Олександр «Фоззі» Сидоренко: «Їхати на гастролі, дивлячись футбол – це найкраще, що може бути з хлопчиками нашого віку»

Дисклеймер: зважаючи на наявність питання про Олександра Ярославського, варто зазначити, що інтерв'ю було записано за декілька днів до останніх подій, пов'язаних із олігархом.

Усі ми знаємо Фоззі – талановитого музиканта гурту «Танок на майдані Конґо» (кажуть, що в паспортному столі його ще знають як Олександра Сидоренка). Розповідати про артиста можна довго: десятки хітів, нагород, статус одного з культових музикантів української сцени.

Та окрім того, Фоззі відомий як телеведучий, письменник, футболіст. Футбол у його житті посідає не останнє місце. Це простежується і в музиці, і в літературі, і в журналістиці.

Тож ми вирішили розпитати музиканта, як часто випадає побігати з м’ячем, чим був унікальний «Третій тайм», кого він вважає найкращими футбольними коментаторами, за які команди грає у FIFA. На ці й інші питання Олександр «Фоззі» Сидоренко відповів в інтерв’ю блогу «Про все і ні про що».

«Футбол закінчився в 16 років просто тому, що почалася музика»

– Ви в дитинстві займалися футболом і мріяли грати за київське «Динамо».

– Тоді всі, хто грав у футбол, мріяли грати за київське «Динамо». Це був 1986 рік, і результати команди Лобановського в єврокубках видавалися чимось захмарним. А ще була збірна СРСР зразка 1988 року, основу якої теж складали динамівці. Мені здається, що раніше справді всі мріяли грати за киян. Так, «Металіст» завжди був поруч, завжди був цікавим, але те «Динамо» Лобановського було чимось омріяно омріяним.

– На якому етапі життя музика стала важливішою за футбол?

– Футбол закінчився в 16 років, тому що почалася музика. Табір, перші пісні – і раптом бац! Просто змінилися пріоритети в житті. Таке буває.

– Наскільки часто зараз випадає можливість побуцати м’яч?

– Та зараз фактично такої можливості немає, тому що народилися діти. Хіба зранку є трохи часу, але всі ж компанії зазвичай грають увечері після роботи. Добре, що є одна компанія футбольних і навколофутбольних ветеранів, до якої я притулився, щоб зранку пограти. Я там, як молодий, на заміні в основному. Але це так… щоб із розуму не з’їхати остаточно.

– Часто ходите на стадіон?

– На стадіон колись ходив часто. Зараз на це часу теж узагалі немає. Дуже хочеться, аж свербить, тому що це одне з улюблених хобі. Сподіваюся, що буде ще час і нагода.

– Який останній матч відвідали?

– Крайнього разу (ми, музиканти, любимо казати «крайній») відвідав стадіон в Одесі, коли Україна грала проти збірної Болгарії. Правда, я на тому матчі був хвилин 8-9, але де-юре це рахується.

– Ви головний уболівальник у складі «ТНМК»? Чи інші учасники гурту теж люблять футбол?

– Нас там таких троє. Я, піаніст і барабанщик. Ми в дорозі дивимося якісь ігри чи хайлайти. Усе мріємо, щоб в Україні був такий інтернет, аби в будь-якому куточку можна було дивитися ігри онлайн. Зараз із цим уже простіше. Якщо це якісь траси, на зразок Київ-Харків або Київ-Львів, ми маємо змогу лежати в автобусі й дивитися матчі. Їхати на гастролі, дивлячись футбол – це найкраще, що може бути з хлопчиками нашого віку. Це ідеально. Інші учасники гурту теж дивляться, але так, за компанію. Наприклад, коли збірна грає чи коли якісь великі турніри.

– Святослав Вакарчук іноді виходить на сцену у футболках різних ФК. А Ви надягали таку «амуніцію» під час своїх виступів?

– Звісно, надягали футболки «Металіста», коли виступали в Харкові й виконували гімн клубу під час концерту. Одного разу це було навіть не в Харкові, а під Черкасами на байкерському фестивалі «Тарасова гора». Саме того дня відбувалася акція харківських ультрас щодо тодішньої ситуації з «Металістом». І щоб підтримати їх, ми вперше заграли гімн «Металіста» не в Харкові чи Харківській області, пояснивши всім, чому це відбувається.

Що ж до інших клубів, то ні, ніби не надягали. Але було таке, що я виходив на сцену у футболці олімпійської збірної України й, звісно, у формі футбольної збірної України.

