Tribuna/Футбол/Блоги/Апельсинова кава/«Я – фанат «Інтера». У моєму житті були речі жахливіші від раку». Баранка про хворобу, марафони і дівчину-українку

«Я – фанат «Інтера». У моєму житті були речі жахливіші від раку». Баранка про хворобу, марафони і дівчину-українку

Про речі, важливіші за договірні матчі.

Автор — Ірина Козюпа
20 сентября 2019, 22:35
9
«Я – фанат «Інтера». У моєму житті були речі жахливіші від раку». Баранка про хворобу, марафони і дівчину-українку

Мотиваційна історія голови комітету з етики та чесної гри УАФ Франческо Баранки.

Лікар сказав: «Подивись на себе. Ти виглядаєш таким здоровим. Це просто стрес і втома»

Дізнався про рак у 30 років. Був близьким до смерті, але пройшов 6-місячний курс хіміотерапії і подолав лімфому. Цей вид раку, як правило, своїми жертвами обирає молодих людей. Чимало спортсменів ним хворіли. Наприклад, у футболіста Браяна Лаудрупа була лімфома.

Все почалося з кашлю, тоді заболіла спина, ніби мене хтось штрикав ножем, сильно потів уночі. Але прийняв знеболювальне, і все пройшло. Тоді я мешкав у Празі і вирішив піти до лікаря. Він сказав: «Подивись на себе. Ти виглядаєш таким здоровим. Це просто стрес і втома, візьми таблетки і не набридай мені».

Але через місяць почав відчувати різкий біль у ногах. Тоді я вирішив повернутися в Італію і обстежитися там. Але лікарі знову нічого не виявили, тому почав шукати відповіді в інтернеті. Симптоми вказували на лімфому. Зробив комп’ютерну томографію у приватній лікарні. Знімок показав, що рак вже всюди у моєму тілі.

Після цього мені робили біопсію. Був ще маленький шанс, що це все-таки не рак. Коли наступного ранку я прокинувся у лікарні, то медбрат сказав: «Мені дуже шкода, але...» Відповів йому: «Я – фанат «Інтера». У моєму житті були речі жахливіші від раку». 5 травня 2000 року ми програли чемпіонство в останньому матчі з «Лаціо», титул виграв «Ювентус». Ось це і був найгірший день мого життя. А коли ми виграли Лігу чемпіонів у 2010 році, то я сказав: «Ок, тепер я маю все, чого хотів у своєму житті». Після цього перестав так сильно вболівати за команду.  

Лікувався у своєму рідному місті Бергамо, але перед тим, як почати боротьбу з раком, довелося здати чимало аналізів і тестів. Це було схоже на марафон. Якби виявили ще якісь проблеми зі здоров’ям, то було б важко витримати сеанси хіміотерапії.

Лікувався якраз під час ЧС-2006, який виграла збірна Італії. Я не великий фанат нашої національної команди, але дивився весь турнір. 21 липня мені сказали, що я абсолютно чистий від раку. Ще один місяць я перебував під опікою матері, а тоді почав повертатися до свого звичного життя. Хоча було непросто.

Коли ти хворий раком, то зовсім не думаєш, що можеш померти

До лікування важив 65 кг, а після хіміотерапії – близько 100 кг. І це була не єдина моя проблема. Хіміотерапія вилікувала мене, але дала чимало побічних ефектів – сильно постраждали шлунок та серце, втратив все волосся. Для чоловіка це вже не така велика проблема, але все ж... Під час лікування був дуже слабким, у мене впав імунітет, я не міг навіть виходити на вулицю. Весь час проводив у будинку з мамою і багато їв. Я приймав ліки, а вони роблять людину дуже голодною. Ти весь час хочеш їсти.

Ніколи не плакав через свою хворобу. Коли ти хворий раком, то зовсім не думаєш, що можеш померти. Починаєш боятися після одужання – щоб раптом не трапився рецидив. У такі моменти ти усвідомлюєш, що найважливіша річ у житті – це здоров’я.

Коли перемагаєш рак, то відчуваєш себе трішки героєм. Після хвороби ти починаєш жити сміливіше і перестаєш скаржитися на різні дрібниці чи невеликі болячки. Мій дантист жартує: «Якщо всі будуть такі, як ти, то ми можемо закриватися». Річ у тім, що мені не потрібні анестезія чи якесь знеболювальне. Больовий поріг став набагато вищим. Те саме було, коли я прийшов до лікаря зі своїм коліном. Він сказав, що нормальна людина лежала б у ліжку. Я ж відчував лише незначний біль.

