«У нас мир і ніхто не стріляє. А Росію люблять, бо вона дає гроші». Репортаж з матчу «Шахтаря» в Придністров’ї
Ірина Козюпа про свій день в Тирасполі.
Ірина Козюпа провела один день в Тирасполі і побачила сенсаційну перемогу Юрія Вернидуба над «Шахтарем» в Лізі чемпіонів.
Офіціант Григорій розливає у великі келихи червоне сухе Purcari. Вечеряємо з колегами в ресторані румунської традиційної кухні в центрі Кишинева. Вино хороше, а Григорій наче на інтерв’ю відповідає на всі запитання. Правда, він не фанат футболу. Про вихід «Шерифа» в Лігу чемпіонів знає, але не розуміє масштабу цієї історії. А про «Шахтар» взагалі не чув. Тому від спорту відразу переходимо до політики.
«Придністров’я – це наче ваш Донбас. Наскільки я чув, у вас війна вже закінчилася. Нашої війни я не пам’ятаю, бо народився в 1998 році. В Тирасполі був лише одного разу – в дитинстві їздив до родичів. Там СРСР – найвищий будинок має три поверхи. Там вважають, що вони собі окремо, але ж Молдова за них платить і утримує».
Григорій говорить російською практично без акценту, але часто задумується і згадує слова.
«У нас всюди російська мова – по телевізору, на радіо, напиcи теж дублюються російською. Ну і в школі ми її вчили. В Молдові всі знають російську. Можливо, тільки десь в далеких селах є люди, які її не розуміють».
В ресторані не показують футбол, тому далі йдемо в паб подивитися матчі Ліги чемпіонів вівторка. Ще з вулиці видно, що на екранах матч «Динамо» з «Бенфікою». Компанія за сусіднім столом радіє, коли забиває Шапаренко, але потім гол скасовують через офсайд Гармаша.
«Питаю, чи нам повернуть паспорти. Колега жартує: «Тільки якщо «Шериф» переможе»
Дорога з Кишинева в Тирасполь займає півтори години автобусом і дві зупинки на кордонах. Молдовський прикордонник навіть не заходить в салон. Просто говорить з водієм і спокійно пропускає автобус. Але принципово переходить на молдовську мову в розмові. Тепер ми вже на території Придністров’я.
Першим зустрічає солдат з автоматом і нашивкою з російським прапором. Далі зупиняємось на пропускному пункті. Тут розвівається прапор ПМР, є величезний герб із серпом та молотом та відчуття, ніби ти робиш щось протизаконне. Все-таки їдемо в самопроголошену та ніким не визнану республіку. Для українців такий момент відчувається особливо гостро. Прикордонник збирає наші паспорти. На всякий випадок питаю, чи нам їх повернуть. Колега жартує: «Тільки якщо «Шериф» переможе». Солдат голосно сміється.
Поки наші документи перевіряють придністровські прикордонники, ми виходимо з автобуса і починаємо фотографувати пропускний пункт. Прибігає водій і просить цього не робити, бо в нас заберуть телефони. Але видно, що це просто прохання, а не погроза. Навряд чи би хтось серйозно таке робив. Хоча більше ми не фотографуємо.
По дорозі в Тирасполь проїжджаємо через Бендери. Перше, що кидається в очі – всі вивіски та реклама російською мовою. Друге – поряд з прапором Придністров’я завжди буде російський триколор. Це навіть прописано в місцевих законах. Третє – практично всі супермаркети і заправки належать до бізнес-імперії «Шерифа». Як і сам клуб-дебютант Ліги чемпіонів.
Прибуваємо на спортивний комплекс «Шерифа», який знаходиться практично за містом і звідси пішки вирушаємо безпосередньо в сам Тирасполь. Відразу за стадіоном зустрічає ось такий промовистий напис. Біля нього кладуть плитку, але на нас ніхто особливо уваги не звертає, коли ми з усіх боків починаємо його фотографувати.
Я читала репортажі різних років про Придністров’я перед приїздом сюди і в теорії знала, чого чекати. Але реальність однаково шокує. Ти справді потрапляєш в минуле із серпом та молотом та іншою радянською айдетинкою. Але разом з тим не можна сказати, що час тут зупинився в 90-х. Бо поряд із застарілими тролейбусами та вибіленими бордюрами тут користуються смартфонами, їздять на кроссоверах, курять айкос і п’ють латте.
