Я ненавиджу Київ. Я сумую за Києвом

Вперше я потрапив до Києва ще будучи звичайним сільським юнаком у рамках шкільної екскурсії. Не пам'ятаю, був то кінець 90-х чи початок 00-х, але добре пам'ятаю, що мені дали єдину у родині кнопочну Нокію, з якої я міг телефонувати тільки на стаціонарний телефон, бо інших мобільних у сім'ї не було, і фотоапарат з плівкою на 36 кадрів. А ще я взагалі не знав як тим телефоном користуватися, але добре знав як користуватися фотоапаратом.

Ці знання мені знадобилися одразу ж на першій екскурсії на території Музею Перемоги, оскільки там я побачив першу знаменитість у своєму житті. То був Михайло Поплавський. Точніше то була його спина на відстані приблизно 100 метрів, але його силует не можливо було з кимось спутати. Тому я зі швидкістю Тео Уолкота дістав фотоапарат та відбив 5 кадрів з наявних у мене 36 щоб сфоткати метра, хоч і здалеку, хоч і спину, але вже передчував, як буду показувати батькам, яких людей я бачив.

Проте доля вирішила, що не гоже показувати батькам такі неякісні фотки, тому наступна екскурсія видалася до Київського національного університету культури і мистецтв. Так, ви все вірно зрозуміли. Я ще здивувався чого цей дядько постійно ходить там де і я, але там був Михайло Михайлович. І я, звичайно, вирішив виправити недолік минулих фотографій, тим більш що у той момент, коли фотік був готовий, я знаходився приблизно за пів метра від нього. Мені до цього часу соромно за той вчинок, але я направив камеру прям йому у обличчя, не усвідомлюючи, що фотоспалах був включений. В результаті мав фотку Поплавського типу "випадково сфоткав себе на фронталку". Мене досі гризе думка, що все що він робив після того - було наслідком мого злощасного засліплення.

Наступна екскурсія була до місцевого центру юнацької творчості. По дорозі туди у екскурсовода виникла ідея зводити нашу групу на матч Збірної України, який як раз проходив у той день. Мовляв, якщо не затримаємося у ДЮЦі, то сходимо. Проте дівчинка, яка проводила для нас виставу, виклалася на всі 100%! Вона прочитала усі вірші, які знала, проводила конкурси, водила хороводи з нами, в цілому зробила відмінну роботу. Але ж як я тоді її ненавидів! В підсумку ми не встигли на футбол. Але зараз дуже хочу попросити в неї пробачення.

Другий раз я потрапив у Київ уже по роботі. Я перевівся з Дніпра та працював оператором у поштовому відділенні та проживав у районі станції метро "Харківська" по вулиці Ревуцького. Перше, що я зробив - це поїхав у ті місця, де був на першій своїй київській екскурсії. По дорозі до Музею Перемоги я побачив Лавру, та вирішив сходити спочатку туди. З тих пір маршрут Лавра - Музей Перемоги - був моїм улюбленим способом провести вихідні.

Пам'ятаю той знаменитий київський снігопад, коли навалило по груди снігу, я йшов з Позняків на Ревуцького без шапки та вперше в житті думав, що може і не виживу. А наступного дня ми меблі тягали по цьому снігу, бо відділення переїжджало. Пам'ятаю того орла з очерету біля озер, якого потім якісь придурки спалили.

Пам'ятаю, як моя подружка з общаги Іринка до Києва переїхала та домовилися зустрітися на Майдані. А там шла якась хода студентів, то ми з цією ходою та й пішли. А потім забрели на якусь вуличку, а там трактор у натовп міліціонерів їхав. А потім світло-шумові гранати полетіли. Іринка залізла на паркан та щось кричала, а я намагався її звідти стягнути та унести ноги подалі.

А ще колись я йшов на роботу та слухав пісні улюбленого на той час гурту Dance Party. Dance! Dance!, а перший же клієнт за день виявився їх учасником, який відправляв поштою їхнє музичне обладнання. Просто уявіть мої емоції. До речі - послухайте. І так - їх солистом був Артем Пивоваров. Він не завжди співав про "Рандеву".

А потім я переїхав із Києва. Тому що вважаю, що в Києві неможливо жити через ту "невиносіму двіжуху". І десь 90 % людей, які висловлюють свою думку про Київ, слово в слово повторюють ці слова - "не люблю Київ через невиносіму двіжуху". Проте це на заважає Києву стабільно два рази в місяць снитися мені.