«В Москву я не їхав. Я їхав на чемпіонат Європи». Чумак про пост з Кремлем, Олімпіаду і роботу у нічному клубі
Щира розмова з найкращим українським спортсменом просто зараз.
Щира розмова з найкращим українським спортсменом просто зараз.
Збірна України з важкої атлетики провела найкращий чемпіонат Європи в історії. Одним із героїв турніру став Дмитро Чумак, який не тільки виграв золото, але й одним постом в інстаграм створив сенсацію.
Ірина Козюпа поговорила з лідером нашої збірної про його голлівудську історію успіху, що він насправді хотів сказати піснею «Ленінграда» і як зробити важку атлетику топовим видом спорту в Україні.
«Дорослий бородатий 100-кілограмовий мужик, а було важко стримати сльози»
– Два роки тому на Tribuna.com була новина – Дмитро Чумак: «Працював охоронцем за 50 гривень, тепер моя мета – олімпійська медаль». Що це був за період?
– Працював у нічному клубі у службі безпеки на випадок якихось бійок. Я не був таким охоронцем, який сидить на вахті чи стереже склад. З того часу пройшло 10 років і я сам дивуюсь, як це так трапилося. Зі збірної мені неофіційно на словах повідомили, що не бачать у мені перспективи. Наступний збір мав розпочатися через два тижні і мене просто на нього не запросили. Через декілька тижнів я випадково дізнався, що зі мною не продовжили контракт. Тобто, вже цього місяця я не отримаю заробітну плату. Тому мені довелося працювати у нічному клубі.
Жив за таким розкладом: о 9 годині вечора починалася робота у клубі, де я працював до 6-ї ранку, приходив додому і спав до 12-13 години дня. Коли всі обідали у мене був сніданок. Тоді йшов на тренування, де проводив дві-три години, повертався додому, приймав душ, переодягався, ще дві години займався своїми справами і о 9 вечора починав працювати. У такому режимі я жив три місяці. Що мене зараз дивує – я все одно не припиняв тренуватися. Якась внутрішня сила змушувала працювати так, ніби я готуюсь до змагань.
За зміну у мене була зарплата 50 гривень. Пам’ятаю, що купував кавказькі хінкалі – кілограм коштував 19 гривень. Зараз думаю, а з чого їх робили. Тоді я про це не думав – просто хотів їсти. Якщо мав гроші, то купував чай в трикутник пакетиках. Вони були дуже смачні. Якщо не було коштів, то брав Lipton у звичайних пакетиках. Жахливий чай, але пив і такий, бо не вистачало грошей ні на що.
Зараз це звучить дивно, але тоді було дуже класно, якщо міг собі дозволити купити цукор. Чай з цукром все-таки смачніший.
– Тепер ви лідер збірної України з важкої атлетики, триразовий чемпіон Європи і призер чемпіонатів світу. Як вдалося повернутися у великий спорт?
– Якось у наш нічний клуб зайшли 6-8 дзюдоїстів, які не хотіли платити за вхід. Я вже був тоді спортивного складу і важив 80 кг. Почалася бійка і вони зрозуміли, що зі мною просто так поштовхатися не вийде. Інстинкт виживання у них добре спрацював. Найадекватніший і найтверезіший з них каже мені: «Брат, ты молодец». Він запропонував мені роботу в Києві і фантастичні 6 тисяч гривень. Для мене це було дуже багато. Ми обмінялися номерами телефонів.
Вже тобі я розумів, що треба щось в житті міняти, а не виживати на 50 гривень в день. Найбільше мене засмучували думки про те, що, можливо, доведеться закінчувати з важкою атлетикою і йти працювати в особисту охорону чи ще кудись. Мені цього дуже не хотілося. Нічого проти професії охоронця-водія не маю, але я хотів бачити себе на іншому місці.
Через кілька місяців мене набрав цей дзюдоїст з Києва. Попросив у нього кілька днів на роздуми. Не був готовий все так відразу кинути і переїхати в столицю. Пам’ятаю, йшов з тренування, а на вулиці падає сніг з дощем. Під ногами каша, а я в літніх кросівках, де суцільна сіточка. Ноги промокли, а грошей на нові хороші кросівки в мене не було. Це був переломний момент. Зателефонував і сказав, що завтра буду в Києві. Там я пропрацював місяць, коли мій другий тренер запросив приїхати у спортзал в Конча-Заспі, мовляв, потренуєшся і трохи згадаєш штангу. Тиждень чи два після роботи підкачувався там.