Сильно тригерять великі рекламні щити з Лавровим, Шойгу та іншими представниками «Єдиної Росії». 19 вересня пройдуть вибори в Держдуму, а в Придністров’ї чимало людей має російський паспорт. Агітації інших партій немає. По дорозі в центр кілька разів зустрічаємо старі російські військові бази. Біля однієї висить меморіальна дошка – «Російським миротворцям, які з’явились тут в 1992 році для вирішення конфлікту».
Українські мобільні оператори у мене не працюють, роумінг теж не активний. Хоча, можливо, просто закінчилися гроші. Я в будь-якому разі залишилась без зв’язку. Платіжні системи Visa та MasterCard на території Придністров’я не діють, тому шукаємо обмінник.
Наші 200 гривень – це 120 місцевих рублів. Прошу, щоб дали по 50, бо на них зображений Тарас Шевченко. На менших купюрах засновник міста Олександр Суворов. Можливо, тепер надрукують нові рублі вже з Юрієм Вернидубом.
В кіоску преси багато журналів про шоу-бізнес. На обкладинках – Потап, Лобода, Могилевська. Спортивної преси в Придністров’ї немає взагалі, а щоденна газета має кілька листків і пише про політику. Коротке представлення «Шахтаря» було в тижневику ще за 11 вересня. Та і загалом в місті не знайшли жодної афіші матчу чи рекламного щита з «Шерифом». Квитки на Лігу чемпіонів і так відразу розібрали.
Саме футбол став тією силою, яка об’єднує Придністров’я з Молдовою. Навіть матчі Ліги чемпіонів УЄФА дозволяє грати на території ніким невизнаної республіки. А клуб в єврокубках виступає під прапором Молдови. Але в самому ПМР політики творять просто таки нездоровий культ любові до Росії, війни та сили. Немає нічого поганого у пам’ятниках солдатам, вічному вогню чи навіть танку в центрі міста. Історію треба пам’ятати і вчити її уроки, але не маніпулювати нею і не поклонятися війні.
За годину пішої ходи ми опиняємося в центрі Тирасполя. Нас зустрічає великий пам’ятник Леніну.
«Ми ближче до Росії. Вона нам допомагає»
Двоє підлітків роздають стрічки з російським триколором в парку. Просять людей брати, бо мусять їх роздати. До мене не доходять. Їх зупиняє куратор, який сидить на сусідній лавочці. Вичитує, що вони все роблять не так.
Ми з колегами прийняли вольове рішення дати мізкам відпочити від радянської реальності і посидіти в затінку в парку. А головне, тут є безкоштовний wi-fi. Правда, тільки на півгодини і якийсь примхливий. Так і не змогла завантажити сайт Трибуни. Дуже хотілося прочитати текст Вови Гарця про Придністров’я.
Поки я боролася з інтернетом, до мене на лавку підсіла літня пані з молодшою супутницею. Говорили російською. Загалом, всі в Тирасполі говорять російською, хоча добре розуміють українську. Обговорювали – ні, не футбол, а те, що люди завжди йдуть туди, де краще життя.
«Якби в Калінінграді провели референдум, то вони б проголосували за приєднання до Німеччини», – сказала білява жінка. Вона приїхала з Мінська до мами в Тирасполь. А Олена Павлівна – українка з Вінниці.
«Ще в 60-х роках приїхала сюди з чоловіком піднімати економіку регіону. Так ми тут і залишилися, – моя співрозмовниця переходить на українську. – Якщо чесно, то дуже ностальгую за Радянським Союзом. Хоча розумію, що так як раніше вже ніколи не буде. У нас тут українці, росіяни, молдовани, болгари і всі добре живуть разом.
Немає такого, щоб хтось когось утискав. В Тирасполі працюють українські і молдовські садки та школи. А недавно відкрили український ліцей. Кликали мене викладати, але я вже добре мови не пам’ятаю. Чого я можу навчити дітей? Українську чую тут часто на ринку, де купую продукти.
Не розумію, чому нас вважають якимось…не такими».
За порадою Олени Павлівни йдемо дивитися на фонтани і ставок з лебедями. Центр чистий і затишний, тут багато квітів. Парк так взагалі новий – бруківка, фонтани, лавки, пам’ятник Катерині ІІ. Все зовсім свіже. В парку нас зустрічає журналістка з оператором. Знімають сюжет для Першого Придністровського каналу про історичний дебют «Шерифа» в ЛЧ. Вернидуба називають найкращим тренером в історії клубу. Його тут люблять.
