«‎Контролюючи частину хаосу, стає набагато спокійніше»‎. Аліна Шух — про створення волонтерського штабу

Від редакції: це новий пост блогу Sport Racing – цього разу важливе інтерв’ю з чемпіонкою світу та Європи серед юніорок Аліною Шух. Зараз вона соорганізаторка волонтерського штабу «‎БроДобро»‎. 

Вчора закінчився 30-й день відкритої повномасштабної війни росії проти України. За цей місяць російська армія втратила близько 16.000 загарбників та вбивць. А ми поховали 135 дітей, понад 1000 мирних жителів та захисників нашої держави. Але навіть при таких болючих та несумірних втратах, Україна продовжує чинити супротив та її злість і нездоланність тільки зростає. 

Ще півроку тому 11 грудня 2021-го, сайт «Газета.ru» опублікував інтерв’ю з ветераном морської піхоти США, який запевнив: «росії знадобиться не більше години, щоб знищити більшу частину української армії». Теж саме стверджував і український журналіст Дудкін в ефірі каналу «Наш»: «Ця війна триватиме декілька годин чи хвилин з використанням найсучаснішої техніки і при мінімальній кількості втрат серед особистого складу рф».

Ніхто з них і подумати не міг, що Чорнобаївка вистоїть вже 10 раз, цигани та трактористи будуть красти техніку, ЗСУ і тероборона героїчно захищати міста, лікарі та пожежники гідно виконувати свою роботу. А волонтером стане кожен українець, який має ціль — перемогти. Саме про одну з таких волонтерок, яка разом зі своєю родиною організувала найбільший волонтерський штаб у київській області ми і розповімо. 

– Аліно, ти стресостійка людина, але першого дня вибухи були прямо біля тебе. Розкажи, що відчувала та зробила першим 24 лютого? 

– Я прокинулась та готувалася зробити зарядку, яка в мене завжди запланована. Але тато, який зазвичай не просинається так рано вже не спав і саме він і повідомив мені: «Аліна, в нас війна». Йому подзвонила мама, яка їхала з Сум. Там мав відбутися чемпіонат України, але його скасували через ситуацію у країні і всі 23 лютого роз’їхались по домах. Мама сіла на нічний поїзд з 23-го на 24-те і у момент, коли вони мали їхати, вона побачила перші вибухи та повідомила про це батькові. 

Перше, що я подумала: «Блін, не вийде тренування». Друга: «Таки це правда». Третя: «Що буде з мамою і як вона дістанеться до дому?» Ми почали обдзвонювати всіх рідних та попереджати їх про ситуацію, а також думати, як забрати маму. Коли з виїздом мами все прояснилося, ми послали батька забирати її з вокзалу, а самі з сестрою пішли до магазину і кожну секунду читали новини. В магазині скупили всякі сушки, консерви. Прийшли додому і перевірили всі свої валізки, перечитали, що робити, якщо будуть бомбити. Все перетягнули у ванну та коридор, щоб було безпечніше в разі бомбардування. 

Але ще коли ми були в магазині, мені подзвонив тато та сварився у слухавку. В мене чуть серце не встало, кажу: «Тато, що сталося?», а він відповідає: «Я попав в аварію». Я кажу: «Що? Яка аварія, в нас війна, ти про що…». Він розповів, що це його провина та треба платити. Довелося у перший день війни віддавати круглу суму.

Сестра сказала: «Дай Боже, щоб то була найвища ціна, яку ми заплатили за цю війну». Тато таки привіз маму і весь день ми були в шоці та просто читали новини. 

– За день до початку ти казала, що ви будуєте план, куди тікати, як діяти в разі війни. Але на 2 день ти організовувала волонтерський штаб. Як так вийшло та через які міркування? 