Там мене помітив тодішній тренер жіночої збірної України з важкої атлетики Денис Готфрід (бронзовий призер Олімпіади в Атланті). Розповів йому, що піднімав 166 кг у ривку і 190 кг у поштовху, а він каже: «Не може бути, не вірю. Ти брав таку вагу і нікому не потрібен? Закінчуй ту свою дурню, заїжджай на базу, буду тебе тренувати».
Півтора роки спав на підлозі на надувному матраці у кімнаті тренерів, бо на базі не вистачало місць. Як сьогодні пам’ятаю, купив той матрац за 220 гривень – взяв найдешевший. Вночі я клав його на підлогу, а в день ставив за двері, щоб ми могли ходити по кімнаті.
З харчуванням була така сама історію. Коли основна збірна поїла і залишалися порції, то їх давали мені. Потім я виграв чемпіонат України і після цього справи пішли на краще. Можна ще багато всього розповідати. Я відчув, як можна впасти на самий низ, відштовхнутися від дна і злетіти вгору. Можливо, саме вся ця історія не дала мені розслабитися, загартувала мене і зробила тим, ким я є зараз.
– Це тому на нещодавньому чемпіонаті Європи у вас були сльози в очах під час нагородження?
– Вперше в житті не міг стримати емоцій. Розумів через що довелося пройти і в голові крутилася одна фраза: «Так, ми це зробили». Здавалося б, дорослий бородатий 100-кілограмовий мужик, а в той момент було важко стримати сльози.
Останні п’ять років я максимально успішно працюю з Михайлом Мацехою. Це неймовірний тренер – талановитий і досвідчений. Крутішого фахівця у важкій атлетиці в Україні не має.
– Як повторити успіх Євро на Олімпіаді?
– Тут все дуже просто – потрібно багато працювати. У нас є два з половиною місяці, але чогось нового у нашій програмі підготовки не буде. Просто треба максимально ефективно відпрацювати те, що ми вже використовуємо в останні роки.
Це Олімпійські Ігри. Тут завжди будуть найкращі і найсильніші суперники, які йшли до цього турніру роками. Останні чотири роки – це все був відбір на Олімпіаду. Кожен турнір – це бали та рейтинг.
«В цьому пості я закладав не так багато політики, як її там побачили»
– Давайте ще раз проговоримо – чому ви поїхали на чемпіонат Європи в Москву?
– Тому що це кваліфікаційний турнір до Олімпійських Ігор. В Москву я не їхав. Я їхав на чемпіонат Європи. Якби там не проходила кваліфікація, то я би просто пропустив ці змагання, як пропускав раніше багато інших Євро. Повірте, якби була можливість не їхати, я б так і зробив.
Читав, що пишуть ніби я поїхав туди заробити гроші. Які гроші? Щоб ви розуміли, міністерство молоді та спорту абсолютно це ніяк не фінансує. Якби чемпіонат проходив в іншій країні, я б поїхав туди. На жаль, Європа була у Москві. Якщо відмовляєшся від цього турніру, то просто пролетиш з Олімпіадою. Але невже українцям не буде приємно, якщо наш прапор піднімуть в Токіо? Треба ж і про це думати.
Можливо, хтось не знає, що організацією чемпіонату Європи займається Європейська федерація важкої атлетики, яка знаходиться у Будапешті. Саме вони обирають місто-господаря турніру. Тобто, це не росіяни нас приймали і ми не їхали до них у гості. Це чемпіонат Європи, на якому були десятки країн.
Здається, минулого року мене запрошували на турнір в Росію, але я просто відмовився і все. Сказав, що мені це не цікаво. А якщо зараз не пройти відбір на Олімпійські Ігри, то будуть казати, що наші здалися. Все одно не всі зрозуміють і будуть писати про зраду.
– Ваш пост з палаючим Кремлем в інстаграм наробив галасу більше, ніж перемога на чемпіонаті Європи. Як ви це сприйняли?
