Історія та політика заважали розвитку клубного футболу в Німеччині: усі були аматорами та грали по різних лігах

Актуальний чемпіонат Німеччини з футболу може похизуватись: хорошою інфраструктурою, зарплатами, рівнем гри та, звичайно, цікавістю з боку глядацької аудиторії. Проте, так було не завжди. У країні пива та доріг взагалі запізнились зі створенням професійної ліги аж на кілька десятиліть. У 30-х роках минулого сторіччя проф. контракт уже був нормальним явищем у Західній Європі, але, німці все ще мали любительський статус. На додачу – не існувало звичного формату чемпіонату. Це дарувало негативні наслідки й, вочевидь, зумовлювалось рядом причин складної історії «Дойчланду».

Рейхсліга на зміну регіональним лігам

Саме так мала називатись німецька першість, якби тоді ініціатива зі створення проф чемпіонату була втілена в життя. У 1932 році DFB керував Фелікс Ліннеманн. За словами сучасників - прагматичний та чесний управлінець. З його ініціативи питання утворення фахового елітного дивізіону двічі виносилось на обговорення футбольного союзу. У жовтні інціціатива була підтримана, але уже у січні 1933-го до влади прийшов Гітлер. А навесні весь спорт у Німеччині став любительським. Так диктувала ідеологія.

Прихід нацистів для чемпіонату Німеччини мав «дві сторони медалі». Одразу себе показала погана. Крах ідеї Рейхсліги залишив тепер уже Третій Рейх позаду інших держав - там не існувало навіть об'єднаного чемпіонату. 

Саме так. У той час, коли в Англії чемпіоншип діяв з 1888-го, а в Іспанії розіграш Прімери розпочався у 1929-му - у німців усе було піділено по регіональних лігах.

До 33-го команди змагались у 7 вітчизняних регіонах: Балтійському, Бранденбурзькому, південному, південно-східному, західному, північному та центральному. Найкращі учасники проходили до плей-офф (починався з 1/8, оскільки кожна ліга мала свою квоту), що розігрувався в травні-червні.

Нацисти роздробили усе ще більше, прибрали євреїв та робітників, але створили «чемпіонат Європи»

У 1933-му змагань ще побільшало. Одразу було сформовано 16, так званих, Гауліг. Їх чемпіони ділились на 4 групи по 4 колективи, де визначались учасники півфіналів. Загальне число команд чемпіонату Німеччини доходило до цифри в 160. А це призводило до того, що на першій стадії турніру різниця у класі між суперниками була дуже великою.

Іншим негативом нацистської влади стало знищення робітничих команд. До 32-го року там окрім членів DFB існували і різні профспілкові футбольні союзи, які створювали змагання нижчого рівня (зараз їх би називали любителями, але ж тоді всі були такими). За нацистів цей рівень було знищено. Проводились теж і єврейські чистки, після яких багато гравців, тренерів, лікарів команд - залишились, як мінімум, без футболу.

Іноді страждали навіть президенти клубів, як от Курт Ландер, що очолював «Баварію» у 1919-1932 роках. Його було заарештовано та кинуто до концентраційного табору Дахау. На щастя, управлінець вижив.

Славетною, але водночас ганебною сторінкою в історії тогочасного футболу виявилось приєднання команд з окупованих територій. 

Після аншлюсу Австрії в Німеччині почали грати найкращі австрійські команди, а віденський «Рапід» навіть ставав чемпіоном. Активно включилися в чемпіонат польські команди: з Бреслау, Варшави, Глейвітца (Глівіце), Данцига (Гданська), Каттовице (Катовіце), Штеттина (Щецина). Виступали в чемпіонаті Німеччини два клуби з Франції – «Метц» і «Страсбург», плюс тріо з Люксембурга – «Дюделінген», «Нідеркорн» й «Еш». Звичайно, що після завершення війни усі вони повернулись грати у рідних країнах...

ФРН залишилась без НДР, створила Оберлігу, але страждала у єврокубках

Скажемо одразу - політичні події розділили футбольну Німеччину не миттєво. Окремі колективи зі сходу грали проти Заходу аж до 1951-го, коли в ФРН було зроблено новий крок у сторону професіоналізму. Тоді у DFB запровадили можливість введення заробітних плат у клубах. Не більше 320 марок. Проте це ніяк не збігалось із радянською ідеологією, за якою футболіст мав бути оформленим десь на підприємстві чи у державній структурі та отримувати основний дохід саме звідти.

Тому з 51-го року команди з розділених частин Німеччини починають грати окремо. Глобально чемпіонат не мінявся, хіба що з переїздами між містами стало зручніше, бо країна стала компактнішою, але це таке собі задоволення. У Оберлігах ФРН (не плутати з Оберлігою НДР) усе було схожим до попередніх років – тепер їх було 5.

Паралельно із цим відсутніми були будь-які успіхи у єврокубках. В  58-му, за два роки до першого серйозного звершення, ФРН знаходилась лиш на 9-й позиції в таблиці. НДР йшла 18-ю.

За два роки команда з Німеччини все ж вийшла на гідне досягнення. Франкфуртський «Айнтрахт» потрапив у фінал КЄЧ. Але матч був показовим, адже це була битва мільйонерів і напівпрофесіоналів. З одного боку «Реал» з Ді Стефано, Пушкашем та уругвайцем Сантамарією. З іншої - бюргери, що займаються футболом: два менеджери, аптекар, банківський клерк і держслужбовець, машиніст і тесляр, робітник пошти та слюсар-інструментальник, плюс хазяїн готелю. Підсумок закономірний - 7:3 на користь «вершкових».

Епілог + невелике західнонімецьке диво

Тут не буде великого висновку чи грандіозної історії наостанок. Просто з виходом франкфуртців до фіналу збігається початок світлої смуги для країни. 

Ще з 1949 року на посту Міністра економіки перебував пан (чи гер) Людвіг Ерхард, баварець, представник партії «Християнсько-демократичний союз».

Протягом 14 років на посаді йому вдалось: збудувати ринкову економіку, зменшити інфляцію та провести грошову реформу. Ерхард пішов з посади у травні 1963-го, за три місяці до того, як у ФРН вперше стартував сезон Бундесліги. Фортуна нарешті повернулась лицем до команд з цих терен.

Тож коли роком раніше на засіданні DFB «з розгромним рахунком» ухвалили створення об’єднаної ліги (103 «за та 26 «проти»), країна входила в тривалий економічний підйом.

Того ж дня члени союзу встановили максимуми на заробітні плати (1200 марок) та трансфери (50000 марок), що подарувало нам цивілізовану ринкову модель. 

Фото: br.de, фк «Метц», Der Spiegel, Kicker