Join the joyride!
Блог

Роман Данько: «Бокс – це мистецтво. Чим багатшою буде палітра бійця, тим яскравішою вийде картина поєдинку»

Спорт не став для нього основною професією, але був важливим і дуже яскравим проміжним етапом на шляху до реалізації мрії. Він вигравав на турнірах у кандидатів та майстрів, сам при цьому не маючи взагалі ніяких розрядів. Він міг би гучно заявити про себе і на більш високому рівні, але в підсумку обрав іншу дорогу.

Про початкові стадії спорту високих досягнень, підводні камені аматорського боксу України, найцікавіші епізоди зі спортивної кар’єри Романа та багато іншого – у нашому великому інтерв’ю.

Для початку коротко представлю вам мого співрозмовника:

Ім’я – Данько Роман Геннадійович

Дата народження – 21.03.1986 (с. Парафіївка Ічнянського району Чернігівської області)

Освіта – Національний Аерокосмічний університет ім. Жуковського (ХАІ), спеціальність «Системи управління літальними апаратами та комплексами» (інженер)

Основна спортивна спеціалізація – бокс (вагова категорія – до 75 кг)

Період активної спортивної кар’єри – 2003 – 2007

Найвище досягнення – срібний призер чемпіонату Харківської області

***

До найкращих блогерів Трибуни мені, звичайно, ще далеко, а от за звання найхитрішого з них, здається, можу позмагатися вже зараз :-) Поки колеги-конкурсанти ламали голову над тим, як знайти цікавого співрозмовника для інтерв’ю, я просто взяв і зателефонував молодому чоловікові, що на протязі п’яти років був… моїм сусідом по кімнаті у гуртожитку ХАІ.

Вже чую ваші гнівні запитання: «Ну й навіщо нам потрібен діалог з людиною, чиє ім’я ми чуємо вперше?» Відповідаю: ця людина свого часу досягла досить серйозних успіхів у боксерській справі (нехай, на аматорському рівні, та все ж), а значить, може розповісти про багато цікавих та невидимих для широкого загалу деталей з-за лаштунків рингу. До того ж, Роман, на відміну від більшості спортсменів, вміє дуже чітко, грамотно та розгорнуто формулювати свої думки – це ж просто мрія кожного інтерв’юера!

Його здобутки могли бути значно вагомішими, однак фактично на піку спортивної кар’єри ще за часів навчання у ВУЗі він обрав інший життєвий шлях і сьогодні підкорює нові висоти (у прямому сенсі цього слова), займаючись промисловим альпінізмом. Тим не менше, навіть відносно короткого відрізку змагальної активності було достатньо, щоб увібрати в себе величезну кількість цінного досвіду та яскравих вражень, якими Роман залюбки поділиться з читачами Трибуни. 

«Сьогодні підхід до тренувань – більш ліберально-толерантно-лояльний, ніж у 90-ті»

 Якими стежками ти дійшов до боксерського рингу? Все почалося з якихось дитячих захоплень чи вже в більш зрілому віці?

 У підлітковому віці. Мені довелося займатися боксом, оскільки настав момент, коли мусив захистити свою честь, а сил на це не вистачало – тому вирішив тренуватися. Я потрапив до хлопців, що займалися у колгоспній спортзалі: там знаходилися саморобні гантелі, штанги, гирі, багато тренажерів і найголовніше – боксерська груша. Вона була набита піском – це неправильно, але ми того не знали й розбивали до крові наші бідолашні кісточки. Тим не менше, подібні тренування допомогли відстояти свою честь у двобої з хлопцем, що викликав мене на бійку. Власне, з цього все й розпочалося, а стежинок було декілька.