– В цій історії є одна правда. Це легкий тролінг Кремля. Слова не мої, вони належать російській групі «Ленінград», яку в Україні слухають і люблять. На жаль, росіяни не знають, що їхні війська стоять на території України і не розуміють, чому у нас така неприязнь до братського народу. З нашого боку десятки тисяч загиблих солдат і людей, а вони вважають, що ми просто злі і у нас громадянська війна.
Сім років триває війна. Мені справді цікаво, як пересічний громадянин Росії пояснює собі, де у простих людей так званих ДНР та ЛНР беруться запаси зброї і техніки. Здавалося б елементарні речі, а там говорять: «Хохлы сошли с ума, убивают друг друга». На жаль, росіянам нічого не поясниш, бо вони не хочуть нічого чути і знати.
Телефон розривається. В дірект мені написало більше, як 600 людей. На сто повідомлень я відповів, інші сто просто подивився, а решту поки навіть не відкривав. Зараз я оновлю сторінку в інстаграм – ще досі пишуть по 30-40 коментарів на хвилину. Росіяни писали, що будуть скаржитися в Європейський суд з прав людини, мовляв, я закликаю спалити Москву. Були повідомлення: «Мы тебе Киев спалим». Не розумію, де вони у моєму пості побачили таку агресію.
99% негативних повідомлень було від росіян. Але мене також дуже розчаровує те, що українці багато пишуть нібито я розпалюю конфлікт між братськими народами. Який братський народ? Вони вбивають наших солдат. Зараз росіяни нам не братський народ. Якщо вони підуть з території України, пройде багато років і, можливо, тоді ми почнемо якось миритися. Всі хочуть примирення і це нормально. Але про яке розпалення конфлікту ви пишете, якщо ця країна вбиває наших людей. Конфлікт почала Росія сім років тому зброєю. Дай бог, щоб всі суперечки відбувалися тільки в інтернеті у коментарях і ніде більше.
– Цей пост – це спонтанне чи продумане рішення?
– Десь за два місяці до чемпіонату Європи я почув цю пісню на тренуванні і подумав: «О, виграю і зроблю такий пост, щоб потролити російську владу». Якщо чесно, то не думав, що буде стільки негативу з боку росіян – злості, агресії, матів, побажання всього найгіршого типу «сдохни, урод». 99% – це просто якесь лайно.
Конструктивних коментарів дуже мало. Думав, що цей жарт всі зрозуміють. Але росіяни зараз настільки наелектризовані пропагандою, що тільки зачепи їх. Мабуть, пост навіть до кінця ніхто не дочитав.
Я розраховував, що буде багато смайлів і всі зацінять сарказм. Зовсім не думав, що пост стане настільки заполітизованим і втягнутим у політику. Мені дуже приємно, що пишуть: «Кращі сини України», «Аплодую стоячи справжньому українцеві» і таке подібне, але, хлопці, трішки більше у бік спорту. Я розумію, що там «Москва сгорела целиком» і так далі, але я б не хотів, щоб цей жарт сприймали буквально.
В цьому пості я закладав не так багато політики, як її там побачили. Я просто хочу миру.
– У коментарях на Tribuna.com жартували: «Сподіваюсь, Чумак виклав пост вже з Києва».
– Мій товариш писав: «Сподіваюсь, ти не з СІЗО це постиш». Мені дуже багато росіян закидали: «Приїхав додому і почав звідки писати». Хлопці, я запостив цей пост 10 квітня, а додому прилетів 12. Після того я ще був у Москві два дні. Якщо росіяни прочитають цей текст, то хай не думають, що я чогось боюсь.
– Володимир Зеленський любить вітати спортсменів з перемогами. Розчаровані, що про успіхи збірної з важкої атлетики він не згадав?
– Я б хотів, щоб Володимир Олександрович запостив в інстаграмі якийсь пост. Бачив, що він відзначає деякі спортивні події. Наприклад, бої Ломаченка та Усика. Звісно, це дуже високого рівня спортсмени. Мені б теж було приємно отримати смс чи дзвінок від Зеленського. Але з іншого боку це знову можуть якось політизувати.
