Апельсинова кава
Блог

«Українська мова дуже важка, але роблю все, щоб її вивчити». Перший ісландець в УПЛ – про Україну і роботу на рибній фабриці

Цікава розмова з Арні Вільхамссоном.

Арні – перший ісландський футболіст в українському футболі. Минулого року він виступав на правах оренди за «Чорноморець», але команда вилетіла з УПЛ і Вільхамссон повернувся у польську «Термаліку». Наприкінці 2019-го підписав контракт з «Колосом». Також виступав за ісландські команди «Брейдаблік» і «Хейкар», норвезький «Ліллестрем» і шведську «Йєнчепінгс Седра». Зіграв один матч за національну збірну Ісландії. 

Ірина Козюпа поговорила з Арні про карантин, футбол в Україні, «Колос», життя в Ісландії, балет в Одесі, роботу на рибній фабриці і вивчення української мови.

«Мені сниться, як я граю і забиваю м’ячі. У мене навіть тремтять руки і ноги уві сні»

– Де проводите карантин?

– Мені дуже пощастило з клубом – там працюють хороші люди. Я отримав дозвіл поїхати в Ісландію, коли чемпіонат в Україні зупинився. Встигнув на останній рейс з Києва до Лондона, а звідти в Рейк’явік. Це було чотири тижні тому. Щасливий, що можу провести карантин зі своєю родиною.

Дорога додому вийшла трохи дивною, але кращою, ніж я думав. Я не боявся летіти, просто не знав, чого очікувати. Ми дотримувалися всіх правил – були в рукавичках і масках, зберігали дистанцію. В аеропорту було не багато людей.

Затримався в Лондоні на один день і ніч – чекав на рейс в готелі. Було трохи незвично, що все зачинено, але мені немає на що скаржитися. Всі служби в аеропортах Києва, Лондона і Рейк’явіка чудово спрацювали, а пасажири виконували всі їхні вказівки. У мене не виникало відчуття страху чи стресу в дорозі додому.

– Як виглядає самоізоляція по-ісландськи?

– Проводжу час з родиною. З друзями не зустрічаюся, бо зараз всі залишаються вдома. Тренуюся 3-4 години на день – бігаю, виконую різні вправи. У мене багато енергії і їй треба дати вихід. Також потрібно залишатися у формі, щоб дограти сезон, якщо чемпіонат відновлять. Цей режим трохи нагадує передсезонні збори.

Коронавірус вдарив по Ісландії раніше, ніж по Україні. Але коли в країні щось стається, то вся нація об’єднується і разом намагається вирішити проблему.

Перед тим, як епідемія сягла свого піку в Ісландії, у нас все було готове, щоб боротися з коронавірусом. Тому не так багато людей інфікувалися і померли (захворіли 1799, померли – 10). Зараз показники пішли на спад. Вчора у новинах сказали, що захворіли лише двоє за останні 24 години.

В нас дуже добре висвітлюють ситуацію з коронавірусом. Кожного дня всі вмикають телевізор о другій дня, щоб подивитися новини. Люди дотримуються карантину, виходять лише в магазин за продуктами, все зачинено, хто може працює з дому. Дуже допомагає, коли всі виконують те, що повинні.

З 4 травня вже зняли деякі обмеження – дозволили працювати людям в офісі, але в певній кількості одночасно. Сподіваюся, в липні життя в Ісландії повернеться до норми.

– Стежите за ситуацією в Україні?

– Так, намагаюсь сам відстежувати новини, але це не так просто. Google Translate теж не дуже мені допомагає. Переписуюсь з гравцями і працівниками «Колоса», щоб зрозуміти, що коїться. Коли ситуація змінюється, то мене про це повідомляють.

Коли все закінчиться, ми подивимося назад і скажемо: «Це був урок для всіх – трапитися може все, що завгодно. Потрібно бути готовим до всього». Бо таке важко було собі уявити. Ти прокидаєшся зранку і не знаєш, що робити. Інколи я навіть починаю злитися через якісь дурниці. Але в підсумку, ця пандемія навчить нас цінувати справді важливі речі – сім’ю і своїх коханих.