Перша з них: я проживав у одному районі з працівниками цукрового заводу, серед їх дітей – багато хуліганів і забіяк, тож доводилось якось виживати. Друга стежка: мої батьки закохали мене у цей вид спорту. Тато з усіх спортивних телетрансляцій переглядав лише бокс, мама, на мій подив, також до нього приєднувалася. Окрім того, до нас у гості в день поєдинків приходили ще декілька друзів. Бої відбувалися пізно вночі, коментував їх Володимир Гендлін, а мені як школяру теж було дуже цікаво, оскільки в таких випадках дозволялося довго не лягати спати (особливо під час поєдинків братів Кличків – то було святе для усієї родини). Мене це все вражало і я мріяв, що виїхавши зі свого селища, колись буду займатися зі справжнім тренером з боксу.

 Приходить новачок у боксерську секцію – що на нього там чекає?

 Це залежить від того, куди саме він потрапляє. Думаю, сьогодні все більш цивілізовано у порівнянні з 90-ми та початком 2000-х. У тих секціях, де займався я, принцип у тренерів був наступний (вони самі пізніше про це розповідали): коли боксерська зала була вщент забита бійцями, наставник міг дозволити собі виганяти тих, хто йому не подобається, залишалися лише найкращі. Зараз займається значно менше людей, а оскільки тренерам хочеться заробити хоч якусь копійку, то тепер їх підхід – більш ліберально-толерантно-лояльний. На мій погляд, це добре для спортсменів, що обрали бокс просто як вид фізкультури, але погано для тих, хто хоче побудувати на цьому кар’єру і досягти реальних результатів.

Раніше було так: нового бійця, що приходив до зали, два тижні проганяли через спаринги. Думаю, це навіть у якійсь мірі нерозсудливо, але щось у тому є. Слабкі духом відсіювалися, а більш міцні та стійкі продовжували шлях, отримавши за цей час купу ударів по морді (що цілком природно, бо яким би ти не був крутим, та якщо тобі, ще недосвідченому, протистоять розрядники, КМСи, майстри – звичайно, вони влаштують новачку побиття).

Тобто, раніше, для того, щоб стартонути, ти мав продемонструвати тренеру свій дух та терпіння, сьогодні ж для нього важливо, щоб хоч хтось прийшов до зали. Скільки грошей ти готовий віддати за тренування – стільки з тобою і будуть займатися. Якщо це умовні 300-500 гривень за місячний абонемент – працюватимеш у натовпі і все залежатиме від того, чи буде тренер звертати на тебе увагу. Заплатиш круглішу суму – і тобі приділятимуть вже значно більше часу.

 Твій звичайний тренувальний день – з чого він складався на різних етапах кар’єри?

 Коли я ще жив у селі, ми тренувалися, можна сказати, за довільною програмою. Нам діставалися якісь крихти інформації – наприклад, спортивні журнали, які привозили з Києва старші хлопці, що займалися єдиноборствами. Там були корисні матеріали про методики тренувань, ми їх собі переписували. В одній зі статей навіть розповідалося про програму тренувань Арнольда Шварценеггера (принаймі, так казав мій товариш).

Поки в мене ще не було тренера, я разом із друзями бігав, працював на турніках, тягав залізо, бив грушу, боксував, боровся, час від часу бився на вулиці (якщо це можна зарахувати як тренування :-) А ще знайомий капоейріст навчив мене вправам, які можна назвати своєрідною гімнастикою. Тепер я розумію, що це були надзвичайно круті та різносторонні заняття. Адже сьогодні, спостерігаючи за такими бійцями, як, наприклад, Вася Ломаченко, бачу, що в них також дуже багатогранні тренування.

До боксерської зали потрапив, навчаючись у фізмат-школі ХАІ. Коли тренер побачив моє бажання тренуватися, запропонував приходити у будь-який час: вранці – фізкультура зі студентами, ввечері – секція боксу, де займалися збірники. Спочатку мене до них не підпускали, бо ще був, начебто, занадто сирий. Коли ж побачили, що в мене усе непогано виходить на фізкультурі – допустили й до вечірніх занять. Якщо нічого не заважало, тренувався двічі на день: рано вранці бігав, проводив одну чи півтори пари зі студентами у залі, увечері – фізмат-школа, після неї – біг або турніки.