«Якщо це публічний виступ, то я намагаюся говорити тільки українською»
– Ви родом з Півдня України, де все-таки переважає російська мова. Звідки у вас така чудова українська?
– Я дуже незадоволений тим, як я говорю українською. Інколи я не знаю, як перекласти якесь слово. Але я все більше практикую свою українську. Ми живемо в такий час, коли це стало потрібним. Українці ще й тут захотіли стати незалежними і це класно.
Нас не дивує, що німці спілкуються німецькою, а поляки – польською. А тут українці захотіли говорити українською і Росія побачила в цьому мало не агресію, русофобію і так далі. Ми просто хочемо говорити своєю мовою. Нещодавно у нас вийшов закон про обслуговування українською. Це нормально. Тут не має ніякої русофобії.
Звісно, я дуже багато років говорив російською. Народився у Скадовську Херсонської області, де живе чимало російськомовних людей. Зараз я мешкаю в Києві і виступаю за Хмельницьку область. Відчуваю, що потрібно говорити українською, хоча ще не на 100% задоволений своїм рівнем.
– Як перейшли на українську?
– До якогось моменту я просто не розумів, що українська звучить більш офіційно. Останні декілька років відчув, що наша мова красивіша і солідніша. Тут не має ніякої русофобії. Чому поляки не спілкуються російською чи українською? Бо вони інша держава. Ми також інша держава і наша мова – українська. Всім бажаю побачити солідність в українській мові.
Хоча я часто розмовляю російською, адже багато років спілкувався цією мовою. Якщо до мене звертаються російською, то у 70% випадків я відповім російською. Так я вихований. Але якщо це публічний виступ, то я намагаюся говорити тільки українською.
– У багатьох людей змінилися погляди після Майдану та початку війни. Ваше ставлення до мови пов’язане з цими подіями?
– Я б сказав, що ні. Це все прийшло з віком. У 25 років я про це не думав. Зараз мені 30 і я розумію набагато більше речей. Не було такого, що я в один момент категорично вирішив: «Все, з цього дня буду говорити тільки українською». Не знаю добре це чи погано, але у мене все відбувалося поступово.
– Спортсмен має висловлюватися на політичні та соціальні теми чи спорт поза політикою?
– І так, і ні. По-перше, політика – це завжди бруд. По-друге, мабуть, спортсмен має бути дуже ерудованим і начитаним, добре знати історію, щоб висловлювати свою політичну думку. Але з іншого боку, спортсмен – це у першу чергу людина. Не варто асоціювати нас тільки зі спортом. Я знаю кількох неймовірно розумних людей, які займалися спортом на дуже високому рівні.
Наприклад, політик дивиться футбол і каже: «Моя команда програла. Їй треба краще грати». Йому ж ніхто не скаже: «Чого ти лізеш у спорт? Ти ж політик!». Міністерство молоді та спорту – це також політика. Якщо президент вболіває за один футбольний клуб, а його попередник підтримував іншу команду, то ніхто ж не почне закидає їм – чого це ви лізете у спорт. Політик – також людина.
Спорт може й поза політикою, але я можу висловлюватися. Як людина і громадянин України. Візьмемо просто для прикладу – у Мессі майже 200 мільйонів підписників в інстаграм. Уявіть, який він може мати вплив на свою аудиторію, якщо він висловить свою політичну позицію.
– Бачите себе у політиці?
– Абсолютно ні – я не політик. Взагалі вважаю, що політик має бути дуже розумним і багато вчитися. А коли балотуєшся у Верховну Раду, то потрібно влаштовувати тести складніші, ніж в Кембридж чи Єльський університет. Жарти жартами, але було б прикольно так зробити. Можливо, щось би та й відсіялось.
Йти у політику заради популярності чи отримання якихось привілегій для бізнесу – це не моє. У мене багато планів, але поки не хочу їх розповідати.
«Краще хай діти дивляться на класних спортсменів замість дебільних челленджів у тік-току»
– Чому саме важка атлетика?
– Мені було 13 років – дитина з маленького містечка, де вибір був не такий вже і великий. Я займався футболом, шахами та легкою атлетикою. Коли я прийшов у спортзал, то не знав, що є такий вид спорту, як важка атлетика. Моє дитинство було не настільки яскравим, як у дітей зараз, коли у них є фантастичні можливості та розваги. Мені здається, що цікаві речі тепер для них стали доступніші.