«Мені щастило на телевізійні проєкти, які пам’ятають багато років»

– Для багатьох Ви стали асоціюватися з футболом після виходу програми «Третій тайм». Як Ви туди потрапили?

– Якщо не зраджує пам’ять, спочатку редактори пробували Кузьму. Микола Васильков мав бути, так би мовити, центральним ведучим, Кузьма – жартівником і провокатором і хтось із футболістів – фахівцем-експертом. Потім на другий пілотний випуск-кастинг запросили мене. Якось стало зрозуміло, що ролі, які було заплановано, не відповідають нашим особистим характеристикам, тому мене посадили «адмініструвати», а жартівником і провокатором став Васильков. І пішло-поїхало.

– Що найбільше запам’яталося за час існування цієї програми?

– Я пам’ятаю, що не міг дочекатися зйомок кожного випуску. Це була не робота, це був рок-н-рольний фан. Коли кумири дитинства поруч, коли навпроти сидить Олександр Анатолійович Заваров, п’є вино і розповідає байки, ну це просто феєрверк, який нема з чим порівняти. Для вболівальника це просто і-де-аль-но. Я тащився, перся, як не знаю хто.

– «Третій тайм» і досі пам’ятають як справді унікальний проєкт. Ви теж так вважаєте?

– Я взагалі вважаю, що мені щастило на телевізійні проєкти, які пам’ятають багато років. «Третій тайм» – це один із них. Уже понад 10 років, як його не існує, а досі підходять на вулиці і згадують про цю передачу. Це дуже дивно, адже зазвичай телебачення з’їдає попередні проєкти наступними. Тут, мабуть, справа в тому, що «Третій тайм» був незалежним. Ми не належали до жодного з таборів і не годувалися звідти. Відповідно, поводилися так, як вважали за необхідне. Це була унікальна ситуація, і вона не могла тривати довго.

Був шанс на реінкарнацію «Третього тайму», але каналу «ICTV» поставили такі умови, що ідея згасла. Найцікавіше, що я саме в той момент перебував у лікарні, уже вдруге порвавши обидва коліна. Лежу в лікарні, а тут до мене приходить товариш і каже, що знову буде «Третій тайм». Я так зрадів! Подумав: «Ось мені нагорода за цю травму. Зараз буду заново вчитися ходити, а тут «Третій тайм». Потім цей друг заїхав до мене за кілька тижнів і сказав, що програми не буде. Потім знову – буде. А потім уже остаточно – не буде. І я в такій депресії перебував. Повісив над собою бутсу в лікарні. Новенька бутса на шести шипах. Я її надягав, може, пару разів. І ось та бутса наді мною висіла, натякаючи, щоб я повернувся у футбол, але вже не в «Третій тайм».

– Восени 2021 року ви запустили з Миколою Васильковим подкаст «Пряма червона». Як це трапилося? Кому належала ідея камбеку?

– До мене звернувся Васильков. Він знайшов людей, які захотіли робить знову щось, схоже на «Третій тайм». Напевно, це була ідея Антона Світличного (керівник департаменту розвитку партнерських відносин «VBET Ukraine» – прим.). Коли з’явилася ця ідея, я був на гастролях. Вони зателефонували мені через відеозв’язок. Ми посиділи, поговорили. У мене було своє бачення, у них – своє. Десь за місяць, у вересні, гастролі закінчилися, і ми зустрілися й обговорили, як це може виглядати. Процес пішов, і поки всі задоволені тим, що виходить.

Я б не назвав це камбеком. Це не програма (на жаль, це не програма), у якій ми можемо показати фрагменти матчів. Я розумію, що зараз усі беруть інтерв’ю в усіх, ніби ходячи по колу. І я щиро заздрю тим людям, у яких є час дивитися всі ці відоси на «YouTube». У мене є час хіба на огляди, навіть футбол не можу спокійно подивитися. Може, пару матчів за рік.

В ідеалі хотілося б знову оглядати фрагменти, щоб програма була прикладною, і танцювати навколо цього. Але права на хайлайти в інших гравців ринку, тому, мабуть, це був єдиний варіант, завдяки якому ми могли знову попрацювати з Васильковим. Плюс, самі автори «Прямої червоної» бачать це саме у форматі подкасту. Я спитав у них, чи вони вірять у подкаст, бо для мене ця тема незвична, трохи американська. Вони відповіли: «Так, віримо». Ну окей, давайте спробуємо. Мені поки подобається.

– Тобто є бажання повернутися на ТБ ведучим футбольного шоу?