– На другу добу, коли ми прокинулись, я зрозуміла, що читати новини — дуже погана стратегія. І почала дивитися, що можна зробити, щоб допомогти. Ми поїхали з татом та мамою зареєструвалися в теробороні, але там вже було купу народу і всіх відправили додому чекати дзвінка.

Але нас так і не викликали. Пізніше ми побачили об’яву, що теробороні зносять їжу і також принесли. Одразу і встали в чергу на здачу крові для поранених. А вже потім я сама поїхала у місце, куди зносили їжу і там і залишилася. Стала фасувати продукти, котрі всі несли і пропрацювала там весь день.

– А що було далі? Ти стала ініціатором, щоб заснувати власну волонтерську організацію разом з родиною?

– На наступний день я прийшла зранку на ту ж саму локацію і побачила, що там нікого не було. Люди несуть і несуть, але нічого не зрозуміло. Всі просто зносять харчі, навкруги стоять охочі зареєструватися в тероборону, але більше нічого немає. І тут до мене стали підходити та задавати різні організаційні питання. Потім хтось з військових спитав: «‎Хто тут головний?». Кажу: «‎Я головна». 

Чому я проявила ініціативу? Бо зрозуміла, що в перший день тільки читала новини. Але це все було дуже неправильно і треба чимось себе зайняти. Моральна складова для тренувань на повному нулі, як в мене, так і в інших спортсменів, котрих я опитувала, тому тренуватися — неможливо. А що робити? Поки ти не  робиш нічого для перемоги, ти не відчуваєш комфорту. Я розуміла, що ми переможемо і мені дуже хотілося бути частиною цієї перемоги та зробити свій внесок.  

До мене приєдналася вся родина. Батько, мати, брат і сестра Ульяна, яка взяла на себе координаторство зв’язку. Оля, яку я зустріла на локації, яка у 2015 році тренувалася в відділі тероборони і гарно розуміла військову частину — зайнялася військовими. А я взялася за організацію підрозділів і вже на кожному підрозділі почали назначатися координатори, які досі працюють там кожного дня.

– Ваш штаб знаходиться у місті, де були активні бойові дії, як ти переносила бомбардування та звуки пострілів?

– Коли я працювала у штабі, я ніколи за всю війну не відчувала страху просто через те, що розуміла, що навіть коли бомби вибухають — я біля військових, я у штабі і ми працюємо, щоб захистити. Я знаю, де в нас є укриття. Розумію, що наші військові мають бронежилети та амуніцію.

І коли ти знаходишся в усьому цьому, ти володієш та контролюєш ситуацію. А ось найгірше, коли ти нічого не контролюєш, бо разом з цим з’являється тривога і страхи. Але якщо ти береш під контроль якусь частину цього хаосу — все стає набагато спокійніше і на душі тим більш.  

– Розкажи про вашу команду, хто це та як вам з сім’єю вдалося залучити понад 1000 людей до праці у штабі?

– В нас відразу сформувалися різні підрозділи:

▪ Підрозділ фасування продуктів та речей. Люди зносили різні продукти та речі, які треба було фасувати, розкладати і роздавати військовим. Там ми назначили двох координаторів: Свєту, яка самостійно сформувала свою маленьку команду та Лєну, яку в разі чого замінювала моя мама. 

▪ Підрозділ електроніки. Завжди була потреба у заряджених павербанках, телефонах, у їх ремонті. Там головним волонтером став Олексій.

▪ Підрозділ плетіння сіток. В нашій команді є жінка, яка плете сітки та навчила цьому інших і наразі велика група людей плетуть цей захисний матеріал. 

▪ Підрозділ медицини. Їм керував Андрій — він стоматолог. 

▪ Підрозділ кухні. Там були всі продукти, які приносили. Частина бралася на столи для волонтерів, які працюють та тероборонівців, які нас охороняють і для хлопців, які возили допомогу. Там волонтеркою стала Валентина. Вона також сформувала всю команду з дівчаток, а ми лише керували, яким чином та куди йшли продукти.

