила самими статусними, але пілоти навіть не здогадувалися про участь у чемпіонаті.

Явним доказом цього свідчить факт, що «Феррарі» дебютували тільки в Монако, а третім етапом чемпіонату числилась гонка Інді-500 у США, в котрій прийняли участь виключно американці. Гонка в Індіанаполісі була включена в календар виключно для надання серії статусу міжнародної, так як всі інші етапи проводилися на території Європи.

Що стосується безпосередньо гонки в Монако, то її першим переможцем являється Уільям Гровер-Уільямс на «Бугатті» в далекому 1929 році. Для пілотів, котрі приїхали в Монте-Карло в 1950-му, це була престижна гонка, в якій кожен бажав перемогти, але пілоти не пов’язували виступ там з конкретним чемпіонатом. Перемога Ніно Фаріни в Англії залишилась в Англії, Монако – нова окрема битва.

Тим не менш, на очах у Єлизавети ІІ у Сілверстоуні розклад сил вже був окреслений, і навіть участь «Феррарі» не могла сильно вплинути на ситуацію. Явною командою-лідером являлась «Альфа-Ромео», до того ж трьома червоними «Альфеттами» управляли найдосвідченіші пілоти, більш відомі як «Тріо Фа»: Фаріна, Фанхіо і Фаджіолі.

Аеродинаміка для тих, хто не вміє конструювати мотори

Якщо сьогодні кожен міліметр умовних закрилок контролюється з боку ФІА, то в далекому 1950-му році вимога фактично було одна – дозволялося використовувати лише 1,5-літрові двигуни з турбо-наддувом або 4,5-літровий без турбіни. І незважаючи на таку свободу дій, всі боліди були як на підбір однакові: трубчата рама, розміщення двигуна в передній частині, вузькі колеса. Хоча в гонці дебютував задньо-привідний автомобіль під керівництвом Харрі Шела, який був обладнаний нетиповою та той час силовою установкою конфігурації V2.

Такі були реалії, явище аеродинаміки ще не встигло проникнути в автоперегони, основна і єдина ставка робилася виключно на двигун. Енцо Феррарі тоді говорив: «Ігри з шасі для слабаків, котрі не можуть сконструювати нормального двигуна». Перші ознаки впровадження ефективних аеродинамічних деталей принесе в серію концерн «Даймлер», але це буде пізніше.

Таке ж розмаїття панувало і в підході пілотів до форми. Ніхто взагалі не звертав увагу на безпеку, ФІА тільки на початку 1960-х прийде до розуміння важливості захисних ременів. Пілоти вдягалися в повсякденні речі, як сорочка чи то футболка, а шлем, рукавички і окуляри одягалися скоріше із міркувань комфорту. Сучасному фанату це все може здатися несерйозним зі всіма системами «Гало», жовтими прапорами тощо, а тоді єдиною надією пілота, у випадку втрати контролю над автомобілем, був тюк сіна і каністри з бетоном.

Говорять, у гонщиків тих часів було пальне замість крові, а інстинкт самозбереження зведений на нуль. За це їх і любив натовп, за це перегони і були шалено популярні.

Перший «Великий шолом» Маестро

На відміну від усіх Гран-прі, тільки у Монако вільні заїзди відбуваються в четвер, а не у п’ятницю. Все доволі просто – світське життя диктує свої умови. Але такі правила були і в 1950 році, чого не можна сказати про формат кваліфікації.

По-перша, стартова решітка мала не сучасній вигляд, коли пілоти розміщуються рядами по двоє, тоді перший ряд мав трьох пілотів, другий – двох, потім знову три і так далі. По-друге, кваліфікації як такої не існувало, проводилися дві вільні практики, по результатам яких і визначалися місця на стартовій решітці. Але перші п’ять місць визначалися за результатами заїздів в четвер, все інші – за суботніми. Це зіграло злий жарт з «Феррарі» Луіджі Віллорезі та Альберто Аскарі. Їх часу було достатньо для того, щоб стартувати з другого та четвертого місць відповідно, але той факт, що вони встановили його в суботу, вимушено відкинув «Феррарі» на третій ряд.

В неділю погода була сонячна, проте вітер сильно піднявся і зіграв ключову роль у гонці. У повороті «Табак», котрий розташований біла моря, покриття траси було вологим із-за морських бризок. Фаріна не зміг обігнати Фанхіо на старті, але не втрачав надії зробити це на перших колах дистанції, на вологому клаптику траси Ніно втратив контроль і його болід спровокував масову аварію.

Дев’ять автомобілів одразу ж вибули із змагань. Хосе-Фройлан Гонсалез на «Мазераті» провів всього на коло більше дистанції і зійшов із-за полум’я, котре зайнялося на його машині, аргентинець отримав численні опіки. Ще два пілоти зійшли на більш пізніших стадіях: Філіпа Етансилена підвів маслопровід його «Тальботу» на 38 колі, а у «Феррарі» Віллорезі не витримала трансмісія і італієць був вимушений зійти на 63-му. Врахуйте сюди пілотів, які не вийшли на старт із-за аварій в суботу – Альфредо Піан та Пітер Уайтхед – отримуємо сім гонщиків із 21, котрі продовжили боротися за перемогу.

Але боротьба ця була більше теоретичною, адже «Альфа Ромео» серед семи претендентів була всього одна, і та очолювала пелотон. Фанхіо дуже допомогла його спостережливість: «Під’їжджаючи до повороту «Табак», я помітив, що мало хто із глядачів дивився на мене, все їх погляди були прикуті кудись вперед. Щось мені підказало, що краще збавити швидкість». Досвід Маестро дозволив йому уникнути аварії, акуратно проїхавши між уламків болідів.

«Альфетта» була самою швидкою на трасі, проте і пального споживала набагато більше. Відвідання боксів для дозаправки чи зміни/ремонту якоїсь деталі в 50-ті виглядало зовсім інакше. Сьогодні команди встановлюють рекорди швидкості на піт-лейні – цифра стрімко приближається до 1 секунди, Фанхіо ж міг простояти біля боксів команди 2-3 хвилини, особливо над цим не розчаровуючись. Здавалося б, явна можливість нав’язати боротьбу аргентинцю, але не тоді.

Масова аварія на старті гонки не дала змоги поспостерігати за іншою особливістю «Формули-1» тих часів. А полягала ця особливість у тому, що два і більше пілотів могли керувати одним болідом. Таким чином організовувався командний залік, при якому пілоти, що керували однією машиною, ділили надбані бали порівну.

Фанхіо випередив усіх мінімум на коло. Умовний подіум доповнили Альберто Аскарі та Луї Широн. Останній був корінним монегаском, а на момент гонки йому виповнилося 51 рік. Таким і вийшов Гран-прі Монако 1950 року, котрий ввійшов в історію «Формули-1» першою перемогою Фанхіо, дебютом та першим подіумом для «Феррарі», першим «Великим шоломом» (старт з першого місця, найкраще коло та лідерство від першого кола до останнього), першим монегаском на подіумі (наступним стане Леклер).

Зараз «Формула-1» зовсім інша, з усіма її вимогами до безпеки, елітарністю, традиціями та регламентами. Але всі її заморочки не бралися з порожнього місця, а стали наслідком поступово розвиваючого виду спорту. А Гран-прі Монако як ніякий інший етап відображає ці зміни, адже навіть коло по міській трасі Монте-Карло зазнало сильних трансформацій, деякі навіть вимагали новаторських рішень на зразок зведення штучного берегу.