Він грав з Шевченком і Ребровим за «Динамо». Але завершив кар’єру в 26 через страшну хворобу
Трагедія Євгена Похлебаєва.
Трагедія Євгена Похлебаєва.
Мав божевільну швидкість, був одним із найбільших талантів свого покоління
У сім років Женя зважився на перше самостійне рішення – записався у футбольну секцію. А потім розповів про це батькам. Вони спершу не повірили, але тато вирішив піти й подивитися, як займається його син. У команді він був одним із лідерів, мав на диво сильний удар для свого віку.
Вже в дев’ятому класі Євген почав грати за дубль «Дніпра». Першим його наставником у дорослому футболі був Євген Кучеревський. У цей час хлопець отримав запрошення до юнацької збірної СРСР, у складі якої виграв Євро-1990, а наступного року став бронзовим призером чемпіонату світу. А «хрещений батько» Похлебаєва у великому футболі – Микола Павлов, який очолив клуб на початку 1990-х.
«Це був непростий час для «Дніпра», – згадує Павлов. – Практично всі провідні футболісти, які виграли у 1988-у чемпіонат СРСР, роз’їхалися по закордонних клубах. Тоді разом з Похлебаєвим до матчів за основу ми залучили Полуніна, Дирявку, Саська, Коновалова.
З усієї цієї компанії Похлебаєв першим завів сім’єю – жартували, мовляв, бігаєш за дівчиною хвостиком. Женя не ображався. Він взагалі не вмів цього робити. А ось на полі його краще було не чіпати. Ні, він не відповідав грубістю на грубість. Але коли був в ударі, на своєму правому фланзі виробляв щось неймовірне. Його головна футбольна якість – божевільна швидкість».
У другому чемпіонаті України «дитячий садок» Миколи Павлова фінішував на рівні з «Динамо», поступившись першим рядком лише за додатковими показниками та схемами з регламентом.
«Тоді в «Дніпрі» грошей особливо не було, футболісти отримували приблизно по 500 доларів на місяць. У «Динамо» зарплати були в 2-2,5 рази вище, ну а в Москві і зовсім отримували вже до 3000. Звичайно, хлопці задумувалися про перехід – хто ж не хоче жити краще? Довелося переконувати, вмовляти залишилися.
Не можу не розповісти один випадок, що характеризує «Дніпро» початку 1990-х і конкретно Похлебаєва. Того вечора ми дуже невдало зіграли на своєму полі, зараз вже не пригадаю, з ким. І після матчу на виході з роздягальні на мене накинулася компанія несамовитих п’яних фанатів. Так наші хлопці, а вони як раз в душі милися, хто в одних трусах, хто і зовсім в рушниках, кинулися на допомогу. А попереду – Похлебаєв з Дирявкою. Бійка вийшла серйозна, в роздягальню повернулися – хто в крові, хто з синцем. Зате всі побачили, що у нас є Команда», – розповів в одному з інтерв’ю Павлов.
1994 року Євген обирав між московським ЦСКА і київським «Динамо». Порадившись із батьками, вирішив поїхати в Київ. Свою роль відіграло те, що до складу «Динамо» перейшли четверо його друзів – Михайленко, Беженар, Коновалов, Максимов разом з Миколою Павловим. Похлебаєва вважали найталановитішим з цієї компанії. Незважаючи на високу конкуренцію, Євген під час контрольних зустрічей завоював місце в основному складі. Хлопець швидко став своїм у команді, його почали запрошувати до національної збірної України.
Євген Похлебаєв – праворуч
Втратив пам’ять, знав лише слово – «мама»
За трохи більше, ніж два роки в «Динамо» Євген встиг стати чемпіоном України, зіграв у Лізі чемпіонів. Зокрема, реалізував зароблений Андрієм Шевченком пенальті в кваліфікаційному матчі з «Ольборгом» (1:0) і допоміг Юрію Калитвинцеву відкрити рахунок в матчі-відповіді в Данії («Динамо» виграло – 3:1) .
На початку 1997 року він переніс операцію на пахових кільцях. Після одужання йому важко було закріпитися в основі. Тренерський штаб перевів Євгена в «Динамо-2» заради ігрової практики. Дві гри поспіль Похлебаєв відіграв на високому рівні, забив один м`яч.
10 серпня Євген готувався у загальній групі до матчу першої ліги проти «Авангард-Індустрії».Тренерський штаб повідомив, що він знову повернеться в розташування команди Валерія Лобановського, якщо успішно відіграє цю гру.
