Іван Боришко – найвидатніший борець сумо ХХ століття, якого обожнювала вся Японія. Його тато – уродженець села на Харківщині

Від редакції: Ви знаходитесь у блозі «Про все і ні про що». Його автор написав цей пост в рамках конкурсу «Найкращий блогер України», який було зупинено на стадії чвертьфіналу через вторгнення РФ до нашої країни. Призовий фонд конкурсу ми перерахували на потреби ЗСУ.

***

Спокійно

Біля прихильників

Проходить герой сумо.

У Японії вважають, що місцевий імператорський рід походить від бога Такамікадзуті. Саме він був першим володарем цієї острівної держави. За японськими віруваннями, понад 2500 років тому Такамікадзуті поборов іншого бога Мінаката, отримавши право керувати Японією. Саме той бій вважають першим поєдинком сумо. А до сумоїстів у Країні висхідного сонця ставлення майже таке, як і до членів імператорської родини.

Проте навіть серед найвідоміших борців сумо японці з особливою пошаною виділяють Івана Боришка (або Тайхо Кокі) – українця, названого самими ж японцями найвеличнішим сумоїстом ХХ століття.

Розділ 1, з якого читач дізнається про українське коріння майбутнього чемпіона

Тікарамідзу перекладається з японської як «вода, що надає силу». Це давній звичай, згідно з яким перед боєм сумоторі випиває воду. І цю воду в дерев’яному кухлі обов’язково йому має подати борець, що здобув перемогу в попередньому двобої.

40-річний Маркіян Боришко прямував на південь острова Сахалін, рятуючись від радянської влади. В одному із сіл, що траплялися по дорозі, до нього підійшла японка й дала напитися води з дерев’яного ковша. Маркіян посміхнувся такому вияву доброти. І це була перша його усмішка з того часу, як йому довелося покинути рідний дім.

Уродженець села Рунівщина, що на Харківщині, він із дев’яти років жив з батьками на Північному Сахаліні, куди ті прибули в пошуках кращої долі. Проживши тут понад 20 років, вони застали і царат, і радянську владу, і захоплення Сахаліну японцями в 1920 році. Наступні кілька літ минули спокійно. Родина завдяки українській працелюбності розбагатіла. Та коли в 1925 році прийшла звістка про те, що північну частину острова буде повернено СРСР, Маркіян Карпович зрозумів: їхню родину, безсумнівно, запишуть у кулаки або й узагалі розстріляють. Тож він вирішив переїхати в японську частину Сахаліну, що тоді знаходилася за п’ятдесятою паралеллю.

На превеликий жаль, ні батьки, ні брати з сестрами не підтримали його. Тож із тяжким серцем змушений був Маркіян залишати родину та їхати сам на нове місце. Як він дізнався згодом, червоні «розкулачили» його батьків. Батька відправили на заслання, а мати померла за кілька років потому.

На новому місці чоловік через деякий час знову став на ноги та, найголовніше, зустрів своє кохання – японську дівчину Кійо Ная, що була молодша за українця на 18 років. Згодом у родині з’явилося четверо дітей, які мали одразу по два імені – українському та японському. Наймолодшого батько назвав Іваном, а мати – Кокі, що складалося з двох ієрогліфів «щастя» та «радість».

Але щастя сім’ї тривало недовго. Спочатку настала Друга світова війна, яка змінила життя всього світу загалом і родини Боришків зокрема. У 1943 році Маркіяна запроторили в табір, підозрюючи в шпигунстві на користь СРСР. За головного в сім’ї став старший син Володимир (Масаесі). Того ж року Володимира вбили, намагаючись пограбувати господарство.

Та остаточно родину зруйнувала анексія Радянським Союзом Південного Сахаліну та Курильських островів у 1946 році. Маркіян Боришко з японського табору потрапив до радянського. Спочатку виконував обов’язки перекладача з японської, та в 1949 році «самый гуманный суд в мире» засудив його на 10 років таборів суворого режиму за нібито антирадянську діяльність.

Ні дружина, ні діти його більше ніколи не бачили.