Ми з однокласниками пішли в зал просто підкачатися. Це був такий пацанський похід – вперше в житті. А у спортзалі ще була банька. І ми такі: «Йдемо в баньку, подивимося, що це таке».
Дуже пощастило зустрітися з тренером, який вміє приводити дітей у спорт. Мій перший тренер Петриченко Сергій Михайлович не почав грузити мене важкою атлетикою. Дати 13-річній дитині кожного дня працювати з залізом – не найкраща ідея. Дуже швидко це стане не цікаво.
Мій тренер пішов іншим шляхом і я вважаю його правильним. Важкою атлетикою ми займалися два рази на тиждень, а все інше – загальна фізична підготовка. Ми грали у футбол, волейбол, бігали, стрибали у висоту. Тобто, виконували різні вправи для укріплення організму. Такий підхід тренера затримав мене у спорті. Іноді кажу, що це не я обрав важку атлетику, а вона обрала мене. Коли я виграв свої перші змагання у 17 років, то це дало мені величезний стимул, мовляв, хочу ще перемагати.
– Як зробити важку атлетику топовим видом спорту в Україні?
– Спортивний клуб «Епіцентр» вже це робить. 10 років назад ми почали будувати спортивні комплекси. У нас вже є перші досягнення. Тобто, 10 років тому 13-річні діти прийшли в зал і зараз вже показують результат. Наприклад, Аліна Марущак з Хмельницької області стала чемпіонкою Європи. Є багато інших спортсменів. Тому важка атлетика почала нарощувати свою популярність в Україні.
Але разом з тим у мене є велике питання до міністерства молоді та спорту. Чому не популяризується не сам вид спорту, а якраз топові спортсмени? Я розумію, що не так просто побудувати у кожному селі спортивний комплекс, де буде 25 видів спорту. Але чому не має програм популяризації вже реалізованих спортсменів, щоб діти дивилися на чемпіона і хотіли бути таким, як він.
Гроші у міністерстві є. Цього року виділили рекордну суму на спорт, тому питання до керівництва. Зрозуміло, що футбол і так популярний. Бокс завдяки Усику та Ломаченку теж перебуває зараз на підйомі. Діти їх знають і це класно. Те саме можна сказати про Жана Беленюка. Можу назвати ще багатьох спортсменів, які своїм прикладом ведуть дітей у спортзали.
Що стосується важкої атлетики, то федерація вже 10 років успішно займається розвитком нашого виду спорту. Результати неймовірні, якщо порівняти, що було тоді і як є зараз.
– Ви згадали класний кейс Жана Беленюка, який сам себе розкрутив. Що заважає іншим спортсменам повторити його досвід?
– Ми з Жаном їмо в одній столові і майже кожного дня бачимося. Він використав свою артистичність та харизму. А головне – він титулований спортсмен. Але не всі такі відкриті, як він – хтось більш сором’язливий, хтось боїться камер чи відповідальності за свої слова.
Втім, це не означає, що такий спортсмен не може бути прикладом для когось. Тому і потрібні програми і медіа-команда, яка допоможе крутому спортсмену в його популяризації. Я впевнений, що з кожної людини можна витиснути прикольний контент. Зараз такий світ, що всі сидять в інтернеті та телефонах.
Міністерство молоді та спорту могло б попрацювати у цьому напрямку навіть з тими, хто не вміє робити себе відомим. Зараз є люди, які самі можуть зняти і змонтувати круті ролики. Краще хай діти дивляться на класних спортсменів замість дебільних челленджів у тік-току. Можна довго говорити на цю тему, але це все робиться зверху – з міністерства.
– Якою ви взагалі бачите систему організації спорту в Україні?
– Здається, Жан Беленюк піднімав таку ініціативу. Гральний бізнес має підтримувати спортсменів на законодавчому рівні. Якщо ти відкриваєш казино, то це означає, що у тебе є великі гроші на дурню. Є такий вислів: «Казино завжди перемагає». Вони так влаштовані.