За рік, ставши студентом, почав працювати в більш жорсткому режимі. В мене був принцип «прийди першим, піди останнім». Вранці – біг, вдень – пари, потім на обід – салат інтерв’юера, моя смажена-пересмажена картопля, або плов нашого третього сусіда по кімнаті Мірлана (студент з Киргизстану – прим. автора), ввечері – бокс, переважно у вигляді спарингів.

Ну а сьогодні я – людина сімейна, на бокс потрапляю раз чи, в кращому випадку, двічі на тиждень, після робочого дня заходжу на турніки. Але то вже не спорт, а просто легка фізкультура.

 «Саша, будь ласка, поступись нам, бо в тебе ж все одно немає грошей, щоб їхати на Європу…»

 Педагогічний талант тренера – це ключова ланка в ланцюзі складових успіху?

 Найголовнішу роль відіграє, перш за все, його мотивація. Наприклад, коли я говорив своїм наставникам: «Дивіться, я взяв перше місце по карате, призові місця по кікбоксингу, на області з боксу. Мрію потрапити у призи на першості України і поїхати на міжнародні змагання» – вони просто сміялися у відповідь. Мовляв, занадто пізно прийшов у бокс і зі мною треба більше часу возитися. Було прикро, що в мене не вірять, спочатку навіть думав: «ОК, мабуть, проблема в мені – я недостатньо сильний спортсмен». Але ж я спостерігав і за іншими, більш талановитими хлопцями, що тренувалися з дитинства – до них ставилися так само.

Більшість тренерів у ВУЗах встановлюють собі невисоку планку: просто збирати щороку для змагань збірну інституту, щоб було представництво у кожній ваговій категорії. Дуже погано, коли в тренера низький рівень вимог до спортсменів і занадто обмежені власні задачі – отримувати зарплату та дотягнути до пенсії. І коли з’являється людина з амбіціями, далеко не завжди її окрилене бажання знаходить підтримку, оскільки з бійцем потрібно щільно працювати, а до цього мало хто готовий.

Відсутність мотивації розвивати спорт в Україні – це головна проблема. Маленькі зарплати, пенсії, ніяких привілеїв, хіба що якісь надбавки за звання «заслуженого» – може, хтось і буде заради них тужитися, але таких обмаль. У тренерів, як правило, є більш пріоритетна робота, а проведення занять з молоддю – просто як хобі або реалізація давньої мрії. От якби існували хороші премії від держави, скажімо, 10000$ за виховання майстра спорту, 50000$ або квартира за підготовку майстра спорту міжнародного класу – ситуація могла б докорінно змінитися.

Так само і з молодими спортсменами. Після завершення навчання у ВУЗі їм доведеться робити вибір: присвятити себе спорту або ж зайнятися більш матеріально вигідною справою. Уявіть, що за виграну в період навчання медаль на міжнародному рівні вони отримають ті ж самі умовні 50000$ чи квартиру. Впевнений, в Україні в такому випадку відбувся б розквіт спорту, тому що, як показує практика, генофонд у нас просто колосальний. Покоління, народжене у 80-х та 90-х, виросло на натурпродуктах, їх ще не зачепила коса ГМО :-) Таким чином, маємо дуже багато здорової та міцної молоді, з якої можна виліпити чимало крутих спортсменів.

 Наскільки адекватним було суддівство на тому рівні, де ти виступав? Ти особисто страждав від суддівського свавілля у своїх боях?

 Болюче питання. Ця проблема насправді збиває зі шляху багато хороших спортсменів. Міг би навести чимало прикладів, коли, на мій погляд, мене засудили, але ризикую бути необ’єктивним, оскільки дуже часто боєць, що програв, каже сам собі «Я виграв!» Тому краще пригадаю іншу реальну історію – з кар’єри мого хорошого знайомого, майстра спорту міжнародного класу з кікбоксингу.