– Це було б прекрасно, але, гадаю, це неможливо за наявної ситуації.

– А чому саме формат подкасту, а не шоу на «YouTube»? Через відсутність вільного часу та прав на хайлайти? Чи є ще якісь причини?

– Подкаст – це така універсальна розмова. У нас є й актуальні теми, і ніби байки якісь. Це оптимальний формат.

– Чи хотілося б спробувати себе в ролі телекоментатора?

– Так, дуже хотілося б. Я собі це запланував на пенсію. Я так щиро вітаю той факт, що на «Megogo» тепер буде футбол без коментаторів, тому що немає нічого кращого, ніж багатоканальний звук стадіону. Коментаторів важко слухати, бо, чесно скажу, мені їх важко розрізняти між собою. А ті, кого б мені було цікаво слухати, зараз не працюють. Одного Вацка наразі замало. Та й він у конкурентній боротьбі, я думаю, працював би зовсім по-іншому.

Ми колись думали, чи то по приколу, чи то ні, зробити для інтернету матюкливий коментар матчів, але нам пояснили, що нас дуже швидко вирахують і це буде мати свої наслідки.

– Кого саме Ви маєте на увазі, коли кажете про коментаторів, яких було б цікаво слухати, але які наразі не працюють?

– Джулай і Босянок. Це моя улюблена пара коменаторів. Із Джулаєм я трошки у футбол грав, Босянка менше знаю. Пам’ятаю, як я їх запрошував, будучи під враженням від їхньої роботи. Ми колись записували пісню «Та ти шо». Я тоді запросив їх на запис, і вони вдавали, ніби коментують фінал чемпіонату світу в прямому ефірі. І ця пісня майже здійснилася: збірна Україна U-20 таки стала чемпіоном світу з футболу. Правда, виграли в Південної Кореї, а не в Китаю. То Джулай згадував цю історію, коментуючи фінальну гру. З того часу любов до них і лишилася. Мені подобається і їхній стиль, і їхня позиція щодо серйозних питань.

«До Ярославського ставлення позитивне»

– У мене вдома лежить антологія «Письменники про футбол», частиною якої є Ваше оповідання «Пистон». Розкажіть, як з’явилася ця збірка?

– Мені здається, що цю збірку вигадав перед Євро-2012 Сергій Жадан. Тоді все було про футбол, навіть літературна збірна України їздила на турніри. Ми грали в Польщі, у Німеччині. Побачили тоді, що таке літературна збірна Німеччини, яка тоді була чемпіоном Європи. У них усе було фахово: з ними займався професійний тренер, а футболісти після гри навіть заминку робили. У нас не всі професіонали це роблять. Для мене це було відкриттям.

І саме тоді Жадан запропонував написати оповідання про футбол. Я його написав про Харків, таку фантасмагорію накидав. Давно, до речі, не згадував про це (посміхається).

– Ваше оповідання більше про футбол чи загалом про Харків?

– Загалом воно про харківський футбол. А також про стадіон «Металіст» і пов’язані з ним моменти.

– Цей твір можна назвати біографічним?

– Ну так, трошки. У майбутнє я не заглядав, як головний герой, але теж приходив зашивати м’яч під трибуни стадіону «Металіст». Десь у тому районі, де зараз знаходиться офіс ФК «Металіст», сидів дідусь. Нам казали, що він єдиний у Харкові, хто зашиває і рятує футбольні м’ячі. А тоді м’яч, і не шнурований, а з ніпелем, це було щось фантастичне.

– Ви вболіваєте за «Металіст» чи за «Металіст 1925»?

– Питання слизьке, тому що я брав участь у підтримці «Металіста 1925», коли він з’явився. Зустрічався з ультрас, і вони казали, що треба підтримати команду. А потім з’явився вже знайомий «Метал», і мені аж якось було соромно, що я підтримував «Металіст 1925», а тепер – «Метал». Але тут, як кажуть, все «по любві». Тому зараз – це «Металіст» без додатків.

– Як ставитеся до Ярославського?

– Як я можу ставитися до людей, які підтримують футбол? З одного боку, економіка в країні побудована в дивний пострадянський спосіб, тому відбувається певне економічне розшарування суспільства. З іншого боку, ми без них не мали б того футболу, який маємо. Скажімо, умовні Румунія чи Болгарія вже пішли вперед за рівнем економічного розвитку. Натомість у нас завдяки багатим людям все ж таки є футбол. Хай навіть він і просів із початком гібридної війни з Росією, але зараз якось тримається. Тому до Ярославського ставлення позитивне. Для Харкова «Металіст» – це візитівка, це найкраще взагалі, що існує в місті. І якщо в Ярославського вийде повернути команду до єврокубків (а поки здається, що вийде), це буде такий подарунок для міста.

