Молоді тренери. Сергій Ковалець

Коли в вересні піднявся бум щодо хороших результатів молодіжки і поганих - старших їхніх колег, то вболівальники майже в один голос кричали що треба його до національної збірної тренером #прямозараз. І лише деякі голоси намагалися перекричати натовп, який ледь не був готовий брати будинок ФФУ голіруч, що це вам так тільки здається, але хто ж нас слухав то. Хто взагалі слухає меншість?

Моєю абсолютно повністю суб'єктивною думкою Сергій Іванович Ковалець - найкращий тренер молодіжної збірної за всі часи існування цієї команди. Історія каже що ним був Олексій Михайличенко, який привіз срібло з молодіжного чемпіонату Європи 2006 року. Статистика каже що таким був Павло Яковенко, який пробув на посаді тренера молодіжки 2 рази: вперше у тандемі з Генадієм Литовченко з 2002 по 2004, потім вже с 2008 по 2012 роки самостійно керував. С другого терміну перебування Яковенка на посаді, з того покоління ми зараз маємо Коноплянку, Ярмоленка, Степаненка, Гречишкіна, Бойка, Морозюка. Той склад вважали найсильнішим, більшість гравців зараз ключові в своїх клубах, на них полюють скаути "Манчестер Юнайтед", "Ліверпуля", "Ювентуса", "Мілана" і, навіть, самого королівського клубу.

Я, як вболівальник молодіжки зі стажем, довгі роки не могла прийняти всі команди після 2006. Бо тоді Мілевський, Алієв, Пятов, Рибка, Михалик, Фомін, Чигринський, Чеберячко творили історію. Жодна команда не могла досягти їхнього результату, жодна не була такою яскравою. Тому на покоління 88-90 покладали вболівальники багато надій. Але це було не те, по своїм відчуттям не йшли вони якось, не подобалися до кінця. Це був етакий набір неймовірних, талановитих гравців, але зліпити команду з них Яковенку не вдалося.

Поколіня 92-93, яке було у підопічних Ковальця, захопило наші розуми. Ми насолоджувалися ним, слухали їхні відповіді, спостерігали з захопленням за ними і не вірили - а точно вони українці? Ми, мабуть, сильно принижуємо себе, в нас народжуються талановиті хлопці, їм треба допомагати, але, звісно, не так як це робиться в нас в клубах. Потрібен в першу чергу тренер, який розповість, який завоює авторитет і серця хлопців, який прийме на себе удар. І саме таким є Ковалець.

Історія і тренерська діяльність

Сергій Іванович - корінний кримчанин, але життя його так потаскало, гірше воно так тільки війскових заносить. Футбольну школу він проходив у Красилеві, Хмельницької області, початок його кар'єри був у Хмельницькому, у клубі "Поділля". Але, як то воно буває, талановитого півзахисника забрало до себе "Динамо", ще у 1989 році (коли Коноплянки і Ярмоленки тільки народжувалися, Ковалець вже грав за київський клуб). Там він рробув до 1995 року, пережив розпад Союзу, відхід з клубу Лобановського, з яким виграв останній чемпіонат і Кубок СРСР, потім пережив Сабо, а от коли запального тренера попросили у відставку і у кінці 1994 року на його місце прийшов Онищенко - то Сергію Івановичу довелося залишити команду.

Влітку 1995 року Ковалець перебрався до "Дніпра", де тогочасний тренер, німець Бернд Штанге, допоміг йому побувати закордоном, а саме у 1996 році Ковалець поїхав до "Твенте" в оренду і став там призером Ередивізії.

У 1998 році Мирон Богданович Маркевич, що на той момент тренував львівські "Карпати", забрав з "Дніпра" Ковальця, якого добре знав ще з "Поділля". Разом вони виграли бронзові нагороди чемпіонату України у 98 році, а у 99 "Карпати" були фіналістому Кубку України .

На початку нового століття, а саме у 2000, Маркевич розсварився з "Карпатами" і пішов до "Металургу" Запоріжжя, забрав з собою і свого протеже - Ковальця. Клуб тоді серйозно піднявся, зайняв 4 місце в чемпіонаті і виступав у Кубку УЄФА.

Закінчував кар'єру Сергій Іванович Ковалець у "Оболоні" та "Борисфені", в останньому клубі він травмувався і остаточно завершив кар'єру футболіста.