– Що хочеться зробити найбільше після закінчення карантину?

– Виграти Лігу чемпіонів і поїхати на чемпіонат світу. Якщо серйозно, то зараз є багато часу для роздумів. Я люблю футбол, це найкраща робота у світі. Але зараз я зрозумів, як багато він для мене означає. Це майже все для мене. Мені сниться, як я граю і забиваю м’ячі. У мене навіть тремтять руки і ноги уві сні.

Щасливий, що здійснив свою мрію і став футболістом. Це друга найважливіша річ у житті після сім’ї і друзів. Коли в тебе забирають футбол, то ти відчуваєш наскільки сильно його бракує.  

Коли я підписав контракт з «Колосом», то сказав всім у клубі, що для мене є одна мета – вийти з командою у першу шістку. Коли ми це зробили, то я був дуже щасливим. А тоді чемпіонат зупинили через коронавірус. Зараз думаю не про який конкретний матч, а загалом про те, як допомогти команді якомога краще виступити, коли сезон відновиться.   

– Зможете отримати кайф від футболу після тривалої паузи у посткарантинний період?

– Ми працюємо за індивідуальними тренувальними програмами, які нам дали у клубі. Впевнений, що всі гравці підтримують свою фізичну форму. Але всі також розуміють, що бігати одному і грати в команді – це різні види спорту. Думаю, всі будуть дуже щасливі знову грати у футбол, тому все буде добре. Зрештою, ми все життя займаємося футболом.

Було незвично грати проти «Олександрії» без глядачів. Скажу за себе – набагато краще, коли на стадіоні присутні вболівальники. Я люблю грати для людей. Якщо уряд та інші відповідні структури вирішать, що проводити матчі безпечно, то буде чудово знову вийти на поле. Головне, щоб всі учасники були в безпеці.

«Найважчий опонент для мене – Андрій П’ятов. Він дуже розумний і сильний воротар»

– Ви перший ісландець в УПЛ і перший легіонер в історії «Колоса». Відчуваєте, що наробили шуму в українському футболі?

– Для мене головне – це тренування та матчі. Це те про, що я думаю. Але журналісти під час інтерв’ю говорили мені, що я перший ісландський футболіст в Україні. В Ісландії також писали про мій перехід в «Чорноморець». Якби я обрав клуб з Росії, Польщі чи інших країн, де вже грали мої земляки, то міг би їм зателефонувати і запитати поради. Але у випадку з Україною я не мав такої опції, бо ніхто з ісландців тут ще не грав. Інколи я почуваюся тут, як вдома, коли граю. В інших країнах у мене не було такого відчуття.

Коли я їхав в Україну, то не знав, чого очікувати. Я просто був відкритим і готовим сприймати все нове. Перед тим я грав у Польщі і поляки здались мені трохи закритими. Українці дуже приємні, добрі і товариські. Ось тому я почуваюся тут так добре. Люди намагаються допомогти навіть, якщо самі мають менше за інших.

– У «Колосі» лише двоє легіонерів. Як вам грати з українцями?

– Коли я перейшов сюди, то вже трохи знав українську культуру. Я грав проти «Колоса», коли виступав за «Чорноморець» минулого сезону, тому знав гравців в обличчя, а вони знали мене. З перших хвилин у новому клубі мене прийняли, як свого. У «Колосі» дуже сімейна атмосфера. Ми – як одна сім’я. Я не говорю вашою мовою, а не всі гравці у команді знають англійську, але ми однаково знаходимо спільну мову.

Я був у команді п’ять днів перед своїм дебютом. Ми перемогли «Десну» з рахунком 2:0, а я забив другий м’яч. Все тому, що я почуваюся тут, як вдома. Це навіть трохи дивно, бо у багатьох командах потрібно більше часу на адаптацію і на те, щоб завоювати повагу своїх одноклубників. Не всі гравці тебе можуть відразу прийняти.

– «Колос» – не та команда, яка в матчах проти «Динамо» і «Шахтаря» буде весь час атакувати і більше володіти м’ячем. Наскільки вам важко грати проти таких суперників?