Він бився у фіналі першості Харківської області з іншим МСМК. В них обох був спільний тренер, але… Один з бійців – його син, а інший – просто незаможний хлопець, що вчився у ВУЗі та паралельно працював охоронцем. І тренер каже: «Саша, будь ласка, поступись нам, бо в тебе ж все одно немає грошей, щоб їхати до Європи…» Це один з численних прикладів кумівства – усі один одного знають, в якості арбітрів також часто виступають тренери. Я реально бачив, як вони домовляються між собою. Пам’ятаю поєдинок, де боєць тричі за три раунди опинявся у нокдауні – і все одно виходив переможцем, тому що явно за ним хтось стоїть.

Коли на міжнародні змагання їде завідомо слабкіша людина, тільки через те, що це синок чи підопічний тренера з більш широкими зв’язками – то вже не спорт. Талановиті хлопці розчаровуються і припиняють тренування, йдуть на роботу, щоб прогодувати сім’ю.

Вважаю, дуже добре й розгорнуто про кумівство й корупцію в аматорському боксі розповів Денис Берінчик.

 «500 гривень, якщо потрібна корочка КМСа». А це – моя місячна стипендія»

 Яка з виграних нагород для тебе особисто – найдорожча?

 Кубок за найкращий бій турніру на першості ХАІ. Медалей та грамот у мене достатньо, але цей приз – найкрасивіший та найприємніший на вигляд серед усіх, що я здобував.

На другий рік мого перебування в університеті, тренери сказали, що спеціально привезуть мені з ДЮСШ розрядника – мовляв, потрібно рости, битися з більш сильними опонентами і т.д. Я зустрівся з ним у фіналі (мені здалося, що він ще й був значно важчим). Той поєдинок перетворився на справжню м’ясорубку: ми порозбивали один одному морди, весь ринг був у крові. Бій був плюс-мінус рівним, та зрештою, я переміг нокаутом в останньому, третьому раунді.

Дуже мало моїх боїв записано на відео, адже відповідна техніка тоді лише почала з’являтися. Тому фактично все, що сьогодні можу показати дитині з часів спортивної кар’єри – свої нагороди. І цей красивий кубок виділяється серед медалей та грамот – мій 8-річний син час від часу бере його до рук, роздивляється, і я бачу, що цей трофей його надихає та стимулює.

 У тебе від початку й до кінця твоїх виступів не було ніякого спортивного розряду (при тому, що ти перемагав кандидатів і майстрів). Чому так вийшло?

 Мені здавалося, що для здобуття спортивного звання потрібно було просто по-чесному вигравати на змаганнях – і тобі присвоять хоча б якийсь розряд з офіційним документом. Однак, як виявилось, просто так нічого не дають. Начебто, ти вже стільки всього навигравав,  але все одно – заплати копієчку.

Я зайняв друге місце на першості ВУЗів Харкова з кікбоксингу, перемігши майстра спорту та поступившись КМСу. Після чого тренер говорить: «500 гривень, якщо хочеш собі корочку КМСа». А це – приблизний розмір моєї тодішньої місячної стипендії. Брати гроші в батьків не хотів категорично, сам працював на вихідних. Словом, на той момент це була для мене завелика сума. До того ж, в мене був принцип: якщо я заробив – дайте, якщо ні – не потрібно. Мені було важливо, щоб моя майстерність та бійцівське мистецтво закарбувалися не на папері, а в моїй свідомості, моєму серці, моїх кулаках.

Ось таким я тоді був принциповим хлопцем. Ну а зараз, чорт з ним, вже не пошкодував би грошей за той папірець – просто щоб поруч із кубком стояв красивий документ. Тому що син, в якого медалей та грамот на сьогодні більше, ніж у мене, говорить: «Тато, я тебе вже переміг! Лише кубка красивого ще не маю». І в цей момент мені стає якось прикро, що так і не отримав посвідчення КМС :-)

До речі, навіть не знаю до сих пір, чи заслужив це звання по факту своїми результатами, або ж мені просто хотіли допомогти подібним чином за мої гроші. До кінця так і не зрозумів, оскільки тренер після моєї відмови глянув на мене, як на бовдура, і більше нічого не пропонував.