Нещодавно в Італії від раку померла відома журналістка. Вона лікувалася, і коли їй стало краще, то сказала: «Я – герой. Не потрібно трактували людей з раком як хворих, а ставитися до них як до нормальних людей, які хочуть виграти битву».

Ці слова викликали велику полеміку у суспільстві. Людей обурила заява журналістки, мовляв, ти так говориш, бо вже вилікувалася. Через деякий час вона пішла з життя. Але я згоден з нею. Щоб побороти рак чи будь-яку іншу хворобу, треба відчувати себе трішки героєм. Коли ти хворий, то всі тобі співчувають, але в цей момент найбільше хочеться, щоб тебе сприймали як нормальну людину. Я навіть перестав спілкуватися з деякими друзями, які говорили, як їм мене шкода.

Навіть мріяти не міг про те, щоб пробігти 100 метрів. Це було неможливо

Після першої хіміотерапії я почував себе настільки погано, що сказав своїй мамі: «Я більше цього не робитиму». Але знову поїхав в лікарню. Там була медсестра, яка стала надзвичайно важливою для мене.

Скаржився їй, як мені недобре, а ця жінка кожного разу давала мені підзатильника. Вона навіть казала: «Давай поговоримо про футбол, а не про твою хворобу» або «Так, у тебе рак. Але це ще не найгірший рак, який міг бути». Це мені дуже допомагало.

50-40 років тому рак був вироком. Зараз багато людей перемагають хворобу, але мають після цього погану якість життя. Вони бояться визнати себе здоровими. Своїм прикладом я хочу показати: «Камон, у мене був рак, підніми свій зад з дивану і живи нормальним життям».

Хоча я сам не відразу до цього прийшов. 7 років після лікування не займався спортом. Був дуже ледачим і важив 85-86 кг. Але 6 років тому у мене почалися проблеми зі стегном. Кілька разів я впав на вулиці. Звернувся до лікаря, який сказав, що кров погано циркулює у цій частині тіла, а мені потрібно встановити там протез і забути про біг чи будь-який інший спорт.

Цього ж самого дня у мене трапилася перепалка на парковці з одним хлопцем. З’ясувалось, що він персональний тренер і може мені допомогти. Сказав йому: «Не говори мені про це. У мене був рак, а тепер я не можу навіть нормально ходити». А він відповів, що всі проблеми у моїй голові, а не в тілі.

З цього моменту я почав займатися спортом з ним. Перший рік робив тільки фізичні вправи, намагався зрозуміти, як все виконувати правильно. Навіть мріяти не міг про те, щоб пробігти 100 метрів. Це було неможливо.

Я мріяв знову грати у футбол. У дитинстві ганяв м’яча, як і всі італійські хлопчаки. Почав займатися футболом, коли мені було 6 років. Грав до 23, але я не був талановитим гравцем. Виступав у шостому дивізіоні італійського футболу, а це не дуже високий рівень. Добре бігав, але мені бракувало техніки. Якщо чесно, то я був дуже і дуже грубим футболістом. Грав на позиціях правого півзахисника і захисника.

Бігав вулицями Києва, а люди дивилися на мене, як на прибульця

За рік наших занять я вже почувався краще. Через 1,5 роки запропонував своєму тренеру парі – я пробіжу напівмарафон через 6 місяців. Він сказав: «Ти не зможеш цього зробити». Мій тренер завжди був дуже жорстким зі мною. Супер жорстким. Але я продовжував наполягати на парі. Сказав, що пробіжу напівмарафон менше, ніж за дві години і почав готуватися. За цей час втратив багато кілограмів, а моє тіло почало мінятися. І 5 років тому я пробіг напівмарафон у Гамбурзі за 1 годину 37 хвилин. Це було неймовірно.

Після цього я вирішив, що хочу пробігти марафон. І зробив це за 1,5 роки у Валенсії. Прибіг до фінішу через 3 години 37 хвилин.

Біг – це виклик для самого себе. Можна навіть сказати – залежність. Одні люди плюють алкоголь, а я бігаю. Знаю, що не дуже добре для здоров’я і тіла так часто бігати марафони. Спочатку мій тренер теж був проти цього, а зараз говорить: «Роби, як вважаєш за потрібне».