Ми всі знаємо, що багаті люди йдуть в казино, щоб програти великі гроші. Не знаю жодного мільйонера, який би грав в азартні ігри і виграв ще більше. Раз пішла така тема, що в Україні почали офіційно давати ліцензії на казино, то я вважаю, що вони мають підтримувати спорт. Це правильно.
Я вже мовчу про алко та тютюновий бізнес. Їх взагалі треба щемити на повну, щоб вони 40% від заробленого інвестували у спорт. Знаю, що це дуже важко реалізувати. Я не стільки проти алкоголю, інколи можу випити келих шампанського чи вина. Але сама індустрія побудована не на келиху вина. Там мільйони доларів на горілці.
«Після Олімпійських Ігор буде чемпіонат світу. Я ще не вигравав цей турнір»
– У багатьох важка атлетика асоціюється з допінгом. У нас були випадки, коли Олексія Торохтія, Ольгу Коробку та інших важкоатлетів позбавляли олімпійських медалей через позитивні допінг-проби. Яка ваша позиція?
– Була така неприємна тенденція і слава Богу, що у 2018 році вона закінчилася. Нашу збірну тоді навіть дискваліфікували на рік у повному складі. Я міг виграти чемпіонат світу, бо показував високі результати і був дуже сильний. Прикро, що довелося пропускати змагання. Ця допінгова хвиля прокотилася по всьому світу – легка атлетика, плавання, боротьба та інші види спорту. Зараз такого не має. У молодого покоління інша точка зору на це питання.
– Що змінилося?
– Умови допінг-контрою стали жорсткішими, з’явилася нова методика виявлення заборонених речовин в організмі. Вона може бачити набагато далі. Наприклад, зараз здаєш кров, а вони можуть визначити, що ти приймав допінг рік назад.
Разом з тим є абсолютно несправедливі дискваліфікації. Наприклад, був такий важкоатлет Олександр Пелешенко. Я його дуже добре знаю. Він попався на препараті від тиску. До його складу входить сечогінна речовина. А в лабораторії сприйняли це, як маскуючий агент. Начебто, він навмисне це приймає, щоб замаскувати допінг. Це просто смішно. Але в антидопінговому протоколі є такий пункт про маскувальні агенти.
З Льошею Торохтієм теж якось не гарно вийшло. Через шість з половиною років вирішили перепровірити. Стільки часу вже пройшло. Якщо переглянути проби за 20-30 років назад, то там у кожного щось і знайдуть.
– У чому для вас кайф важкої атлетики?
– Це період в житті, коли я можу бути найкращим, можливість реалізуватися і досягти успіху. І чим би я не займався після важкої атлетики, я також захочу досягти найвищого рівня. Якщо я почну зніматися в кіно, то захочу отримати Оскар, якщо піду в шахи, то гратиму поки не виграю чемпіонат світу і так далі.
– Правда, що після Олімпіади можете завершити кар’єру?
– Після Олімпійських Ігор буде чемпіонат світу. Я ще не вигравав цей турнір. Мені це дуже цікаво і я зроблю все, щоб стати чемпіоном світу. Готовий заради цього працювати не менше, ніж перед Олімпіадою чи чемпіонатом Європи. Чемпіон світу – це звучить. Тому завершення кар’єри я поки не розглядаю.
Я б дуже хотів подякувати Федерації важкої атлетики, її президенту Олександру Герезі та спортивному клубу «Епіцентр», які фінансують всю мою підготовку. Без них цього б не було. Підготовка дуже дорога – найкращі вітаміни, реабілітаційні послуги, харчування зараз коштують великих грошей.
– Не думали після важкої атлетики податися у стронгмени?
– У жодному випадку не хочу образити цей вид спорту, але я люблю олімпійські дисципліни. Мені більше подобається класичний спорт, який пройшов витримку часом і має престиж на міжнародному рівні. Для мене неолімпійські види спорту більш, як фанові та розважальні. Мене до такого не тягне.
Після спортивної кар’єри я обов’язково отримаю ліцензію пілота. Навчання займає 6-8 місяців. В США це взагалі прирівнюють до отримання водійських прав. Нещодавно згадав, що я про це мріяв у дитинстві.
Фото: інстаграм Дмитра Чумака
