5 розважальних книг від Spinosa

Доброго вечора.

Я свою підбірку улюблених книжок вирішив розбити на дві частини – умовно «розважальні» і «серйозні», бо вони всі «не поміщаються» на одній полиці в книжковій шафі та й не можуть стояти поряд, хоча я люблю всі ці книги однаково.

Почнемо з розважальних. Серйозні будуть у другій частині.

Священна для мене річ і навіки улюблена книга. Цей літературний шедевр однаково може знаходитися і на полиці з «серйозними» книгами, адже він – про вічні людські цінності: почуття гумору, дружбу, порядність та шляхетність. Але автор, якого на превеликий жаль вже нема з нами, мабуть, спохмурнів би, якщо б дізнався, що до його книг ліплять епітети штибу «серйозний». Адже ця світла людина обрала за свою місію навчити маленьких українців сміятися. І дорослих теж. І їй це блискуче вдалося. Я вперше прочитав цю книгу, коли мені було років сім, перечитував, коли виполнилося п’ятнадцять, стукнуло двадцять п’ять, мунуло тридцять третій і годі й казати, що я «Тореадорів» перечитаю ще безліч раз і навіть на смертному одрі, якщо зможу. Адже, що може бути краще перед смертю, як згадати своє безхмарне дитинство і добре посмітися? Пане Всеволоде, дякую вам за наше щасливе дитинство.

Я – великий шанувальник детективів, а Агата Крісті – беззаперечна королева цього жанру. Не хочу здатися нескромним, але я, мабуть, прочитав 99% її творів, принаймні всі циклу про Еркюля Пуаро та міс Марпл (деякі – мовою оригіналу), а це – понад сотню оповідань та романів. Виділити найулюбленіші абсолютно не можливо. Тому просто назву першу річ геніальної письменниці, яку мені судилося прочитати – «Східний експрес». Карколомний «герметичний» детектив – дії відбуваються в фешенебельному потязі і ти майже відчуваєш дорогий запах оббивки купе вагону «Стамбул-Кале» – насичений аристократичними героями, з неймовірною розв’язкою. Оповідання і романи Крісті багато разів екранізовувалися, але всі вони програють серіалу з Девідом Суше в головній ролі, наче Бразилія Німеччині на Чемпіонаті Світу-2014 – дивіться, не пошкодуєте. Хоча саме екранізація «Убивства в Східному експресі» – рідкісний випадок – мені не сподобалася. Ліпше прочитайте книжку).

Гадаю, відсотків 80 читачів «Трибуни» дивилося радянський міні-серіал «Місце зустрічі змінити не можна», але книжку, за якою знято цю чудову картину, читало, підозрюю, набагато менше. А даремно, тому що книжка братів Вайнерів мало чим поступається фільму. Хоч вона і позбавлена шарму Висоцького (утім подивившсь фільм домислити його не складно), зате в ній набагато глибше розкриті стосунки Жеглова і Шарапова та й річ ця – коли читаєш, то розумієш – не є лише хорошим детективом. Насправді, це – антитоталітарна і навіть насмілюся сказати певною мірою антирадянська книга, якщо зазирнути глибше. Знаменитий діалог закоренілого чекіста Жеглова та ліберала-новачка Шарапова в салоні «фердинанда» або їхній конфлікт через вбивство Левченка дає зрозуміти, чому ця книжка називається «Ерою милосердя» і що не так з ерою, яка їй передує. Бонусом для тих, хто прочитає книгу братів Вайнерів буде відмінна від фільму кінцівка. До речі, вони написали чимало інших прекрасних психологічних детективів, серед яких я б виділив «Візит до Мінотавра» та «Перегони по вертикалі».

Продовжуючи цикл радянських гостросюжетних книжок не можу не відмітити роман «Момент істини» (або «У серпні 44-го...») дивакуватого (чому? Зазирніть у Вікіпедію.) автора Володимира Богомолова. Ця книга про війну не схожа на безліч інших книжок на головну радянську тематику. Ви не знайдете в ній характерного пафосу, героїзації радянських військових і інших неодмінних атрибутів літератури про Велику Вітчизняну. Замість них цікаві і, головне, правдиві деталі роботи розвідників та контррозвідників та сюжет, що тримає в напрузі до ключової фрази книги: «Бабушка приехала!». Насправді ця книга – не про війну, а про професіоналізм у екстремальних умовах, про людей які не мають права на помилку (попри недавній мем) і мусять працювати на максимумі своїх можливостей. Фільм, знятий за книжкою, не сильно відхиляється від сюжету роману і його теж варто переглянути.

І щоб розбавити цей радянсько-український «збірник» чимось іноземним додам до нього уславлену річ видатного ерудита Умберто Еко «Ім’я рози». Володіючи неабиякими знаннями і відповідно – науковими ступенями, Еко писав не для самолюбування, не для повчання, а для белетризації науки. Кожна його книжка – захоплива інтелектуальна гра з вкрапленнями «а чи знаєте ви, що...». Еко – це «коктейль» з Агати Крісті і Плутарха, у який встромлена «соломинка» яскравого гумору. Пийте на здоров’я!

Далі буде.