– Я гравець, який любить грати з м’ячем і не дуже любить багато бігати у захисті. Але це новий досвід для мене. Головне – це команда, а не я чи хтось з гравців.  «Динамо» і «Шахтар» – два найбільші клуби в Україні з гравцями топ-рівня. З ними важко грати, але цікаво.

Наприклад, проти «Шахтаря» ми першу половину бігали багато без м’яча. А потім подумали, що ми також футболісти, ми достатньо набігалися і в другому таймі хочемо грати у футбол. Зловив себе на думці, що я хочу змагатися з найкращими, випробувати себе з сильними суперниками і чогось навчитись у них. У «Динамо» і «Шахтаря» всі футболісти дуже кваліфіковані. Важко когось виділити. Мені ще не вдалося зіграти проти «Зорі». Думаю, у всіх команд першої шістки є гравці проти, яких важко грати.

Найважчий опонент для мене – Андрій П’ятов. Він дуже розумний і сильний воротар. У матчі проти «Шахтаря» у мене був хороший момент. Думаю, в 10 випадках з 10 я б забив, але його досвід і швидкі ноги не дозволили цього зробити. Він так легко впорався з моїм ударом, що я навіть подумав: «Це дуже хороший воротар, а мені треба більше працювати на тренуваннях».  

– Яке місце «Колоса» в УПЛ?

– Це клуб, який активно розвивається. «Колос» вже зміг вийти у першу шістку в УПЛ. Думаю, за кілька років команда почне боротися за Лігу Європи. Якщо говорити про президента клубу, то я ніколи не зустрічав нікого подібного. З таким керівництвом «Колос» за кілька років буде топ-командою.

– Ви чимало забиваєте з пенальті. У чому секрет вашої впевненості?

– Пенальті – це дуже хороша можливість забити. Коли я підходжу до м’яча, то в мене виникає відчуття впевненості. А коли я б’ю, то вже навіть бачу, як святкую. Пробиття пенальті – це змагання з воротарем. Мені потрібно забити, а йому – відбити мій удар. Коли арбітр дає свисток, то я навіть відчуваю на 2-3 секунди метелики в животі. Це дуже хороше відчуття.

У мене немає секретів. Просто люблю брати відповідальність на себе. На щастя, у мене все виходить і я реалізував всі свої пенальті в Україні. Сподіваюсь, так буде і надалі.

«Знаю, що «привет» – це російською, а «привіт» – українською»

– Складається враження, що ви чудово підходите українському футболу. Як вам вдалося швидко адаптуватися до гри і побуту?

– Я пограв у різних країнах і взяв щось з кожного етапу своєї кар’єри. Вперше залишив країну у 19-20 років. Тоді мені здавалося, що я вже дуже дорослий, але насправді тоді у мене було зовсім мало досвіду і я був не готовим до переїзду. Але коли я приїхав в Україну, то мені дуже допоміг мій досвід у попередніх країнах і командах швидше звикнути до футболу і життя на новому місці.

Також я приїхав з відчуттям, що хочу насолоджуватися футболом, класно грати і ділитися своїм досвідом з молодими гравцями. У «Чорноморці» і «Колосі» мені дали свободу на полі. Приємно, коли у тебе вірять і дають шанс. А я радий, що зміг ним скористатися. Я вже знаю багато, хоча ще не все розумію. Мені б дуже хотілося вивчити мову, щоб мати змогу з усіма спілкуватися і розуміти жарти. Наприклад, хлопці жартують про щось українською, але при перекладі на англійську сенс втрачається і вже не так смішно.

Взагалі, коли вивчаєш мову, то все стає набагато простіше для тебе і людей, які тебе оточують. Українська мова дуже важка, але я роблю все, щоб її вивчити.

– Ви справді вчите саме українську, а не російську?

– Мені потрібно вивчити обидві мови. В Україні люди говорять і українською, і російською. Але якщо я граю в Україні, то хочу показати свою повагу до країни і людей. Повага – це дуже важливо. Я бачу, коли іноземці приїжджають в Ісландію і намагаються говорити нашою мовою. Можливо, у них виходить не дуже добре, але вони стараються.