В середині першого тайму Похлебаєв забив м’яч головою. Наставник «Динамо-2» не хотів ризикувати Євгеном, адже під час гри виникало багато сутичок між гравцями обох команди. Після перерви його замінили. Це було 11 серпня 1997 року – Євген Похлебаєв зіграв свій останній матчу у професійному футболі.
Наступного дня Женя вийшов погуляти з сином Михайлом. Коли повертався додому, то зустрів сусідку біля ліфту і поскаржився на сильний головний біль. Біля дверей своєї квартири він втратив свідомість. Сусідка викликала швидку. Євгена відвезли до лікарні, де поставили діагноз – пневмонія. Але лікування не допомагало – стан Євгена стрімко погіршувався. Його мову уже практично не можна було зрозуміти.
Лише через кілька днів зробили рентгенівський знімок, який показав затемнення мозку з лівого боку. Стало очевидним, що лікують не від того. Ось тільки вже було пізно. Почався незворотній процес: дикі головні болі, дезорієнтація, погіршення мовлення, і знову втрата свідомості.
Футболіста перевели до відділення нейрохірургії лікарні швидкої допомоги, де поставили новий діагноз – герпетичний менінгоенцефаліт, який розвинувся на фоні зниженого імунітету. Лише через вісім діб він прийшов до тями і пам’ятав лише одне слово – «мама».
Довго лікувався, але так і не зміг повернутися до нормального життя
Після цього життя Євгена Похлебаєва вже ніколи не було таким, як раніше.
«Дружина Вікторія пішла від Жені практично відразу, коли з’ясувалося, наскільки все серйозно, – продала машину, забрала дитину і поїхала в Москву. І навіть не знаю, що ми робили б, якби не допомога «Динамо», – розповіла в одному з інтерв’ю мама футболіста Ольга Похлебаєва.
Пізніше говорили, що за кілька днів до поєдинку футболіст застудився, а в день матчу відчував себе погано. А дехто взагалі вважав, що він і зовсім вийшов на поле з високою температурою, а під час гри отримав травму голови. Серед версій також – рецидив після операції на пахових кільцях, енцефаліт, вірусний герпес, менінгіт.
«На жаль, з першого дня Жені поставили хибний діагноз. Серйозне лікування почалося тільки на третьому році, коли ми поїхали у Берлін, – згадує Ольга Василівна у розмові з Football.ua за 2019 рік. – У місцевій клініці дуже відомий німецький професор шокував мене. З’ясувалося, що жоден з препаратів, яким лікували сина в Україні, не був підібраний правильно. Жоден! Тобто все це багаторічне лікування було марним.
Складалося враження, що нам ставили діагноз навмання – кому що подобалося, те й писали. Зараз вже занадто пізно. Це при тому, що усі синові аналізи в нормі. Проблема одна і вона є ключовою – це голова. Коли я тільки приїхала у лікарню, то син скаржився: «Мамо, мене дуже болить голова, я отримав сильний удар».
Чотири поїздки у Німеччину покращили самопочуття Похлебаєва, проте повернути його до нормального життя не змогли.
«Найгірше те, що я почуваюся зараз не дуже добре – сильно болять ноги. Мені вже 80 років (чоловік пішов з життя ще 2011 року). Я розумію, що Женя житиме, поки я жива. А що буде далі? Мені страшно думати про це, – зізнається Ольга Василівна. – За всі ці роки ніхто з футболістів навіть не подзвонив. Якщо чесно, я вже перестала дивуватися. Людина має значення, поки вона здорова. Хворі нікому не потрібні».
Своєму колишньому футболістові фінансового продовжує допомагати «Динамо». Незважаючи на всю складність своєї ситуації, Похлебаєв часто відвідує «Олімпійський».
«В клубі допомагають нам з квитками на матчі. Для сина це велика радість – побачити свою команду, прийти на стадіон, зарядитися позитивом. Взимку він дивиться усі футбольні поєдинки, деякі навіть у повторі. Женя виписує телепрограму на аркуші паперу і чітко знає, о котрій годині розпочнеться певний матч», — каже мама.
«А я теж так грав, весь час по правому краю бігав», – реагує на матчі Євген. Похлебаєву зараз 48 років. Він пам’ятає, як грав разом з Шевченком і Ребровим, інші футбольні моменти, але живе у своєму власному світі.
Сам востаннє виходив на поле в 2007 році у прощальному матчі воротаря «Дніпра» Миколи Медіна.
А мама досі картає себе, що в дитинстві не заборонила сину займатися футболом.
Фото: «Динамо», Football.ua