 На додачу до більш звичної ролі спортсмена, в тебе також було і трохи цікавого викладацького досвіду. Розкажи про це.

 Так, іноді на прохання тренера я проводив замість нього боксерські тренування для студентів і робив це досить нестандартно. Наприклад, говорив бійцям: «Твій стиль дуже схожий на стиль Флойда Мейвезера», «В тебе удар, як у Джо Фрезера», «Ти б’єшся, немов Рой Джонс» і т.д. Тобто, гармонічно поєднував тренування з історіями життя світових зірок боксу.

Здавалося, ну які тут Мейвезер, Фрезер, Джонс – це ж просто звичайні студенти. Але їм настільки це подобалося, що вони, прийшовши додому, вивчали предмет, знаходили в Інтернеті біографії, приходили й казали «Це цікаво!», я радив читати деякі книжки. Одним словом, намагався показати їм, що бокс – це не просто тупа забавка, де б’ють один одному морди, а справжнє мистецтво.

Мене потім впізнавали, зверталися на Ви (хоч я й просив цього не робити, адже так само був студентом). Запитували: «Коли Ви ще будете проводити заняття? Бо той тренер нудний, а з Вами – дуже цікаво і хочеться працювати». Було надзвичайно приємно, адже я усвідомив, що вже щось вмію в цьому житті і можу ділитися досвідом та майстерністю.

 Зіркова хвороба на такому рівні може проявитися? У тебе вона була?

 Коли після змагань на дошці оголошень вивішували результати, де вказувалось, що Данько Роман посів призове місце – звісно, дівчатам це подобалося і вони почали звертати на мене більше уваги. В їх очах я тепер виглядав більш вигідним кандидатом для знайомства. Вони все частіше мені посміхалися, питали «Це ти там на плакаті? Це ти виграв турнір?» Звичайно ж, було дуже приємно.

Дівчата мені симпатизували – напевно, це єдине легке відчуття зіркової хвороби у моїй аматорській кар’єрі. Як виявилося, моїй дружині також подобалася моя спортивна форма (хоча, вона мені розповідала, що я – розумний і талановитий хлопець :-)

«Я міг сказати тренеру: «Вибачте, у цих змаганнях не прийматиму участі, бо для мене пріоритет – навчання»

 Спортсмени-студенти погоджуються бути мало не рабами у своїх тренерів заради легкої здачі сесії – це нормальна ситуація? Наскільки поширена?

 Так, пам’ятаю подібні ситуації. Якщо хтось не напрацював (наприклад, через прогули) на залік з фізкультури – тренер пропонував взяти участь у змаганні, де такий персонаж, як правило, міг виступити хіба що у ролі боксерської груші. У більшості випадків проявляли милосердя: одразу після виходу бідолахи на ринг тренер махав рушником, сигналізуючи про поразку (особливо, якщо суперник дуже сильний). Все одно збірна інституту отримувала у залік однакові бали хоч за технічний програш, хоч за реальний – головне, формально взяти участь.

Та бувало, що хтось дуже розізлив тренера нескінченними прогулами, або все ж таки жевріла якась надія на перемогу, якщо в іншому кутку – також новачок. І тоді ми вмощувалися зручніше, дивлячись на це, немов на якусь виставу. Зазвичай, закінчувалася вона тим, що прогульники отримували солідну порцію ударів у голову і більше не поверталися у бокс, переходячи до іншої секції – туди, де можна здати залік з меншими втратами для здоров’я.

 А взагалі, реально поєднувати спорт з навчанням без шкоди для першого й другого?

 Думаю, так. Принаймі, мені це вдавалося. Один єдиний раз просив тренера підстрахувати на випадок, якщо мене не допустять до екзамену, але в підсумку все здавав сам. Я не любив бути боржником, мені подобалося залишатися вільним. Але знаю чимало хлопців-спортсменів, що завалювали навчання і за них усі питання вирішували тренери. Це призводило, як ти сказав, до потрапляння у залежність: «Я тобі допоміг закрити сесією? Тож тепер будь люб’язним, виступай на змаганнях тут, тут і тут». Такий підопічний вже не міг відмовити: «Ага, в мене попереду сесія, я ніфіга не вчуся, треба дійсно йти виступати».