У кожній країні, якій я грав, намагався вивчити місцеву мову. Якщо я затримаюся в Україні на 3-6 років, то буду весь цей час вчити мову. Інколи, коли люди дуже швидко говорять, я не можу ідентифікувати, яка це мова – українська чи російська. У Києві більше спілкуються російською, а в Ковалівці – українською.

Знаю, що «привет» – це російською, а «привіт» – українською. Перепитую, як одне і те саме слово буде обидва мовами. Перед сном знову все це перечитую. Спочатку мені було важко зрозуміти, яку саме мову варто вивчити, щоб мене всі розуміли. У мене була така логіка: якщо 70% населення говорить українською мовою, то треба вчити українську і сподіватися, що ніхто не заговорить до мене російською.

Зараз намагаються опанувати дві мови, щоб я міг спілкуватися з усіма. Як правило, перші слова, які ти вивчаєш, пов’язані з футболом. Наш тренер Руслан Костишин говорить українською і російською. Коли він спілкується на тренуваннях російською, то я вже багато розумію.

Коли я тільки приїхав в Україну, то думав, що всі говорять українською, але мені сказали, що це російська. Взагалі, добре знати кілька мов. Я кажу молодим хлопцям у клубі, що треба вчити англійську. В майбутньому це може дуже сильно їм допомогти. А я сподіваюся, що одного дня я буду говорити з тобою в інтерв’ю українською і російською, але дай мені трохи часу. Я все ще на початковому рівні.

– Ви жили в Одесі та Києві. Вдалося зрозуміти українців?

– В Україні зустрічаєш різні характери і типи людей. Я багато навчився від українців. Це нація борців. Чув про історії, коли батько важко працює, щоб забезпечити сім’ю, а мама виховує п’ятьох дітей у маленькій квартирі.

Багато людей роблять не те, про що мріяли. Їм просто потрібно виконувати цю роботу, щоб вижити. Дуже поважаю цих людей. Вони мене мотивують. Такі речі легше помітити в Україні, ніж в Ісландії. У нас держава допомагає людям, які опинилися у важкій ситуації.

– Президент України Володимир Зеленський під час інавгурації сказав: «Ми повинні стати ісландцями в футболі». Як на це відреагували?

– Я був здивований, коли дізнався про це. Ніхто у світі не говорить багато про Ісландію, тільки про нашу збірну з футболу. Це був момент гордості для мене. Я розповів про це своїй сім’ї.

Мер Рейк’явіка теж був коміком. Він дуже багато зробив для міста, коли був на посаді. Не скажу, що я дуже сильно стежу за політикою. Просто знаю, що добре, а що погано і маю свою думку на багато речей. Думаю, якщо ти хочеш розвивати свою країну і зробити її кращою, то немає значення був він коміком, футболістом чи вчителем.

Але українська політика – це не та тема, в якій я розбираюся і можу робити якісь заяви у пресі. Лише сподіваюся, що ваші політики роблять все, що розвивати країну. Українці – одна з найбільших націй у світі. У вас є все, щоб бути у топі.

«Гудьйонсен – найбільша зірка ісландського футболу за всю історію, наш ісландський Шевченко»

– Збірна Ісландії – головна сенсація Євро-2016. Де ви дивилися турнір?

– В той час я грав у Норвегії. У нас була невелика перерва у чемпіонаті на час чемпіонату. Дивився всі матчі збірної у пабі Осло разом з іншими земляками. Ми вболівали, кричали, сміялися. Взагалі, у кожній країні світу, де були ісландці, всі збиралися в одному місці, щоб подивитися футбол.

Перемога над Англією стала шоком. Але перед грою всі говорити: «Ми виграємо». Ми справді у це вірили. Навіть, якщо б ми програли англійцям, то всі б сказали: «Без проблем, ми однаково пишаємося своєю збірною». Це був неймовірний час. Ісландія святкувала все літо.