Розділ 2, про те, як Кокі Ная розпочав шлях до своєї мрії

Оголошуючи результат поєдинку між борцями сумо, головний суддя вказує спеціальним віялом на схід або на захід. За давньою традицією, кожен із сумоїстів уособлює одну з цих сторін світу. Тож віяло, вказане на схід або захід, визначає долю обох борців.

Кійо Ная після арешту чоловіка була змушена повернутися з дітьми до Японії, у дім своїх батьків. Та її долю вже було визначено наперед. Вона стала чужа і для Заходу, де залишився її Маркіян, і для Сходу, де всі, зокрема й батьки, вважали жінку негідною, адже вона була дружиною гайдзина, тобто іноземця.

З того часу малому Івану довелося забути про своє українське ім’я, яке нічого, окрім зневаги, не викликало в тих, хто його чув. Щоб здаватися своїм, він використовував ім’я, дане при народженні мамою – Кокі, і її ж прізвище Ная. Приїхавши з мамою в Японію, він не знав нічого іншого, окрім роботи. Уся його юність минула на ринку, де доводилося торгувати натто – ферментованими соєвими бобами.

Та в 16 років хлопцю, який над усе у світі любив стежити за поєдинками сумоторі, бійців сумо, посміхнулася удача. Його запросили на навчання в місцеву школу. Кокі важко було назвати дитиною, бо вже тоді зріст парубка сягав 187 сантиметрів. Однак із вагою 75 кілограмів здавалося, що справжнім сумоїстом йому не стати.

Як не дивно, ні така вага, ні статус хафу, тобто напівкровки, не заважали йому перемагати всіх суперників. Для цього довелося розробити спеціальну техніку, яка стане його візитівкою в майбутньому та була заснована на координації рухів, щоб не силою, а хитрістю виштовхувати противників із кола. Та все ж Кокі Ная розумів, що координація, можливо, забезпечить йому перемоги над суперниками в школі, проте з такою вагою він нічого не досягне, коли потрапить у дорослий спорт.

Дозволю собі ліричний відступ, любі читачі. Якщо ви гадаєте, що рікісі, тобто борці сумо, тренуються в основному не в спортзалі, а в їдальні, то це зовсім не так. Співвідношення м’язової та жирової тканини в сумоїстів зазвичай не відрізняється від аналогічних цифр у пересічних людей.

Борці прокидаються до світанку й тренуються на голодний шлунок протягом п’яти годин. Лише потім ідуть снідати. Під час сніданку дозволяється їсти стільки, скільки захочеш. Основу раціону борців складає рис і густий чи то суп, чи то рагу тянко-набе з м’яса, морепродуктів, овочів, яєць, спецій і ще багатьох інгредієнтів. У кожної школи власний таємний рецепт цієї страви.

Після такого сніданку рікісі сплять по кілька годин. Потім знову тренуються, а також навчаються й перед сном дозволяють собі легкий перекус. І навіть після академії борці ні на день не зраджують встановленому розпорядку дня та меню.

Та повернемося до Івана, чи то пак Кокі Ная, який за кілька років в академії набрав ще 60 «бойових» кілограмів, і став, кажучи сучасним сленгом, проспектом. У 1959 році, коли йому виповнилося лише 19, молодий рікісі вже потрапив до дзюре – другого із шести за престижністю дивізіону професійного сумо. Членами дзюре, крім Кокі Ная, були всього 27 сумоїстів.

Розділ 3, у якому Великий Фенікс розправляє крила та злітає

У легендах народів Сходу розповідається про Тайхо – велетенського фенікса, який є символом свободи та рівності. Крила його мов величезні дощові хмари, а довжина птаха – понад тисяча кілометрів. Летіти без відпочинку цей гігант може пів року.

Без відпочинку талановитий юнак виборював перемогу за перемогою в дзюре, долаючи інших сумоторі. Дивлячись на невтомність свого учня та на нетипову для японців довжину рук, учитель молодого Кокі Ная підібрав для нього псевдонім, під яким Іван Маркіянович Боришко увійде в історію сумо, – Тайхо Кокі, тобто Великий Фенікс. «З таким розмахом крил до перемоги він не йтиме, а летітиме», – так пояснив своє рішення наставник.

