Блог Циркодром

Альона Савченко: «В Україні ніхто не хотів мною займатися. Всім було байдуже»

Ігри в Пхенчхані стали для Альони Савченко п’ятими в кар’єрі – і нарешті золото. Вона розпочинала в українському Обухові близько 30 років тому, щодня їздила по 45 кілометрів на тренування до Києв. Зараз виступає за Німеччину, представляючи цю країну вона стала олімпійською чемпіонкою.

Втім, Альона переконує, що це золото частково належить і Україні. Василь Пехньо розпитав олімпійську чемпіонку про службу в німецькій армії, вибір партнерів та зміну громадянства.

- Альоно, як ви себе почуваєте? Вже повірили в олімпійське золото?

– Якщо чесно, то поки ні. Мені треба більше часу, щоб зрозуміти, що сталося. Але це насправді щось божественне. Сталося те, про що я дуже сильно мріяла. Це була моя мета, до неї я йшла дуже довго.

- Це був ваш останній шанс на медаль?

– Я не знаю, як буде через 4 роки. Але дуже ймовірно, це був мій останній шанс. Я дуже багато ставила на ці Олімпійські Ігри.

- Ви дозволили собі емоції аж по завершенні виступу. Чому під час самого прокату ви були настільки серйозні?

– Я була критично сконцентрована. Хотілося виконати всі елементи без помарок. Навіть часу на посмішку не було, якщо можна так сказати.

- Вже минуло кілька днів після перемогу. Зараз час на посмішку вже є?

– Тепер так. Насправді ж після прокату ми два дні бігали з інтерв’ю. Потім три дні я лежала у ліжку, не встаючи з нього. День, вечір, ніч – я спала. Моє тіло усіх послало… Мені треба було відпочити. Я навіть не знаю, що відбувалося за ці дні навколо і що зараз відбувається. До того ж, суттєво збільшилася увага від сторонніх осіб до моєї персони. Всі вітають – це дуже приємно. Я думаю, що з часом буде ще приємніше, коли я сама це зрозумію.

Чому поїхала з України в Німеччину

- У вас була драматична історія підготовки до переможної Олімпіади. Після Сочі-2014 закінчив кар’єру ваш колишній партнер Робін Шолкови, ви розірвали співпрацю із колишнім тренером Інго Штойєром. Як ви з цим впоралися?

– Спершу було дуже важко. Справді, на початку олімпійського циклу до Пхьончхану я змінила і партнера, і тренера. Попереду була невідомість. Це вже зараз я розумію, що якщо вже так сталося, то так і мало бути. Як тільки у мене змінилося життя, все пішло по-новому. Я переїхала у нове місто – Оберстдорф, вийшла заміж. У мене з’явився прекрасний чоловік – Ліем. Я навіть і не чекала, що трапиться таке щастя. Все пішло на краще. Виходить, що всі зміни були правильними.

(На фото: Альона Савченко з чоловіком Ліемом Кроссом та партнер Бруно Массо с дівчиною)

- Але наскільки я знаю, було непросто. Насамперед, фінансово.

– Були ситуації, в яких не було ні підтримки, ні фінансування. Федерація нам допомагала, але не було спонсора, як в інших пар. Ми все здобували власноруч. Не повірите – навіть після перемоги на Олімпійських іграх у нас із Бруно досі немає спонсорів. Навіть більше – класичних спонсорів у мене ніколи і не було.

- Справді? Ніколи?

– Нашій парі надає фінансову підтримку лише німецька федерація фігурного катання. Додатково я служу в німецькій армії. А Бруно (французький партнер Альони Савченко – прим. Tribuna.com) отримує спортивну допомогу, оскільки він є громадянином Франції.

- Що значить – служите?

– У Німеччині існує та ж практика, як і в Україні. Спортсмени офіційно є представниками різних силових структур. Але в Німеччині все серйозніше. Наприклад, в Україні, наскільки я знаю, спортсмени не проходять військової підготовки. А я, перш ніж стати, військовослужбовцем, проходила 6-тижневі збори. Це ніби мене призвали на 6 тижнів в армію. Там було все  по-справжньому – і зброя, і фізична підготовка.

- А на службу ви теж ходите?

– Ні, я лише проходжу підготовку. На цьому мої військові зобов’язання обмежуються. Решту часу в мене забирають тренування.

Украинка, которая взяла олимпийское золото для Германии

- Як взагалі виглядає ваш тренувальний тиждень?