А от я міг дозволити собі вибирати і, наприклад, сказати тренеру: «Вибачте, у цих змаганнях не прийматиму участі. Маю готуватися до сесії, бо для мене пріоритет – навчання». Тому порадив би збалансовано розподіляти свої зусилля. Мені, до речі, подобалося те, що на тренуваннях я можу трохи відпочити від навчання, а на парах – відпочити від фізичних навантажень. Математика з фізикою давались мені найважче, зате дуже любив креслення й гуманітарні науки (особливо історію та психологію). Також зауважу, що кожну сесію намагався витягувати на стипендію – це була ще одна причина уникати недбалого ставлення до навчального процесу.

 Чому ти пішов з боксу?

 Колись давно придумав красиву цитату для відповіді на це питання: «Я не пішов з боксу, я бокс залишив». Тому що слово «піти» означає – не повернутися, грюкнути дверима. Ні, бокс залишився в моєму серці, я просто законсервував його до кращих часів.

На перших курсах я розмірковував: «Навіщо мені професійний спорт?» Не для марнославства, не для гордині, не для отримування кайфу від побиття людей. Я з юних літ – мрійник і мені хотілося за допомогою боксу забезпечити собі певний фінансовий запас, щоб придбати житло, обзавестися сім’єю, допомагати рідним та близьким.

Але в якийсь момент я відчув, що бокс вже не приносить того кайфу, про який мріяв у юності, усвідомив, що в ньому є багато підводних каменів, про які не знав раніше. На змаганнях я отримував стрес та травми, від яких довго відходив, тренувальні збори забирали усі сили, з’явився головний біль та безсоння. Коротше кажучи, я почав страждати від цього виду спорту. Я зрозумів, що до моєї мрії можна дійти альтернативним способом – не скажу, що більш простим, але більш цивілізованим.

Тому бокс я законсервував, а до мрії пішов іншим шляхом і більшість пунктів вже реалізував: в мене є прекрасна дружина, яку дуже сильно люблю, в понеділок (19 жовтня) народилася друга дитина – донька, є квартира, бізнес, що приносить хороший прибуток, я мандрую – побував у чотирьох країнах Європи та Азії, моя голова ціла.

Після перерви в 5-6 років, як тільки мій бізнес став приносити більше доходів та вільного часу, я поновив заняття боксом – тепер вже просто для підтримування форми, а також для того, щоб показувати гарний приклад своєму сину.

«Люди, які досягли серйозних результатів у спортивних єдиноборствах, як правило, мають досить високий рівень інтелекту»

 Багато хто може подумати, що боксерський поєдинок – це виключно робота м'язами. А наскільки велику роль відіграє в рингу інтелектуальна складова?

 Все залежить від фізичної форми. На перше місце я ставлю тактику, таймінг та мислення. Опонента треба вміти читати – тобто, зрозуміти його арсенал, можливості. В професійному спорті це все розбирають по відеозаписам, а в аматорському – часто бачиш суперника вперше на ринзі, тому стратегію доводиться придумувати вже під час поєдинку. Спочатку візуально вивчаєш параметри опонента – і блискавично продумуєш план на бій. Наприклад, якщо він вищий за тебе – потрібно зближуватися, працювати через нирки, якщо навпаки – попрацювати на ногах, на довгій дистанції і т.д. Хорошому аматору, як правило, легко битися з новачками, бо там, зазвичай, дуже обмежений набір з одних і тих самих дій.