Того ж таки 1959 року Тайхо Кокі вперше став чемпіоном Східної ліги, що дозволило йому наступного року перейти в макууті – найвищий дивізіон японської професійної ліги сумо, куди входило 32 борці зі всієї Японії. Протягом року вони змагаються в шести турнірах, які називаються хонбасьо. На одному турнірі кожен сумоторі проводить 15 поєдинків, де все дуже просто: за кожен бій сумоїсти отримують 1 бал за перемогу або 0 – за поразку. За результатами цих двобоїв формується рейтинг. Той, у кого буде найвищий рейтинг, стає переможцем та отримує Кубок Імператора.

У 1960 році Тайхо Кокі здобув свій перший Кубок Імператора, ставши наймолодшим рікісі, який коли-небудь перемагав у хонбасьо. За це його нагородили титулом одзекі – другим за рангом в ієрархії професійного сумо.

Та хіба можна зупинити невтомного Фенікса? У 1961 році Тайхо переміг у трьох турнірах із шести, ставши сорок восьмим в історії носієм титулу йокодзуна – найвищого звання для професійних борців сумо. І це в 21 рік! Тайхо Кокі став наймолодшим на той час йокодзуною, подолавши шлях від початку професійної кар’єри до чемпіона Японії за карколомні 2 роки. Ні до нього, ні після ніхто не зміг досягнути таких результатів за настільки короткий проміжок часу.

Запорукою своїх результатів йокодзуна вважав техніку, яку він випрацював, будучи ще 75-кілограмовим підлітком, коли треба було перемагати важчих за себе суперників не силою, а розумом. Ця техніка нікуди не поділася, навіть коли чемпіон уже важив удвічі більше. А сучасники Тайхо ставили його в приклад молодим борцям, як взірець працьовитості й жаги до перемоги. Будучи найвідомішим сумоторі, він щодня відшліфовував свої вміння, запрошуючи на спаринги лише найсильніших сумоїстів зі всієї Японії.

Саме в ті часи японці переживали стрімкий злет економіки. Тож не дивно, що Великий Фенікс, який колись торгував бобами, але завдяки наполегливості й повсякденній праці став чемпіоном із чемпіонів, вважався символом японської могутності та віри в те, що завжди можна досягнути того, чого бажаєш.

Розділ 4, присвячений неймовірним для Японії числам

У фундамент поведінки кожного борця закладено хінкаку. Це універсальне правило, яке регулює вчинки, поведінку та навіть зовнішність сумоторі. Однією з граней хінкаку є стриманість у вираженні почуттів. Ніщо не може бути причиною для порушення хінкаку. Які б емоції не вирували всередині, сумоїст не повинен цього показувати навіть порухом найменшого м’яза.

Учора непереможний Тайхо Кокі програв. Навіть звиклу до землетрусів і цунамі Японію добряче струснуло після цієї новини. Але ж то було вчора. А сьогодні той «землетрус» видавався дрібничкою після виходу ранкових газет. Журналісти роздобули фото, на якому було чітко видно, що під час поєдинку ноги суперника Великого Фенікса першими «вийшли» за межі кола.

І хоча скандал не змінив результату бою, але він призвів до того, що відтоді на всіх турнірах із сумо судді стали користуватися відеоповторами, найпершими у спортивному світі звернувшись до цієї технології. Надворі був 1968 рік, а японські високі технології вже тоді були попереду решти планети.

Як відреагував на цю новину Тайхо? Він просто сказав: «Коли мовчання краще, ніж все, що ти можеш сказати, варто помовчати». Як бачимо, японське хінкаку, помножене на українську розважливість, допомагає краще, ніж валер’янка з новопаситами.

І така реакція здається ще неймовірнішою, якщо знати, що означала ця поразка для чемпіона чемпіонів. До цього бою українсько-японський сумоторі здобув неймовірні 45 перемог підряд, що було другим результатом у кількавіковій історії сумо.

