Новий сезон УПЛ – квінтесенція нашого інфантильного футболу
Єдиного вірного рішення стосовно майбутнього чемпіонату немає і бути не може.
Єдиного правильного рішення немає і бути не може.
Середа, 8 червня: Ринат Ахметов виділить 60 мільйонів гривень на допомогу українському футболу.
Четвер, 9 червня: «Шахтар» запропонував частині співробітників звільнитися або піти у неоплачувану відпустку.
В цих двох новинах полягає вся сутність нашого футболу. Він як мінімум неоднозначний. Як максимум: хаотичний, популістський та інфантильний. Тому, коли найдорожчий вантажник в історії людства обіцяє у серпні розпочати чемпіонат, ти спочатку хапаєшся за голову, а потім починаєш згадувати Леоніда Даниловича і його легендарну фразу «це ж було вже».
Заздрю тим, хто визначився, чи потрібен чемпіонат, в якому форматі і якій країні його проводити. Бо мене кидає у всі кути октагону від кожної новини про новий сезон УПЛ.
Перша реакція: кому потрібен той футбол, коли щодня на фронті гинуть десятки наших захисників, в тил, незалежно від географії, прилітають ракети, долар з євро ростуть, біткойн падає, сіль зникає з маркетів, а безробітних стає все більше?
Але. Матчі з Шотландією та Вельсом показали, що футбол країні потрібен. Збірну дивилися на передовій і в спальних районах, де-не-де через ажіотаж навколо гри тимчасово послаблювали комендантську годину. І це було дійсно епічно: радість наших воїнів, сльози Зінченка, гейт русні та купа інших крутих моментів. Шкода, що пролетіли повз ЧС, але то таке. Спогади ж залишились.
Перевзуваюсь в повітрі: чемпіонат України може насправді нам і потрібен.
Але. Де його проводити? Колись «Динамо» не захотіло їхати до Маріуполя і через це втратило чемпіонство. Куди можна їхати зараз? До Києва? Декілька днів тому були прильоти – сам з вікна дим бачив і звук ракети чув. Львів, Дніпро, Одеса? Те ж саме, може щохвилини прилетіти. Про Харків, зрозуміло, мова не йде. Та й «Металіст» вже навряд чи щось врятує. Обалдєнний Гетсбі продовжує тонути, тут навіть яхта Абрамовича не допоможе.
Продовжую сперечатись сам з собою: ок, раз так, можна зіграти в Туреччині чи Польщі.
Але. Наскільки це адекватно щодо наших співгромадян? По-перше, чемпіонат країни, що відбувається на території іншої країни – це якийсь нонсенс. Хіба «Ліон» з «Сент-Етьєном» грали у 1942-му у Лондоні?
По-друге, відпустити під час воєнного стану за кордон щонайменше півтисячі козаків призовного віку – значить отримати дуже багато критики, як від тих, хто боїться за життя і мріє опинитися за кордоном, так і від тих, хто через війну залишився без роботи, а раніше працював у Польщі, Німеччині чи Португалії, привозив до України валюту, підтримував економіку, а зараз сидить без грошей.
Тим більше, що попередній виїзд «Динамо» і «Шахтаря» за кордон – це провал. Наші футбольні боси вкотре показали всім, що в Україні є лише два клуби, всі інші – масовка. Раніше через цю історію гравців не викликали до збірної, як того ж Філіппова. Зараз одних врятували від небезпеки, інших кинули напризволяще. Уявіть, обрав би взимку Тотовицький Київ, а не Ковалівку, пив би зараз смузі в Європі, а не ховався б у льоху під час повітряної тривоги.
Так, скоріш за все, «Олександрія» чи «Дніпро-1» зібрали б менше грошей, ніж наші гранди. Але й гранди зібрали копійки. Що таке в біса за 2,5 мільйони гривень за матч? Наші айтівці збирали десятки мільйонів доларів у криптовалюті, тут, в Україні, не вивозячи за кордон тата Циганкова чи колекцію годинників.
Але це було прогнозовано. Наш футбол не тільки інфантильний, але й некомерційний. Лікарі з Харкова добу використовували Інстаграм Девіда Бекхема, а не Віктора Циганкова. Бо 72 мільйони підписників – це трохи більше, ніж 144 тисячі.
Якщо подумати далі: не треба забувати, що всім треба працювати.
Інакше держава буде не купувати зброю, годувати, вдягати наших військових і відновлювати понівечені орками будинки, а утримувати армію безробітних у тилу. А футболістам треба грати, масажистам – відновлювати, водіям – керувати транспортом, бажано там, де, щоб заправитися, не треба стояти по 3 години в черзі.
Окрім того, в Польщі й Туреччині зараз живуть багато українців, які за умов правильного маркетингу з боку клубів і трансляторів можуть щовихідних влаштовувати нові інфоприводи. Як нам би не хотілося, щоб всі люди світу щохвилини згадували про Україну, людська свідомість працює інакше. Про війну забувають так само швидко, як більшість з нас у 2014. Зворушливі перфоманси на стадіонах можуть постійно про неї нагадувати.
А «Динамо» і «Шахтар», якщо скинуться на утримання своїх колег-суперників за кордоном, взагалі зроблять якусь кінематографічну історію. Такого ще ніколи у світовій історії було. Якщо до боксерів, що платять за тренувальний табір і спаринг-партнерів всі звикли, то у футбольній культурі такого немає. А тут це може статися. Додаткова інтрига: уявіть, як буде круто, якщо хтось з дотаційних команд на фініші обійде свого патрона!
Ну, наче купа плюсів, все зрозуміло: давайте вже нарешті домовлятись грати.
Але. Чому весь чемпіонат повинен виїжджати за кордон заради декількох команд, якщо більшості зручніше грати в Україні? І взагалі, чому ми виділяємо тільки футбол, чим він такий особливий, щоб отримувати стільки привілеїв в порівнянні з іншими професіями?
ААААААА. Повертаюсь до першої реакції, бо вже немає сил. І так по колу – які б аргументи ви не розглядали, їх насправді набагато більше. Бо немає простого рішення без негативних наслідків.
Зрозуміло, що нічого не зрозуміло. Намагання організувати цей сезон УПЛ – квінтесенція інфантильного українського футболу. Занадто різні інтереси в зацікавлених сторін, замало взаємних компромісів. Будь-яке рішення, що буде прийняте, зрештою отримає тонни гейту та залишить когось з учасників процесу незадоволеним.
Але життя повинно продовжуватись. І футбол, як його частина – так само. П’ятниця така самотня і сумна, коли не треба збирати Фентезі-команду УПЛ.
Фото: «Динамо»