▪ Підрозділ захисту. Там головним організатором був Саша. У перші дні, коли люди незрозуміло куди зносили речі і я сказала, що я головний волонтер до мене підійшов Саша і я першим додала його до нашого чату. Він запитав мене, що йому робити, а я сказала, що не знаю, куди ставити пляшки для коктейлей Молотова. На що він відповів, що в нього своя фірма з продажу феєрверків і він знає, як їх краще зберігати. Тому я запропонувала йому стати головним по бандерівських смузі.

І оця фраза: «‎Ну, я не знаю, як вони роблять, але окей»‎ — зробила його головним з виготовлення смузі та залізних їжаків.

Все це працює у взаємозв’язку. Наприклад, координатор бачить, що треба пальне і каністри, або потрібні люди, які будуть робити пісочні укріплення, інформація передається Саші, Саша передає її своїм хлопцям, далі ми оформляємо логистику і все це — супер командна робота, яка повністю координується з центру. А як результат — у нас все повністю налагоджено і ми забезпечуємо весь район захисту. 

– Як у вас працює логістика? Зазвичай саме з цим процесом виникають проблеми.

– З цим підрозділом історія сталась така: один командувач тероборони, сказав що потрібно знайти декілька бусів і машин, щоб вони стояли на вахті постійно. Я почала шукати волонтерів, які відповідають за транспорт. Викликала їх усіх, та сказала, що хтось буде головним і показала на Анатолія, якого я більш менш бачила у штабі.

Далі Анатолій створив групу, заніс туди всіх автоволонтерів і я запропонувала йому відповідати за кожен процес у його підрозділі. Він сказав: «‎Окей»‎ — і це перетворилось на управління 35 активними машинами, 50 у запасі, і все це різні авто: від бусів до 20 тонників. Весь процес керування проходить через Анатолія, і у разі, якщо треба щось забрати, ми передаємо йому дані, де, коли, що, куди, в скільки привезти і все — ти про це забуваєш, а Анатолій все це робить. Це так круто. Думаю, що після війни треба знайти якогось ІТ-шника, який зробить їм сайт і вони матимуть свою фірму перевезень.

– Як швидко вдалося повністю автоматизувати роботу штабу?

– Робота зв’язку налаштована так, що в нас є все — телеграм канали, звіти, фотографії, розуміння нашого круговороту у штабі, абсолютна комунікація з аудиторією. Тепер вже можна формувати список волонтерських штабів, яким ми будемо давати запит на поставку продукції з різних міст.

Наприклад, раніше це було просто авралом, щось накшталт «Так треба знайти м’ясо, де є м’ясо, шукаємо магазини». Знайшли, замовляємо, «‎Алло, Анатолій, треба машина». Але зараз вже настільки все побудоване, що просто можна визначити: сьогодні в нас гуманітарка з Франківська, завтра Сільпо, післязавтра зі Львова і це все завдяки дівчатам з підрозділу зв’язок, де головний координатор Ульяна — моя сестра. 

Сама структура нашого штабу вибудовувалися за декілька днів. Всі підрозділи сформувалися за перший день, але саботаж був весь перший тиждень. Перший раз в житті було так, що я беру слухавку, розмовляю, не встигаю покласти її, як наступний дзвінок і так годину підряд. Але зараз в нас повний порядок і кожен знає, що робити і має свої завдання. 

– В одній з своїх публікацій ти написала: «Я набула під час війни ненависть, і ви самі знаєте до кого. Не думаю, що зможу швидко позбутися цього відчуття»‎. Чи можна сказати, що всю вашу команду поєднувало відчуття ненависті чи то були зовсім інші почуття та мотиви? 

– Напевно зараз у всієї України повна ненависть до росії та велика віра у перемогу, відчуття єдності нашої нації, та всього світу навколо України. І ці відчуття ненависті в нашому штабі також були. Думаю, що і це частково тримає нас разом так довго. Бо працювати у складних умовах, приходити абсолютно виснаженим — це складно.