– Хто найбільша зірка ісландського футболу?

– Якщо зараз подивитися на команду, то це Гілві Сігурдссон з «Евертона». Він багато років виступає в АПЛ за великі команди. Він один з найкращих у складі збірної Ісландії. Але у нас також є воротар Ханнес Халльдорссон, який багато разів був героєм матчу і тягнув мертві м’ячі. Наш капітан Арон Гуннарссон – справжній боєць. Всі гравці виконують свою роботу дуже добре, щоб система працювала.

Моя мама трохи цікавиться футболом, бо я граю. Її улюблений гравець у збірній Ісландії – голкіпер. Оскільки я трохи розбираюся у футболі, то скажу, що найкращий – Сігурдссон. Це підтверджує його статистика. Але збірна показує результат, бо всі працюють разом.

Раніше у нас був Ейдур Гудьйонсен, який виступав за «Челсі» і «Барселону». Це футболіст зовсім іншого рівня, найбільша зірка ісландського футболу за всю історію. Гудьйонсен – наш ісландський Шевченко.

– Чи може Україна взяти щось з ісландської історії успіху чи ваш досвід надто унікальний?

– Навіть трохи дивно, що це трапилося з нами. Населення Ісландії 325 тисяч людей. В Україні – 42 мільйони. Впевнений на 100%, що у вас є 325 тисяч футболістів. Але ще потрібна віра у свої сили і командний дух. Нам також пощастило з хорошим тренером, який змусив всіх працювати разом.

В Україні багато хороших гравців. Але інколи футболісти думають багато про себе і свою гру. Кажу тут не тільки про українців, але взагалі про всіх. Я гравець атаки і люблю забивати. А маю думати, щоб команда забила і виграла матч. Це буде добре для всіх.

Особливо це стосується матчів збірної, адже ви граєте за країну і її людей. Але Україні немає за що хвилюватися. Ваша команда напряму вийшла на Євро-2020. Шевченко виконав дуже хорошу роботу у збірній. Україна може стати топ-збірною у найближчі роки.

– Я була на матчі збірної України в Рейк’явіку. Вразило наскільки ісландці добре розуміються на футболі. Звідки це у вас?

– Футбол справді багато означає для країни. Не скажу, що всі його люблять, але коли грає збірна Ісландії, то всі дивляться матчі. Футбол об’єднує всю країну. Грає не тільки 11 футболістів на полі, а кожен з нас. Навіть девіз спонсора збірної: «Ми всі в одній команді».

Коли збірна Ісландії почала показувати результати, всі стали цікавитися футболом і дивитися матчі. Ми реагуємо не тільки на голи, але й на атаки, хороші паси і взагалі вдалі дії наших гравців. Те саме стосується гандболу. День матчу збірної – це майже, як національне свято. Вся сім’я збирається разом, готує якісь закуски, вболіває за команду біля телевізора і обговорює гру. Якщо команда перемагає, то всі дуже щасливі.

– Що таке ісландський характер?

– Ми походимо від вікінгів, які плавали навколо світу і знайшли багато нових земель. Ми багато взяли від них. В першу чергу, дух і віру в себе. Вікінги чудово знали, що добре, а що погано. Ми це також успадкували. Ісландці – чесні і відверті люди. Якщо нам щось подобається чи не подобається, то ми скажемо про це. Ми не намагаємось бути кимось іншим. Ми такі, які ми є.

Дев’ять місяців з 12 в Ісландії темрява. Не завжди просто в таких умовах знайти щастя. Але ми вчимося бути щасливими, не дивлячись ні на що, і допомагати один одному. Інакше просто неможливо буде жити. Наша країна – це одна велика команда. Це речі, які передаються у сім’ях від покоління до покоління.

У дитинстві ти не задумуєшся про важкі умови. Просто робиш, що й інші. Наприклад, якщо ти граєш у футбол, то не звертаєш увагу на погоду, а ганяєш м’яч у сонце, дощ чи сніг. А коли ставало дуже холодно, ми йшли грати гандбол у залах. Завжди знаходили, чим себе зайняти.