Коли триразового олімпійського чемпіону з боксу Ласло Паппа запитали, в чому секрет його перемог, він відповів: «Головне – не повторюватися». Тобто, твій арсенал бійця в прийомах і діях повинен бути настільки різноманітним, щоб ти цим різноманіттям побив свого супротивника. Тут має бути і захист, і протидія, і рух, і нирки, і удари, і швидкість, і техніка, і тактика – це все фарби художника, якими можна розписати картину. Оскільки, на мій погляд, бокс – це також мистецтво, то порівнявши боксера з художником, можу сказати: чим багатша його палітра, чим креативніша він людина – тим крутішою вийде його картина бою, яку він, звичайно ж, завершить перемогою, якщо є хорошим спортсменом і бійцем.

 Стереотип про те, що всі боксери тупуваті через те, що багато отримують по голові, має під собою якесь реальне підгрунтя?

 Тут я можу пригадати фразу легендарного тренера Каса Д’Амато, сказану ним про Майка Тайсона: «Вам здається, що цей парубок – грубий, неотесаний вуличний хуліган. Але запевняю, якби у нього в дитинстві була гарна сім’я та освіта – він би потім став професором».

Проблема в чому? Я знайомий з багатьма заможними людьми – і жоден з них не хоче віддавати свою дитину у бокс. Це завжди апріорі був вид спорту для бідних. Між словами «бідний» і «неосвічений» часто можна ставити знак рівності – через це й виникають стереотипи. В аматорський бокс дійсно нерідко потрапляють персонажі, яких можна віднести до неотесаних хуліганів, але…

В усіх майстрів спорту, кандидатів, мсмк, з якими довелося спілкувався, я міг виділити, перш за все, саме гострий розум. Тобто, люди, які досягли серйозних результатів у спортивних єдиноборствах, як правило, мають досить високий рівень інтелекту.

 Темна сторона спортивних секцій – їхні випускники, що подалися в кримінал. Тобі відомі подібні випадки?

 У 90-ті таких історій вистачало. Знаю особисто деяких вихідців зі спорту, що відсиділи у в’язниці. Один з них – майстер спорту міжнародного класу, а нині – тренер. Знаю боксерів із відомих мені секцій, яких використовували для рейдерських захоплень. Як правило, це робиться через тренера, який «у темі» – йому дають певну суму грошей, а він підтягує своїх підопічних. Один з таких відомих мені тренерів зараз працює в іншій сфері і їздить на дуже дорогому авто. Не виключаю, що й сьогодні він займається чимось подібним.

Скажу чесно, мене теж запрошували на усілякі сумнівні заходи. Коли був студентом 5-го курсу, пропонували від 100 до 500 гривень за якісь вилазки – начебто, треба було просто постояти без участі в бійках, створити «гойдалки». Але я відмовлявся, говорячи, що приїхав сюди вчитися і збираюся мирно прожити своє життя.

 Ну і не можу не пригадати цитату з книги Анатолія Тараса «Бойова машина»: «Коли я був юним хлопцем, то пішов до боксерської секції для того, щоб захиститися від бандитів, злочинців та хуліганів. І, на свій подив, усіх їх тут зустрів…»

 Які боксери були твоїми кумирами?

 Кумирів багато. Наприклад, дуже подобався Роккі Марчіано. Коли вдалося купити касету з записами давніх боїв, я закохався в боксерів тієї епохи, тому що їх біографії – значно цікавіші, ніж у сучасних. Сьогодні в більшості відомих бійців кар’єрний шлях виглядає досить стандартно і одноманітно: аматорський бокс, хороший виступ на Олімпіаді, перехід у профі-бокс, виїзд за кордон.

Інша справа – історія такого чемпіона, як Джек Демпсі (я навіть сам намалював його портрет, оскільки плакатів з ним не було). Це хлопець, що їздив по США зайцем між вагонами, працював на найчорніших роботах, бився в різних клубах, щоб заробити хоч щось, і мріяв стати чемпіоном світу. Одного разу захистив чоловіка в барі, побивши п’ятьох нападників. А потім цей чоловік став… менеджером Джека і допоміг йому дійти до чемпіонського бою.