Наприклад, я спала, як вбита. Засинала о 21:00 і зранку прокидалася о 5:00 і все по новій і так більшість наших волонтерів. Але і віра в перемогу, і бажання допомогти — зближували. І, гадаю, що всім потрібна була робота. Люди приходили, записувалися у волонтери навіть тоді, коли ми казали, що нам вже не потрібні руки. Але вони хотіли допомогти, сказати, що причетні, що щось роблять і трошки не думати про війну. Багато, хто з наших волонтерів казав, що їм у штабі набагато легше, ніж вдома.

– Яка атмосфера панувала під час роботи? Напруга? Зосередженість? Що це було?

– Атмосфера у штабі — це надзвичайне. Коли ми йшли додому ніхто не міг повірити, що таке буває: єдність, самоорганізація і відданість. Ми постійно сміялися, розказували анекдоти, підбадьорювали. Також у нас була фішечка — ми всі обіймалися, коли зустрічалися і прощалися. А Анатолій нас привчив говорити на прощання «Переможемо!»‎.

Ця атмосфера трималася та тримається. Гадаю, коли це все закінчиться, зв’язки з цими людьми залишаться на все життя. Адже за декілька днів ми сформували міцні відносини, хоча всього місяць назад зовсім не знали один одного. Наприклад, про мене ніхто не знав, що я спортсменка. Про Ляну, що вона продюсер. Зараз вже трохи всі познайомилися.

Хтось айтішник, хтось полковник, хтось рядовий, хтось бухгалтер, хтось промоутер. І ніхто не знав хто ти є, але кожен робив свою справу і робив її ідеально і для мене це шок.

– З цієї важкої та одночасно цікавої роботи, який досвід ти забрала для себе, чому змогла навчитися під час війни?

– По-перше, я здобула величезну кількість нових контактів та друзів, які стали для мене родиною. По друге — це зміна реальності, По-третє — тепер маю керівний досвід, вміння брати на себе відповідальності.

Але найголовніше, чому я навчилася — це делегування. Я ніколи в житті нічого так не делегувала, як делегую зараз. Я зрозуміла, що робота може бути виконана навіть, якщо ти нічого не робив. Достатньо просто знайти людину, магазин, тканину, замовити це все, оплатити, назначити на завдання головного. І це все робиться швидко, бо кожен займається своєю справою. Я не шию, я не розвантажую, але воно робиться і воно виходить — і це дуже круто. Думаю, що це допоможе мені в майбутньому, бо в планах розвиток моєї фінансової діяльності. 

– Аліна, що зробиш першим, коли ми переможемо?

– Якщо чесно, я не знаю, що ми будемо робити, коли це станеться. Я не уявляю моменту перемоги. Я не знаю, це має бути якась точка і час Х, поставлення флагу у москві? Що це? Мені здається перемога — це буде дуже довгий процес і ми будемо в ньому жити і дуже довго відходити, перебуваючи у післявоєнному часі.

Але я впевнена, що хотіла би зустрітися з усіма волонтерами на пікніку і просто поговорити про звичайне життя кожного. Бо тепер ми вже всі знаємо нашу сильну сторону, нашу працездатність, але хто ми такі — все ж таки важко зрозуміти у таких умовах. Дуже хочеться, щоб ця дружня атмосфера та єдність, утримувалися ще довго і причина цьому — не була війна. 

*** На таких людях та спортсменах і тримається наша нездоланна та незалежна держава. Саме тому, кожен з нас безперечно вірить у перемогу України у цій війні. А ми дякуємо волонтерській організації та Аліні за наполегливу працю та захист країни, як на спортивному фронті, так і в цивільній діяльності в умовах справжньої війни. Все буде Україна!

«‎Для нас це війна тисячоліття». Хто з українських легкоатлетів встав на захист батьківщини