Ще одна особливість нашого менталітету – ми не скаржимося. Коли ти молодий і починаєш це робити, то батьки скажуть тобі: «Припини. Будь щасливим з тим, що у тебе є». Тим паче, моє покоління має більше можливостей, ніж було у моїх батьків.

У мене було хороше дитинство. Я завжди грав у футбол з іншими хлопцями. Зараз вони мої найкращі друзі і ми товаришуємо з 8 років. Можливо, тепер я більше розумію, як складно нам було, але тоді все сприймалося нормально.

– Як ваша сім’я відреагувала на те, що ви будете грати в Україні?

– З часом я все більше віддаляюсь від Ісландії – грав у Норвегії, Швеції, Польщі, а тепер в Україні. Східна Європа для нас – це наче інша частина світу, про яку ми знаємо з історій про Другу світову війну та інші історичні події. Моя сім’я підтримує мене, куди б я не поїхав. Для них головне, щоб я був щасливим. А в Україні мені комфортно з моменту, коли я прокидаюся і до того часу, коли я засинаю.

Всі знають, що Київ – це красиве місто, але про Одесу нам було мало відомо, коли я переходив у «Чорноморець». Коли я приїхав туди, то відразу зателефонував додому і сказав: «Ви повинні сюди приїхати і побачити це місто. Ви не повірите своїм очам». В Ісландії у нас завжди свіжа риба і м’ясо. Спочатку думав, що мені треба бути обережним з їжею в Україні, але українська кухня неймовірна.

Мій батько і троє кузенів сказали, що приїдуть в Одесу провідати мене, бо не повірили моїм словам. І коли вони прилетіли, то закохалися в Україну. Навіть сказали, що більше не поїдуть відпочивати в Іспанію чи інші подібні країни. Вже забронювали квитки на літак до Києва і Одеси на це літо, але коронавірус зруйнував усі плани.

– Ще хтось з родини пішов у спорт?

– У мене є на чотири роки молодша сестра. А у моєї мами п’ять братів і чотири сестри. У батька теж є брати і сестри. Ми всі дуже близькі і живемо недалеко один від одного. Коли вся наша родина збирається разом на Різдво, на інші свята чи на барбекю, то нас майже 60. Це катастрофа. Насправді дуже весело – всі сміються, бігають, спілкуються.

Коли йдуть матчі «Колоса», то вся сім’я збирається разом, щоб подивитися нашу гру, шукають трансляцію в інтернеті і вболівають за нас. Це дуже приємно. Також вони часто телефонують мені в Київ. Мені пощастило з сім’єю та друзями. Коли я грав в Ісландії, то родичі приходили на наші матчі. Вони завжди сідали разом і перед грою я всіх їх бачив на трибуні.

У мене є двоюрідні брати, які працюють персональними фітнес-тренерами. Дехто з родини займався спортом в дитинстві, але зупинився у 15-16 років і почав працювати. Лише я став професійним футболістом. Знаю, що сім’я пишається мною.

«Перші дві години балету мені дуже сподобалися, але потім я почав відчувати втому»

– Бачила ваше фото з оперного театру в Одесі. Не часто можна помітити футболістів у таких місцях.

– Я дуже люблю життя і відкривати для себе нові речі. Я не великий шанувальник балету та опери, але приємно відчути цю атмосферу і здобути новий досвід. Якщо думати виключно про футбол, то я просто вибухну. Тому 5-10% часу свого життя я люблю робити щось інше.

Я ніколи не був на балеті, а оперний театр в Одесі просто неймовірний. Тому я захотів там побувати. Балет і справді був чудовим, але я дивився на нього по-своєму. Дивувався, як танцівники можуть бути такими гнучкими і як я можу взяти щось від них для себе, щоб перенести у футбол.

Перші дві години балету мені дуже сподобалися, але потім я почав відчувати втому. Тим більше, я був після тренування. В будь-якому разі, це був дуже хороший досвід. Назви я не пам’ятаю, але за сюжетом дівчина закохалася у принца, а потім у них почалися проблеми.