– Звичайний день починається з 10 ранку. Перший тренувальний блок триває до 14. Це розминка, два льоди, між ними – ще одна розминка. Потім, з 14 до 17 маємо відпочинок. У цей проміжок масаж, атлетика, обід, врешті – просто відпочинок. Потім друге тренування – з 17 до 20. І так щодня, крім неділі. Неділя – єдиний вихідний, в який я нічого не роблю.

Нині я тренуюся в Оберстдорфі. Тут, як на мене, все сприяє спортсменам. Ми маємо на катку три льоди. Там тепло. Ідеальне місце для досягнення результату. Населення небагато. Селище, можна сказати! Це курортне містечко із чистим повітрям. Для мене підходить ідеально. Крім тренувань, там нічого не турбує. 

- Уявляєте собі, що у вашому рідному Обухові буде щось подібне?

– Якби в Обухові був нормальний каток, там би теж була непогана база. Адже є багато дітей, які люблять кататися на ковзанах. Це я по собі знаю – в Обухові на місцевому озерці постійно катаються десятки дітей. І я там починала. Тому достатньо створити для цих талантів хоча б мінімальні умови і буде результат.

- Повернемося до змагань. Перемогу ви здобули для Німеччини. Сама є українкою. А партнер – француз. Як це все клеїться докупи?

– У нас вийшов цікавий дует. Інтернаціональний. Я в цьому не бачу нічого поганого. Якщо країна дає тобі можливість виступати і показувати свій талант, а не пропадати, то чому б ні? Так склалося. Треба з цим змиритися.

- Чому покинули Україну?

– Не було фінансування. Ніхто не хотів мною займатися. Всім було байдуже. Коли ми приїхали з Олімпіади-2002, то розійшлися з Морозовим і я намагалася знайти партнера. Але ніхто нічого не хотів фінансувати. Адже новий партнер – це додаткові гроші, оскільки сильного парника треба було шукати за кордоном. Все було на фінансуванні моїх батьків. Спільно ми старалися, чесно. Але не вийшло. Ми підходили і казали: ми хочемо кататися. Всі казали: тоді плати. Тобто нікому не було цікаво. Тоді я вже вирішила, що треба щось шукати нове.

- Невже в української федерації справді не було коштів?

– Не знаю, чи були у федерації гроші, аби за нас платити. Але мені здається, що у федерації завжди є гроші. Не хочу ні на кого наговорювати, але то таке. Лише подякую, що дали мені спокійно поїхати в іншу країну, де я змогла досягнути успіху. Хтозна, можливо, я цього усього не досягла б, виступаючи за Україну.

Зміна партнера та тренера

(На фото разом із Савченко: колишній тренер Альони Інго Штойер та колишній партнер Робін Шолкови)

- Втім у Німеччині все теж не пішло одразу, як по маслу. Правильно?

– Коли я приїхали в Німеччину, тамтешня федерація повністю оплачувала мій переїзд, перебування – одним словом, все, що пов’язано зі мною. Потім у нашої пари виникли проблеми через нашого тренера Інго Штойєра. Всі ж знають цю історію про підозру його у співпраці зі «Штазі». Цей факт був неприпустимим для німецького суспільства. Я думала лише над одним – невже це реально стало відомо лише, коли він почав нас тренувати? Чому не раніше? Може, це комусь було вигідно. Історія закінчилася тим, що офіційних коштів на тренера ми не отримували, вони виділялись лише на спортсменів. А зі своїх грошей ми вже і платили тренеру.

- Чому ж не змінили наставника?

– Можна було і це зробити. Але я мій партнер Робін не хотіли цього робити, оскільки саме Штойєр нас поставив у пару, багато чого вклав у нас. А ми – люди з хорошим серцем і добро пам’ятали. Ми боролися до кінця. І за себе, і за тренера.

- Але фінансові проблеми на цьому шляху виникали?

– Звісно. Інго якось придумав схему. Ми створили віртуальну сторінку в інтернеті, де продавали пікселі. Я сама, як слід не розуміла, що це означає. Але це виглядало приблизно так: спонсори купляли місце на ці сторінці, іншими словами – пікселі, і таким чином ми отримували кошти на утримання тренера.

- Чи не було у вас бажання на все плюнути?

– Іноді були моменти, коли сама себе запитувала, чому все так відбувається? Чому все так важко? Але ніколи не думала, мовляв, та пішло воно все… Внутрішня мотивація рухала мене вперед. Я це все робила, насамперед, для себе, а не для когось. Все робила для себе коханої!

- Чому Робін після 2014-го вирішив закінчити кар’єру? Невже він не хотів олімпійського золота?