Поки колеги фліртують з журналісткою, влаштовую допит її оператору. Питаю, чи вважають вони себе частиною Молдови. «Ні, ми ближче до Росії. Вона нам допомагає», – каже чоловік. А коли мова заходить про власника «Шерифа» та неофіційного керівника всього Придністров’я Віктора Гушана, то він намагається перевести тему. Не хоче говорити про політику: «Давайте краще про футбол».
Тим часом журналістка питає колегу, як йому Тирасполь і чи це любов з першого погляду. Він робить паузу, а тоді відповідає: «Якщо дивитись на ваші прекрасні очі, то так».
«Україна з першого вересня заборонила в’їзд автомобілів з номерами Придністров’я»
Солодко пахне цукерками. Це магазин молдовської фабрики Bucuria в Тирасполі. Придністров’я свого шоколаду не виробляє.
«Тільки годину тому привезли товар, а вже половину розібрали. Пішли чутки, що фабрика підніме ціни на свою продукцію і всі кинулися купувати», – розповідає продавчиня.
Вона скоромовкою розповідає про всі види цукерок, а їх тут десятки. «Я все за день вивчила, щоб отримати цю роботу. У нас, хто хоче, той знайде, де працювати».
Згадує, що тільки три тижні тому повернулися з Одеси – відпочивала там з чоловіком та дитиною на морі, а жила в родичів. Дуже сподобалося.
Поряд магазин із сувенірами. Тут можна платити гривнями. «Однаково поїдемо їх витрачати в Україну – на ринки в Харків чи Одесу. А на морі вже не були сім років», – кажуть власники, які ж самі торгують. Дуже привітні люди. В магазині багато красивих вишиванок та інших чудових речей. А ще багато речей, від яких в мене починає сіпатися око – георгіївські стрічки, горнятка з Леніним та Сталіним, карти та прапори Придністров’я.
Обідати місцеві порадили в ресторані «Снова в СССР». По дорозі проходимо квартал із сучасними кафе, ресторанами, кав’ярнями, магазинами та салонами. Як у будь-якому українському місті. В цій частині Тирасполя по-менше радянщини, хоча і новобудов не так багато.
В ресторані все в радянському стилі – від меню і до одягу офіціанток. А ще дуже смачно і дешево – бізнес-ланч за 75 гривень. Не думала, що звичайний салат з крабовими паличками може бути таким крутим. А кращих наливок я ніде не пробувала.
«Ввечері покажемо матч на проекторі, щоб наші відвідувачі могли подивитися футбол, – власник ресторану побачив, що нам не дуже зручно за столом і сам запропонував пересісти за інший. – Коли «Шериф» грав з «Динамо» Загреб за цим столом сиділи фанати «Динамо» з Києва. Приїхали, щоб підтримати хорватів.
Мали претензії до мене, чому я возвеличую СРСР. Пояснив, що я зовсім не прославляю Радянський Союз. Просто це частина історії, а туристи їдуть до нас якраз за цим. Ви не повірите, але у нас дуже багато іноземців, особливо американців. І побачене у них завжди перевищує очікування. Фанати «Динамо» сказали мені: «Сповідаємось, що ми вперше і востаннє тут». Я їм порадив не поспішати. Питаю: «А якщо «Шериф» пройде в групу ЛЧ і буде разом з «Динамо», то ви хіба не приїдете?» Вони не вірили, а команда вийшла і потрапила в групу з «Шахтарем».
Цей енергійний і усміхнений чоловік відкрив свій ресторан три місяці тому. До того мав інший заклад в українському народному стилі, але його довелося закрити. Запрошую сісти до нас за стіл і розповісти більше про життя в Придністров’ї.
«У нас є робота, але немає кадрів та персоналу. Тому мушу сам виконувати багато функцій. У мене перевірена команда поварів та офіціантів, але рук все одно не вистачає. Багато людей їде за кордон, бо там більше отримають за ту саму роботу, ніж тут.
У Придністров’ї дуже привітні люди, все чисте та охайне, тільки грошей немає. Але їх ніде немає. Якби Молдова жила на дві голови вище від нас, то всі б потягнулися туди. Тирасполь розбудовується не так активно, як Кишинів, але він також розвивається».
Питаю чи ДНР/ЛНР – це аналог Придністров’я.
«Ні, це зовсім інше. У нас мир і ніхто не стріляє. А це найголовніше. Хтось вважає Придністров’я окремою країною, а хтось – ні. Це вибір кожного. Росію тут люблять, бо вона дає гроші, надбавки до пенсій, забезпечує газом. У нас дуже дешеві комунальні. Російської армії, як всі думають, тут немає – залишився лише невеликий миротворчий контингент.