Я пам’ятаю, як мене тіпало, коли приїздив на якісь матчі і бачив фан-шоп «Шахтаря» на території стадіону. Думав собі: «Ну невже це назавжди? Невже не буде «Металіста»?» А тепер фан-шоп «Шахтаря» в Києві, і це якось менше дратує. Тож якщо в Харків повернуться єврокубки, це буде просто феєрверк!

– Ще рано робити якісь прогнози, але як гадаєте: збірна України потрапить на чемпіонат світу?

– Шансів мало. Шотландія гратиме вдома. І навіть якщо пощастить із Шотландією, то, напевно, ніхто не забув, як Австрія цим шаленим пресингом нас на Євро-2020 ганяла. Мені здається, Україна зовсім не фаворит цієї четвірки, тому нам потрібно диво якесь. У збірної ключові гравці підходитимуть до березневих матчів без практики. Усі пам’ятають, як важко після зими входять і «Динамо», і «Шахтар» до сезону. Тим більше, що цього разу вперше за багато років жодній із цих команд не треба форсувати підготовку для єврокубків. Тому, чесно скажу, я боюся цих матчів.

«Я б не став президентом УАФ навіть уві сні»

– Бліц. Улюблений гравець?

– Олександр Заваров.

– Яка позиція на полі Вам найбільше імпонує?

– Коли я був дитиною, мій тренер Сергій Миколайович Барилко називав цю позицію «левый отпадающий».

– За яку команду найчастіше граєте у FIFA?

– Уже пару сезонів не грав у FIFA, тому що немає на це часу. Мрію повернутися, але щось мені підказує, що поки не вийде. Я робив так: брав якусь бельгійську команду, у якій були 1-2 українці, і поступово скуповував туди всіх українців. Я збирав команду та грав нею до того моменту, аж поки не вигравав якийсь єврокубок.

Онлайн не граю, тому що для цього потрібно проводити багато годин біля приставки, постійно прокачуватися, а я граю просто для себе. У мене є товариш, з яким ми 20 років граємо по тайму: я граю перший тайм, він – другий. Й от ми збираємося, уже зовсім дорослі, сидимо, випиваємо та граємо матчі. Я мрію, що рано чи пізно ми будемо ось так знову по тайму грати в Лізі чемпіонів. Це просто спосіб відключитися від проблем. Мабуть, найяскравіший спосіб.

– Найкраща футбольна пісня?

– «You'll Never Walk Alone». Я коли почув на стадіоні, як співають уболівальники «Ліверпуля», а я вболівав за «Реал» у тому матчі, то раптом відчув, що вибір мій неправильний, але ж нічого не поробиш. Те, як співають англійці, це зовсім інший рівень.

– «Металіст» чи «Динамо»?

– За обидві команди вболіваю. Так було ще з дитинства. Дідусь мене заразив футболом, і він у принципі вболівав за всі українські команди. І за «Шахтар» теж. Може, хіба з «Чорноморцем» було трохи по-іншому. Коли «Металіст» і «Динамо» грали між собою в 1/8 фіналу Кубку УЄФА, я дивився матч «Шахтаря» з «ЦСКА». Не хотів дивитися той матч, щоб не нервувати.

Я взагалі нервово вболіваю і, якщо сильно нервую, можу просто вимкнути гру на третій хвилині. Так, наприклад, було в 2013 році в стиковому матчі-відповіді Франція-Україна. Я побачив, що наші тремтять, і подумав, що зараз крякну від цих нервів. Тому просто вимкнув телевізор і почав вбивати комп’ютерних персонажів у відеоіграх, щоб якось втриматися.

– Ваше перше рішення, якби Ви стали президентом УАФ?

– Я б не став президентом УАФ навіть уві сні. Уві сні люди в якісь еротичні трипи потрапляють або в якісь інші радісні. Ну, може, якби це був поганий сон, то, мабуть, першим рішенням повернув би першість U-21.

– Хотіли б, щоб перед матчем збірної гімн України заспівала група «Korn»?

– Звичайно, хотів би (посміхається). У нас час від часу на концертах вимагають, щоб ми грали кліпову версію пісні «Та ти шо» з «Korn»-ом. Й от я гадаю, що, можливо, цього року для нового шоу ми це зробимо.

Фото: з особистого архіву Олександра Сидоренка