Журнал «Футбол» – це не тільки погляди Франкова. Про що забули критики
Чому критика журналу «Футбол» в останні дні справедлива і несправедлива водночас.
Євген Ванжа просить пам’ятати видання не тільки як рупор людини, яка ностальгує за совковим минулим.
Повірте, мені було б досить легко написати ще один критичний пост на смерть «Футболу». Та і є за що. Сам я, будучи постійним (з невеликими перервами) читачем дітища Франкова з 1999 року десь так до 2016-го, забив на улюблений журнал дитинства, коли дичина, яку з номера у номер писав Вадимович, забембала вкрай. А навіщо платити за те, що тебе самого вкурвлює?
Але, читаючи своєрідні некрологи від різних авторів, ловив себе на думці, що «не всё так однозначно». Цинічна фраза, але в цьому випадку досить влучна. І чомусь не виникає у мене бажання станцювати на могилі видання, з яким я сам добровільно попрощався ще до його смерті.
Ні, всі претензії справедливі. Совковість і навіть дрімучість головного редактора, його ж заангажованість, небажання змінюватись і рухатись в ногу з часом, впертий опір українізації (яка, на думку Франкова, мала вбити журнал, але це зробила війна), забагато звітів про матчі в епоху розквіту YouTube. Все це правда.
Проблема лише одна – якщо ми говоримо тільки про все вищесказане, то не даємо повну картину. За дивацтвами «Футбольного» команданте якось на другий план відходить все інше. А воно було! Купував я журнал, чесне слово, не щоб почитати щось чергове типу «Кому мешал социализм?» І «Футбол» любив зовсім за інші речі.
Ще в спокійні довоєнні часи хрещена, яка мешкає в найбільшій терористичній державі світу, приїздила в гості і часто привозила мені московські спортивні видання. «Спорт-Экспресс», «Советский спорт»… Перший мені подобався більше. Але я ніяк не міг зрозуміти: чому в російських газетах стільки площі займає свій чемпіонат, а закордонні – якось зовсім мало, все на одній сторінці та дуже коротко. А як же по кілька сторінок на Англію, Італію, Іспанію? Ну, як у «Футболі».
Саме Франков і компанія відкривали для мене двері у чарівний світ закордонного футболу. Трансляцій тоді було не так багато, як зараз, інтернету не було зовсім, а коли з’явився, то був ще дуже повільним. Маю на увазі не тільки звіти про матчі та новини, хоча й вони раніше були в тему. Обожнював «зіркові» матеріали, присвячені топ-гравцям (або тренерам) того часу. Любив читати і про футбольну історію. І якось «франковщина» (термін колишнього журналіста «Футболу» Володимира Миленка), навіть коли вже почав звертати на це увагу, відходила на другий план.
«Футбол» був явищем для свого часу. Вони експериментували, шукали нові формати, приколювались (коли смішно, коли – не дуже). І там реально були сильні автори. Історичні матеріали Бориса Таліновського (світла йому пам’ять) – це взагалі топище. Настільки смачно людина вміла писати, що кайф читати це був просто неймовірний, майже наркотичний. Не дуже застав Володимир Крикунова, але те, що пам’ятаю (матеріал про перемогу збірної Аргентини на ЧС-1978, історія «Лаціо») за стилем було дуже своєрідно, але й цікаво.
Той же Євген Панкратов, який багато в чому був ідейним опонентом Франкова. Ідею одної з його статей про реформу чемпіонату Європи частково втілила УЄФА, придумавши Лігу націй. А ще були Олексій Іванов, той же Володимир Миленко… Нечасто, але класно писала для «Футболу» чудова Яна Дашковська. Навіть Дмитро Джулай (було й таке!) також публікувався як запрошений автор. На жаль, тільки епізодично.
Та й сам головний редактор, до речі, писати вміє, коли захоче і коли не відволікається на різну нефутбольну дичину. Його історичні відступи дуже подобались раніше. Але чим далі, тим більше вони перетворювались на псевдоісторичні.
Сергій Болотніков радий, що журнал припиняє існування. І якби «Футбол» і футбол зводилися лише до його українського сурогату – «Шахтаря» та «Динамо», братів Суркісів та Ріната Ахметова, Олександра Поворознюка та Григорія Козловського, Ірини Морозюк та Даші Савіної, Віктора Леоненка та його котів – я б навіть погодився. Для цього світу Франков і справді є персонажем одіозним – пропагандистом, заангажованим. Все так.
Але «Футбол» був значно ширшим явищем, ніж його головний редактор зі своїми закидонами. Футбольне життя не обмежується Україною, як не обмежувались нею і автори цього видання. І коли я читав матеріал про умовного Пола Гаскойна чи Роберто Баджо, то стосунки Франкова і Суркіса були якось по цимбалах. А з яким задоволенням було «проковтнути» черговий випуск «Великих клубів», чи «Великих збірних» – суто історичних проектів, які взагалі не стосувались поточних подій і були як би над часом…
З Андрієм Сеньківим я в дечому погоджуюсь: те, що сталося – закономірність. Але закономірність сумна. Sic transit gloria mundi, нічого не поробиш. Мені тільки хотілося б, щоб «Футбол» пам’ятали не тільки як рупор особи, яка нестримно ностальгувала за радянським минулим. Все було значно цікавіше.