Мухаммед Алі – бідний простий хлопець, що постійно повторював «Я стану чемпіоном!» і таки став ним. А потім викинув у річку свою олімпійську медаль після того, як зайшов купити лимонаду, а йому відповіли: «Ми не продаємо кольоровим людям». Він використовував боксерський майданчик не лише для реалізації своїх амбіцій, а ще й для того, щоб допомагати іншим людям. Це круто, коли спортсмен бореться за щось більше, ніж просто гроші.

Або ж кубинські боксери – триразові олімпійські чемпіони Теофіло Стівенсон і Фелікс Савон. Їх досягнення досі не перевершили. Це представники однієї з найбідніших країн світу, їм пропонували астрономічні суми за те, щоб вони переїхали до США та виступали на професійному рингу. Але вони не зрадили своїм патріотичним настроям і відмовились, заявивши, що виступати за свою країну – це значно більша честь, ніж виступати за ваші гроші.

Бернарда Хопкінса також назву. Мені подобалися бійці, в яких доля була схожа на мою. Я хлопець з бідної родини – усі ці чемпіони також. Я на них рівнявся як на людей, що досягли свого завдяки впертості, волі та дисципліні. Їхні біографії до сих пір мене надихають.

 Ти віддав би свого сина в боксерську секцію?

Я віддав свого сина на плавання, а також у секцію дзюдо. Тут в мене чіткий підхід: дзюдо дає силу, витривалість, кардіотренування, гнучкість, а плавання – укріплює імунну систему та м’язи. Колись читав книжку про найкорисніші види спорту (ще з радянських методичок) – на перші місця там поставили плавання й біг.

А стосовно боксу – спеціально туди вести не буду, хіба що він сам захоче. Це травмонебезпечний вид спорту і я не бажав би, щоб моя дитина отримувала по голові. Хотілося б, щоб він вибрав більш інтелектуальну сферу діяльності, адже він розумніший за мене – це вже факт. Я за те, щоб розвивати в дітях закладені Богом якості.

 Ну і щоб підсумувати нашу розмову, розкажи, як тобі сьогодні допомагають у повсякденному житті навички, отримані за часів активних занять боксом?

 Фізична підготовка, характер і дисципліна допомагають мені в моєму бізнесі структурувати графік, працювати за чіткою програмою. Я переключився з боксу на іншу справу, але займаюся нею з таким самим спортивним азартом. 

Пам’ятаєш, я ще в інституті любив розписувати свої цілі на папірцях і розвішувати їх? Зараз у мене чотири дошки з цілями: на першій – те, чого хотів би досягнути за час свого життя, на другій – завдання на поточний рік (спорт, бізнес, інвестиції), на третій – більш деталізований розпис задач по місяцям, на четвертій – черга моїх замовників.

Моя порада молодим спортсменам, що приходять у будь-який вид, та майже гарантовано зіштовхнуться зі скептицизмом: замість того, щоб мріяти та не спробувати, краще спробувати себе в тому виді, де мрієш про високі результати, зануритися в нього і зрозуміти – потрібно це тобі чи ні.

Я радий, що колись мріяв і не думаю, що програв, не досягнувши висот у боксі. Я побачив багато плюсів та мінусів, зрозумів, що до мрії можна дійти в інший спосіб і не пошкодував про той час, що витратив на спорт. Не в останню чергу через те, що спорт вберіг мене від багатьох шкідливих звичок. Я не заплямував себе наркоманією чи якимось блудним життям.

Я зустрів свою майбутню дружину, в нас двоє дітей. Те, на що витрачав сили, повернулося бумерангом – я дуже міцний здоровий хлопець, прекрасно себе почуваю, практично не хворію. Те фізичне загартування, яке набув за часів занять спортом приносить мені користь, я від цього щасливий. Тому, хоч я й не став професійним спортсменом, але абсолютно не шкодую про спортивні роки свого життя.

Комментарии

Возможно, ваш комментарий – оскорбительный. Будьте вежливы и соблюдайте правила
  • По дате
  • Лучшие
  • Актуальные
  • Друзья
Loading...