– Це не Робін пішов, це я вирішила змінити партнера.А Робін уже своєю чергою не збирався далі кататися. Тому після Олімпіади в Сочі у 2014 ми обоє розуміли, що в нас вже немає жодних шансів. Весь свій потенціал як пара ми вже вичерпали. А я хотіла ще і знала, що можу досягнути більше. Та для цього мені потрібний був новий партнер, з іншими можливостями. Втім, щойно знайшла партнера – Бруно Массо – від нас відмовився тренер Інго Штойєр, за якого я постійно стояла горою.

- Чому так сталося?

– Як тільки я створила із Бруно нову пару, у Штойєра в очах, схоже, мерехтіли лише гроші. Його фінансовий апетит ми задовольнити ми не могли. А оплата для нього, виходить, була найважливішою. Було образливо, що весь цей час я так боролася за тренера і через нього терпіла труднощі, а він ось так із нами вчинив. Інго почав ставити умови: або ви платите ось стільки, або я вас не треную. Врешті я сказала: дякую і до побачення.

- Як ви познайомилися із Бруно?

– Він приїздив на збори у Німеччину в 2009 році. І навіть був момент, коли він навчав нашу із Робіном Шолкови пару робити підтримки. Він це все показував на мені, і ще тоді закралася думка: нічого собі. Він так легко робить підтримки. З Робіном не так. Тобто ще тоді я запам’ятала Бруно, але про зміну партнера, звісно, не думала. Коли вже у 2014 році я переглядала відео потенційних партнерів, то Бруно, як на мене, був найкращим кандидатом із найбільшим потенціалом. Я побачила, що з нього можна взяти і що в перспективі може дати наша співпраця.

- Вам може позаздрити багато жінок! Ви так просто розповідаєте про те, як вибирали партнера. Це ніби ви гортали каталог і перебирали чоловіками.

- А як інакше, коли саме ти вирішуєш?!

- Смілива заява. Виходить, що локомотивом у парі є саме ви?

– Скажу так: я тисну на газ, а Бруно починає їхати зі мною. Хоча дуже часто він зі мною не погоджується.

Медаль для України та подальші плані

- Чи визначилися ви вже з подальшою кар’єрою?

– Я би із задоволенням продовжувала, але поки важко передбачити, як все складеться. Серед найближчих планів – повернення 26 лютого, 27 вже починаємо тур до Швейцарії із виступами. У березні плануємо поїхати на чемпіонат світу у Мілані. Після цього вже вирішуватимемо, що робити далі.

- Альоно, ми в Україні пишаємося вашою медаллю. На вашу думку, чи справедливо її називати українською? Хоча б частково?

– Звісно, є велика частина українського в моїй медалі. Тому що найголовніший шлях – на початку кар’єри, відбувся саме в Україні. Тому частинка мене і частинка моєї золотої нагороди теж є українською. Але загалом – це міжнародна нагорода. Відтак і Україна може взяти 0,5 чи 0,3 бали до заліку Олімпіади.

Більше крутих текстів Tribuna.com – в Telegram

- Як часто ви буваєте в Україні?

– Відверто – не часто. Не вистачає часу. За останні 4 роки я мала жорсткий графік і була сконцентрована лише на Олімпіаді. Батьки приїздили до мене в Німеччину. Як тільки буде нагода – я поїду до України. Дуже переживаю за все, що відбувається на моїй батьківщині. Там мої батьки. Мені дуже хочеться, щоб усе було мирно. Душа-то українська…Я завжди залишуся українкою. Не важливо, де я житиму. Ми завжди залишаємося тими, де ми народилися.

- Що потрібно зробити, аби відродити українське фігурне катання?

– Я думаю, що в нас дуже багато талантів, яких потрібно гідно фінансувати і підтримувати, щоб діти могли займатися. Бо багато не можуть платити стільки, скільки нині вимагає фігурне катання. Потрібно знайти когось, хто б цим займався. Але поки такого немає.

- Потрібен хоча б лід…

– Коли я займалася, лід був. Коли я ще починала, то в Києві була «Крижинка», «Палац спорту», «Сокіл», лід на Святошино – катки були. Просто нині все це поступово нищиться. Знову всім начхати.

Взлетел до небес. Золото Абраменко – больше, чем просто медаль Игр

Экс-украинцы vs наша сборная: кто выступил лучше в Пхенчхане-2018

Фото: globallookpress.com/Anke Waelischmiller/SVEN SIMON; REUTERS/Damir Sagolj; Lucy Nicholson; Gettyimages.ru/Atsushi Tomura

Автор

Комментарии

  • По дате
  • Лучшие
  • Актуальные
  • Друзья