Пролог. За що ми любимо футбол?
Останнім часом ближчі і дальші знайомі задають мені питання: що я думаю про те, що відбувається у львівському футболі? Інсайди я, звісно, отримую. І в життя вони втілюються, тобто певною інформацією володію. Але загальна картина мені недоступна. Відтак свої думки можу висловлюватиму лише в загальних штрихах. Частина перша – лірична.
Футбол (як і будь-яка інша спортивна гра) приваблює людей у двох площинах. Перша – естетична. Футбол є видовищем, люди досягають у ньому певної майстерності, демонструють її і приносять задоволення іншим людям. Чим вища майстерність – тим краще видовище. Не всі футбол розуміють, сприймають («22 дорослі мужчини бігають за одним бальоном»). І це нормально. Хтось не розуміє футбол, хтось не розуміє бейсбол, хтось не розуміє балет чи імпресіонізм. Разом із тим, іншим людям це видовище приносить естетичну насолоду, і це чудово.
Але футбол потрібно розглядати і в другій площині – емоційній. Тут майстерність футболістів відходить на задній план, емоції глядачам дарує процес вболівання за «свою» команду, або проведення вільного часу у компанії на стадіоні чи перед телевізором.
Якщо ми говоримо про естетичну складову футболу, то, повторюся, чим вища майстерність, тим більше насолоду отримуєш від футболу. Саме тому популярними є трансляції чемпіонатів світу/Європи, Ліги Чемпіонів, чемпіонату Англії, Італії тощо. Люди, для яких важливішою є естетична складова футболу, ходять на матчі команд з інших міст, аби це були поєдинки єврокубків – там високий рівень гри. Чи на матчі чемпіонату «Шахтаря» після переїзду - це найсильніша команда України і вона демонструє якісніший футбол, аніж місцеві команди з Львова/Харкова/Черкас. Саме тому «на Динамо» у будь-якому місті йде більше людей, ніж «на Олімпік»…
Люди, яким важливіша емоційна складова футболу, вболівають за «рідну» команду, незалежно від рівня її майстерності чи суперника. Це може бути навіть аматорська, сільська команда – неважливо. Головну насолоду їм дарують не фінти чи комбінації, а можливість викинути негативні емоції чи отримати позитивні. Кажуть у США, де професійні ліги (НБА/НХЛ/НФЛ) є еталоном естетичного спорту, багато людей вболівають швидше за команди коледжів, бо вони, ці хлопці більше прив’язані до міст, аніж професійні франшизи, які переїжджають і щоліта міняють по пів складу. Деякі фанати взагалі звертають мало уваги на події на полі – двіж на секторі їх захоплює більше. Мій студентський друг – Бобер – футболу згрубша не любив, під час гучних гуртожитських трансляцій ЛЧ тощо, ішов собі геть. Але на стадіон завжди йшов із нами. Футбол там може й був поганенький, але атмосфера йому подобалася.
Неправильно було би казати, що вболівальники поділяються на якісь чисті групи «естетичних» і «емоційних». Зазвичай кожен поєднує обидві складові. Але все ж таки в когось 70/30 на користь естетики, в інших – 80/20 на користь емоцій. Залежно від уподобань, змінюватиметься й оцінка команди вболівальником також.
У деяких видах спорту, я, безперечно, звертаю більшу увагу на естетику. Наприклад, від вітчизняного баскетболу та хокею мене тягне на сон, хоча вони грають удень, а НБА і НХЛ я дивлюся з відкритим ротом, хоча ті якраз грають серед ночі. Але коли йдеться про футбол – тут мене більше приваблює емоційний аспект. Разом із тим, я дивлюся топ-змагання, аби побачити найкращих майстрів своєї справи. І, звичайно, я люблю, коли моя улюблена команда перемагає. І я хотів би, щоби вона грала в еліті, вигравала трофеї, вибивала грандів.. Та це не основне. Бо коли перемог не було, я зрозумів, що все одно ніколи не стану ні з того, ні з сього вболівати за когось іншого в зв’язку з поганими результатами – це суперечить моєму сприйняттю спорту та й світу загалом. Десь так. Далі буде.