Відчуття на фініші марафону просто неймовірні – я справді безмежно щасливий у той момент. Коли перетинаю фінішну пряму, то святкую своїм фірмовим жестом – зображаю політ. У мене доволі стресова робота, а під час бігу я не думаю про різні негативні моменти. Просто видаляю їх зі свого життя на цей час.

Я – спокійна людина. Під час роботи чи виступів на ТБ ви ніколи не побачите, щоб я нервувався. А перед марафонами я страшно хвилююся. Перед першим взагалі погано спав весь місяць. Також біг – це самопожертва, адже вимагає тренувань та підготовки. Кожної неділі я прокидаюся о 6 годині ранку і бігаю – марафон або просто тренуюся.

У мене є свої ритуали. Перед марафоном, з понеділка до четверга, я не вживаю цукру. У п’ятницю і суботу їм його, як божевільний. Також напередодні забігу шукаю італійський ресторан. Обов’язково їм брезаолу, пасту і тірамісу. Тоді я готовий бігти.

Моя сестра і колеги теж почали бігати. В Європі біг дуже популярний. Якщо футбол – це протистояння фанатів, то під час марафону всі є друзями. У Валенсії подивитися і підтримати бігунів збирається півмільйона людей. Це дуже яскрава подія. У Києві такого немає.

Коли я приїхав сюди чотири роки тому і бігав вулицями міста, то люди дивилися на мене, як на прибульця. А нещодавно я був на Трухановому острові і бачив величезну кількість бігунів. Біг стає популярним в Україні.

На фініші вона чекала мене з пляшкою шампанського. Це був мій 20 марафон

Зараз зустрічаюсь з дівчиною. Юля з Києва. Ми познайомилися на стадіоні ім. Баннікова, почали говорити, а згодом зустрічатися. У нас була перерва у стосунках, а коли ми знову зійшлися, то вирішили разом бігти марафон в Алмати. Раніше вона жила у цьому місті.

Юля – велика молодець. Першу частину марафону я був трішки швидшим. А тоді вже вона була попереду, а я позаду.  Її другий марафон був у Празі. Ми стартували разом, але вона відчула себе погано і хотіла зупинитися. Але я її підтримав, і вона фінішувала на 15 хвилин швидше за мене. На фініші чекала мене з пляшкою шампанського. Це був мій 20-й марафон.

Вона зовсім не любить футбол. І скаржиться, що я бігаю забагато марафонів. Дуже важливо, коли пара має спільні захоплення. Влітку вона була зі мною в Барселоні, ми бігали разом. Це веселіше, ніж бігати самому.

За перші два роки заняття бігом у мене було всього два марафони. За третій рік я пробіг вже 6 марафонів. Серед них – Барселона, Київ, Амстердам, Валенсія, Малага. У Валенсії встановив свій особистий найкращий результат – 3 години і 29 хвилин.

Наступного року у мене тільки з січня до червня вже було сім марафонів – Таррагона, Севілья, Барселона, Прага, Мадрид, Роттердам і Київ. У липні я пробіг 50 км. Кожного року у цей час я святкую перемогу над раком і бігаю сам на великі відстані. Під час цього забігу пошкодив коліно і пропустив 6 місяців. Цього року я знову почав бігати марафони.

Летів до Праги з Києва через Варшаву. І у Польщі трапилась смішна ситуація. Кожного разу, коли я стаю з крісла після польоту, мені потрібен деякий час, щоб розходити ногу через проблеми зі стегном. На виході з літака чекав хлопець з інвалідним кріслом. Він вирішив, що саме мені потрібна його допомога. Пояснив хлопцеві, що збираюсь бігти марафон. А він відповів: «Дуже ціную людей, які можуть так пожартувати про себе». Коли пробіг марафон, то написав на фейсбук, що присвячую його хлопцеві з аеропорту, який думав, що я не можу ходити. 

Хотів би пробігти марафон у Нью-Йорку. Також моя ціль на наступний рік — 100 км.

Поради початківцям від Франческо Баранки:

* Потрібно підібрати саме таке взуття, в якому вам буде зручно бігти.

* Не варто тренуватися аж надто багато. Люди бояться марафону і думають, щоб пробігти 42 км, їм треба готуватися три роки. Це не так. Здорова людина може пробігти цю дистанцію без якоїсь особливої підготовки.

* Головне — почати. Далі вам вже буде важко зупинитися.

ТОП-5 улюблених марафонів Франческо Баранки

– Валенсія

– Барселона

– Амстердам

– Ібіца

– Мадрид

Фото: сторінка Франческо Баранки у фейсбук

Другие посты блога

Все посты