Молдова та Україна, навпаки, все ускладнюють. Україна з першого вересня заборонила в’їзд автомобілів з номерами Придністров’я. А від цього страждають звичайні люди».
Окрім внутрішнього паспорту ПМР в багатьох людей є паспорти України/Росії/Молдови.
«Відвідав більше 70 країн. В Європу їжджу з молдовським паспортом, а по Азії – з російським. Дехто може мати три паспорти, а дехто – жодного, крім внутрішнього. В Україні теж є люди, які нікуди не їздять».
Неподалік від ресторану знаходиться готель «Росія», де зупинився «Шахтар». Типова будівля в радянському стилі. Написала знайомому молдовському журналісту, чи це єдиний топовий готель в місті. Він відповів, що він взагалі там єдиний. Хоча є ще хостел «Ленін». Коли ми згодом проходили повз готель, там чекало кілька фанатів на команду, а на вулицю якраз вийшов один з тренерів Карло Ніколіні.
«Колись він називався «Дружба». У мене в ресторані люстри звідти. Готель належить власнику «Шерифа» Гушану. Ваш Рінат Ахметов відпочиває на його фоні. Він тут володіє практично всім».
Ми так і не запитали, як звати власника ресторану «Снова в СССР». Хоча він нам більше, як півгодини розповідав про нюанси життя в Придністров’ї. В нього теж цікава біографія – народився в Естонії, вчився в Литві, зараз живе в Тирасполі. Ресторан так назвав ще й тому, що своєю батьківщиною вважає Радянський Союз.
Фанати «Шахтаря» вивісили на трибуні прапори України та українського Донецька
11 років назад я вже була на стадіоні «Шерифа». Це був той самий легендарний матч, коли «Динамо» зганьбилося проти чемпіона Молдови. Теж програли 0:2. Тепер їхню долю повторив «Шахтар». От хто став справжньою причиною поразки, а не готель «Росія» чи колонки Саші Сажка. Жартую.
Насправді, це велика перемога українського тренера Юрія Вернидуба, який продовжує свою казку. Треба було бачити його радість після фінального свистка. На прес-конференції він розділив славу переможця з командою. «Без цих хлопців перемоги не було б. Плюс дисципліна і розуміння того, що треба робити». В «Шахтаря» якраз цього не було.
Місцевий журналіст ще не встиг сказати: «Хоч би за нічию зачепитися», як Адама Траоре (з «Шерифа») забив перший м’яч. Фанати на кілька рядів нижче ледь з розуму не зійшли від щастя. Вони вже були просто раді потрапити на стадіон – ще до стартового свистка зробили мільйон селфі. А там ще й Янсане у другому таймі добив гірників – подача з флангу, удар головою і це 2:0. В Палкіна та Срни були кам’яні обличчя в цей момент.
Після матчу «Шериф» красиво святкував перемогу з фанатами. Дірк Кюйт говорив, що таким командам не місце в Лізі чемпіонів, а тепер тренер «Реала» Карло Анчелотті зробив комплімент чемпіону Молдови. «Ніхто не очікував, що «Шериф» виграє у «Шахтаря». Ми повинні бути обережні», – сказав італієць після гри з «Інтером».
Тепер Вернидуб поїде в Мадрид.
А найкращими в «Шахтаря» були фанати. Вони вивісили на трибуні прапори України та українського Донецька. І весь матч вболівали за своїх.
***
Після матчу відразу чекала дорога додому. На виїзді з Придністров’я збирали міграційні картки. В мене не було. В теорії за таке мав би бути штраф, але на практиці все обійшлося.
Нічний Київ з його яскравими вивісками, великими будівлями зі скла та бетону після дня в Тирасполі здавався містом майбутнього. Наче ми не літаком прилетіли, а машиною часу з 1990-х в 2021 рік.
Таксист запитав, звідки повернулася. Відповідь його здивувала: «А, це там де сепаратисти». В Молдові та Придністров’ї цього слова уникали.
А на мене з фотографій в телефоні дивився Ленін з Тирасполя. Може, все-таки встановлять пам’ятник Вернидубу.
P.S. Колега підказав, що в Тирасполі біля університету імені Тараса Шевченка стоїть пам’ятник... Гаррі Поттеру. На жаль, туди я не дійшла.