І, як завжди виходить, колишній футболіст вирішив стати тренером. І, як показує практика, рішення було недаремне і правильне. У 2005 році починаючий тренер Ковалець став працювати у харківському "Металісті", будучи помічником Мирона Богдановича Маркевича. Через 3 роки він перейшов у "Львів" з міста Лева, але клуб не втримався в УПЛ, тому Ковалець пішов з нього. Далі була "Олександрія", і потім один з найславетніших періодів - сезон 2010/2011 і "Оболонь". Про ту команду ходять легенди. Вона майже ні до чого не прагнула, навіть середняком її важко назвати, але як вона тоді грала! Як тріпала всім нерви, як закохувала в себе вболівальників . Всі ж пам'ятають як вперше за майже 2 роки, проведених на "Донбас-Арені" "Шахтар" програв "Оболоні". Як потім влітку Рибка одразу перебрався до Донецька і що він там робив. Як... ай, годі, а то не про те пост виходить.

У 2012 році Ковалець спробував себе у ролі пожежника-рятувальника, і врятував таки словацький "татран" від вильоту з вишки. Влітку того ж року знову повернувся до України і очолив "Металург" Запоріжжя.

Але в грудню йому надійшла смачна і цікава пропозиція від ФФУ: очолити молодіжну збірну. І, чомусь мені здається, на Ковальця вказав Михайло Іванович Фоменко, який на тот момент очолював комітет збірних, але вже перебирався до національної збірної. І,я к бачимо, ніхто не прогадав.

Стиль тренера

Молодіжна збірна грала яскраво. В певні моменти здавалося що саме вона, а не головна команда, знає що таке "честь" і її захищає. Молодіжку полюбили всі ми. Ми знали кожного гравця, ми почали слідкувати за дублерами, за командами нижче за рангом. Ми називали їх так ласкаво "діти". Ми почали відмічати кожного гравця у таблиці, чекати на них в прем'єрці, дивитися більше матчів, відчували себе скаутами Ковальця. Ми з нетерпінням рахували дні в календарі до наступного матчу чи то відбору до Євро, чи то Кубку Співдружності, чи то Турніру Лобановського. Ми все це робили, відмічали програму, відбирали пульти, вимикали новини і заздрили Черкасам.

Я вперше в житті насолоджувалася грою молодіжки. Так, вони були де в чому невпевнені, браку було просто неймовірно багато, а чого кошутвала перша гра з хорватами. Але вони піднялися і пішли, бо вміли, бо знали, бо могли. Бо тренер підібрав до кожного з них ключик.

Після відходу Блохіна зі збірної український вболівальний розчаруввся у понятті "мотивація". Але знаєте наскільки вона важлива для них - 20-річних вже не юнаків, але ще не дорослих. До хлопців, що пережили 90-ті дітьми. Що падали і піднімалися. Що йшли від низів до верхівок: як наприклад Віталій Буяльський з Волинської області переїхав до Києва, щоб грати і навчатися у "Динамо". Сам, ніхто його не забирав, не їхав по нього. Або як Сергій Болбат: хлопчика, що кожного дня проїжджав шлях у 120 км з рідного міста до Донецька щоб навчатися в академії "Шахтаря", викинули з академії, бо він просто був меншим за інших. І довелося йти до "Олімпіку", де точно було важко. Володимир Костевич теж покинув рідне містечко заради Львову и школи Мирона Маркевича, а у 17 років його попросили з "Карпат" через важку травму. У кожного гравця важка історія, і навіть дивно що вони це пережили. І йдуть далі. На такому фоні втомленість буде помітна як ніколи, але те, як вони грали при Ковальцю - не передати словами. Це просто треба було бачити.

Але не однією мотивацією. Молодіжка виходила на тому, на чому могла і вміла - швидкість, пас, креативність атаки, умілість атаки, високі захисники (Братков - 185, Рижук - 181, Ордець - 191). Крайні захисники (Писько/Насонов - Костевич) підключалися вміло до атак, а Костевич, як колишній фланговий півзахисник, ще і вмів віддати добрий пас.

Тобто фактично молодіжка грала у класичну іспанку, але з приміссю доброго пресингу і не настільки налаштована на контроль м'яча, що означало що після першого забитого гра не сушилася і не починалася "тікі-така", а молодь йшла забивати ще, і ще (2 Швейцарії, 3 Люксембургу).

Чого не вистачило у грі з німцями: досвіду, сили, характеру, чи всього разом - не знаю. Але попрощалися ми з поколінням добре, ні в чому їх не звинувачуючи. І вже зараз Сергій Іванович готується приймати нове покоління, і саме завдяки виклику до молодіжки на них звертають увагу і наші клубі і закордонні (Юрченко і Неплях у приклад).

До речі Владлен Юрченко буде основою нової молодіжки, як 94-річник. Тому буде передавати свій досвід новим гравцям.

Хоч хтось почне жартувати про Букіна - забаню.