Та сама серія з 45 перемог поспіль

Невтомний Фенікс із року в рік виходив на дохьо (арену для борців сумо) і перемагав, не зважаючи на те, хто протистояв йому. Тайхо обожнювала вся Японія. Чоловіки захоплювалися його видовищною технікою, а жінки вважали його найгарнішим чоловіком Країни висхідного сонця. Навіть розважливі зазвичай японці не могли втриматися й сотні разів підходили до зірки сумо на вулиці з проханням доторкнутися до нього. У Японії вважають, що доторкнутися до великого сумоїста – означає взяти від нього «шматочок щастя».

Коли «Найвеличніший сумоїст ХХ століття» одружувався, на весілля було запрошено понад 1000 гостей і 200 журналістів. Як бачите, судячи з цих незвичних для скромних японців цифр, українські гени Івана-Тайхо все ж таки давали про себе знати в найнезвичайніші моменти. А якось один із журналістів помітив, що чемпіон хреститься і запитав про це в нього. Сумоторі, подумавши, відповів: «Цим жестом я освячую тіло і звільняю серце. Для одних – це християнський хрест, для інших – ієрогліф серця».

Розділ 5, у якому числа ще більш неймовірні

Після завершення кар’єри на сумоторі чекає стародавній обряд данпацу-сікі. Посеред глиняної дохьо, присипаної піском, де борець виграв не одну сутичку, з його голови церемонно зрізають тенмаге – той вузол, у який усі бійці заправляють своє волосся.

У 1971 році Фенікс вирішив, що все ж таки час йому перепочити. У якомусь іншому виді спорту 31 рік вважався б якщо не піком функціональної готовності, то точно віком, коли ще рано думати про спортивну пенсію. Проте сумоїсти, як і танцюристи балету, швидко виходять на свій пік і, пролітаючи яскравим болідом на небосхилі, так само швидко гаснуть. І для них такий вік – усе одно що, скажімо, 41 рік для футболістів.

Та наш герой, справді, як той казковий птах, був ніби безсмертний. Тоді, як його однолітки вже завершили кар’єру, 31-річний ветеран здавався повним сил. Того року він виграв черговий турнір хонбасьо, однак, зваживши всі «за» і «проти», вирішив пропустити на авансцену молоде покоління, а сам піти з високо піднятою головою.

За свою кар’єру він здобув фантастичні 32 Кубки Імператора, перемагаючи кожного року протягом своєї кар’єри (а це 12 років) як мінімум в одному турнірі, що й до сьогодні не підкорилося жодному йокодзуні. Зокрема він двічі перемагав на шести турнірах поспіль. Загалом здобув перемогу у 872 двобоях. Програв 182 рази. Пропустив 136 поєдинків. З них у найвищому дивізіоні макууті виграв 746 боїв, програв 144 поєдинки та пропустив 136 боїв (83% перемог у всіх двобоях).

На восьми змаганнях етнічний українець демонстрував сухий рахунок, здобуваючи 15 перемог з 15 можливих. І це в найвищій лізі сумо, де випадкових або слабких супротивників не буває апріорі. Його рекорди можна перелічувати довго. Багато з них і досі не побито. А ті, що побито, трималися мінімум до 2015 року. Зокрема у 2015 році було перевершено рекорд Івана Боришка за кількістю Кубків Імператора. І зробив це 69-й йокодзуна Мунхбатін Давааджаргал, який на честь свого кумира узяв собі псевдонім Хакухо Сьо, тобто Білий Фенікс.

Бої залишилися в минулому, проте зі світу сумо наш герой не збирався йти. Він відкрив власну школу. І нехай жоден із учнів не досяг рівня свого прославленого вчителя, та все ж здобутків у школи було достатньо, щоб вважати, що Фенікс зміг передати свій досвід новому поколінню сумоторі.

Навіть після завершення кар’єри він не перестав боротися. Цього разу боротися довелося з власним тілом. Справа в тім, що після обряду данпацу-сікі сумоїсти дуже швидко худнуть, втрачаючи до 50 кілограмів ваги. Організми бійців рідко переживають такий стрес без ускладнень. Не став винятком і Тайхо Кокі, перенісши в 1977 році інсульт. Але Великий Фенікс укотре підтвердив своє друге ім’я, відродившись і повернувшись до активного життя.