Тепер я хочу побувати в опері. Це не зовсім моя музика, але це теж буде новий досвід. Мені пощастило жити в країні з такими великими і красивими театрами. Коли приїжджаєш у нову країну, то хочеш вивчити її якомога краще.

– Колишній тренер збірної Ісландії – стоматолог, воротар – режисер. Яка ваша цивільна професія?

– Я працював на рибній фабриці, коли мені 16-19 років. Тоді я вже грав за першу команду «Брейдабліка». Мої батьки розуміли моє захоплення футболом, але також наполягали, щоб я працював. Коли я сказав, що цього літа хочу лише грати у футбол, вони сказали: «Ти божевільний? Працюватимеш, як і всі інші». Я не отримував багато грошей від своїх батьків, тому влітку мав заробляти і відкладати на зиму.

Мене влаштували на рибну фабрику, де я працював з 6 ранку до 4 дня. Звідти я йшов просто на тренування із запахом риби на своєму одязі. Тренування тривало дві години. Вдома я вечеряв і лягав спати. Так тривало все літо. І це при тому, що я був одним з молодих талантів чемпіонату і багато забивав.  

Коли я це згадую, то думаю, як я все встигав. Зараз забороняю собі скаржитися, що у мене мало часу і мені важко. Робота на фабриці була не з легких – холодно і доводилось переносити важку рибу. В інших футболістів була легша робота. Вони працювали 2-3 години, а тоді йшли на тренування.

Але завдяки цій роботі я побачив справжнє життя і зрозумів, що таке важка робота. А також добре заробив, бо там була хороша зарплата, став сильнішим, оскільки доводилося тягати вантажі. Правда, перші три тижні я був мертвим. На тренуваннях я не міг бігти через втому. Тренер злився через це. В будь-якому разі, це був хороший досвід. Це допомогло мені стати тим, ким я є зараз, і сформувало мій характер. Дуже вдячний своїм батькам, що вони знайшли мені цю роботу.

– У вашому інстаграмі багато фото з хлопцем із синдромом Дауна. Це ваш брат?

– Ми не рідня, але виросли разом і він мені, як молодший брат, якого я завжди брав всюди з собою. Я добре знаю його сім’ю. Ми називаємо Йогана Special one. Але не тому, що у нього синдром, а через те наскільки він особливий. А сам він себе називає Король. Він великий футбольний фанат. Просто божевільний шанувальник «Ліверпуля». Коли я грав в Ісландії, то Йоган ходив зі мною на тренування. Там всі знали його, а він знав усіх. В Ісландії він популярніший за мене. Кілька разі брав медалі у змаганнях з гімнастики на спеціальній Олімпіаді.

Коли я приїжджаю додому у відпустку, ми влаштовуємо вечірку у мене вдома, танцюємо і розважаємось. Він також завжди приходить. Це король наших вечірок. Неймовірний хлопець, один з найважливіших людей у моєму житті. Він завжди щасливий і всіх навколо робить теж щасливими. Якщо у мене був поганий день чи гра, він це відчував, підходив і обіймав. І більше ти не можеш злитися чи сумувати.

– У вас багато цікавих тату, але мій фаворит: Hakuna Matata. Що це для вас означає?

Це мій девіз у житті: «Не хвилюйся, все буде добре». Коли я був дитиною, то дуже любив дивитися мультфільм «Король Лев». Мама навіть казала, що візьме касету і поламає її, бо вже втомилася від нього. Зараз вона не дуже щаслива, що ці два слова з’явились на моїх ногах.

Ця фраза означає для мене мільйон слів. Коли щось трапляється, то я завжди повторюю Hakuna Matata.

«Скрипник сказав, що ми маємо залишатися мужиками». Німецький захисник «Зорі» про «Динамо», «Байєр» та Україну

Фото: «Колос», сторінка Арні Вільхамссона в інстаграм

Комментарии

Возможно, ваш комментарий – оскорбительный. Будьте вежливы и соблюдайте правила
  • По дате
  • Лучшие
  • Актуальные
  • Друзья
Loading...