Як володар тренерської ліцензії, він входив до Асоціації сумо Японії, ставши в 1978 році членом Ради директорів асоціації. До 1994 року керував проведенням регіональних турнірів у Хару, Нагої і Кюсю. У 1994-1996 роках очолював школу підготовки початківців-сумоторі. Остаточно він полишив Асоціацію сумо Японії в 2008 році, коли вийшов на пенсію.

Розділ 6, про повернення до витоків

Головне завдання для сумоторі-початківця – змістити свій центр тяжіння вниз, щоб досягнути максимальної стійкості. Слід зрозуміти, що таке непохитність і як зловити баланс між хаосом і порядком. Тоді так легко, навіть звично, ступити в досхьо, змістити якомога нижче центр ваги і відчути, як ідеальне коло першим виштовхне не тебе, а твого суперника.

Тайхо Кокі протягом спортивної кар’єри навчився чітко балансувати між хаосом і порядком. Його стиль життя був підпорядкований одній меті – раз на два місяці доводити, що в Японії немає нікого, сильнішого за нього. Непохитний борець волів не згадувати своє українське коріння, вважаючи, що його, як сумоторі, виховала саме Японія.

Та після завершення кар’єри в нього відродився інтерес до долі батька, якого востаннє Тайхо бачив, ще коли був зовсім малим. Якщо бути точним, то перші його намагання знайти батька були ще в 1965 році. Тоді на честь річниці відновлення японсько-радянських дипломатичних стосунків Асоціація сумо Японії провела в СРСР фестиваль сумо. І в делегації сумоторі, окрім інших, був йокодзуна Тайхо-сан, який дуже хотів знайти свого батька.

Що тоді, що після завершення кар’єри Великий Фенікс не вірив у смерть батька і сподівався, що Маркіян Боришко вижив. Але за свідченнями японських і англійських джерел, Маркіян Карпович помер у 1955 році у виправно-трудовому таборі МВС під Южно-Сахалінськом, де, як і інші 14 000 ув’язнених, прокладав залізничні шляхи.

Відчуваючи поклик предків, уже немолодий сумоторі захотів відвідати рідну землю свого батька – село Рунівщину на Харківщині. У 2002 році він планував прилетіти в Україну, але здоров’я не дозволило втілити ці плани в життя. Тож замість себе в Україну Іван Маркіянович відправив свого племінника Ітіро Фудзінорі, японського журналіста, який навчався в Москві і знав російську мову. Ітіро привіз дядьку з Рунівщини воду з сільського колодязя та українську землю в хустці.

У Харкові на турнірі з сумо, організованому місцевими ентузіастами, з благословення чемпіона змаганням присвоїли ім’я Тайхо Кокі. З тих пір турнір став традиційним. Пізніше про видатного українця згадали не лише окремі ентузіасти, а й держава, нагородивши його орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. А в Одесі, звідки походили дідусь і бабуся Боришка по батьківській лінії, йому поставили пам’ятник. Також монументи, присвячені великому йокодзуні, є в Японії та на Сахаліні.

***

Яким би стійким не був йокодзуна, скількох би суперників він не виштовхав за межі досхьо, усе ж не подолати того противника, що приходить задля останнього бою. Чемпіон чемпіонів помер на початку 2013 року. Він залишив після себе спадок, який важко осягнути тим, хто не є частиною світу сумо.

Для японців за масштабами особистості, за спортивними й позаспортивними досягненнями Тайхо Кокі – фігура масштабу Пеле, Мухаммеда Алі чи Міхаеля Шумахера. Щоб зрозуміти це, достатньо одного факту: у 2015 році наш земляк посмертно отримав титул Почесного громадянина Японії. У Країні висхідного сонця за всю її багатовікову історію цей титул було присвоєно всього 21 громадянину (!). І серед них лише один сумоторі – Великий Фенікс Іван Маркіянович Боришко.