Битва на Гудзоні. Розділ 1. Протистояння

Коли б ми не грали з "Рейнджерс" ми заздалегідь все знали. Усе було по-іншому. Передсезонна зустріч, регулярний чемпіонат, плей-офф, вдома, на виїзді – не важливо. Рекорди? Забудьте про них. Вони були Нью-Йорк. Ми були Нью-Джерсі. Вони відбулися як команда. А ми ні. Завжди було таке відчуття, якщо ми хочемо чогось досягнути у цій лізі, то нам прийдеться пройти через них. Вони були нашим найбільшим суперником.

Білл Герін, «Нью Джерсі Девілс» (1991-98)

Лікар Джон МакМаллен привів новачка до школи 30 червня 1982 року.

Він був не таким вже талановитим, не користувався успіхом серед інших учнів і завжди з’являвся у дивному червоно-зеленому вбранні.

Клері, "Нью-Джерсі" прибув у команду з декількома промахами проти них.

Дійсно, мрії МакМаллена на льоду було важко пробитися у столичному регіоні Нью-Йорк – Нью-Джерсі, а тим паче в Національній хокейній лізі. Колишні «Колорадо Рокіз», а до них «Канзас-Сіті Скаутс» була бродяча франшиза, яку придбав МакМаллен, і яка ніколи не знала справжнього успіху. А навіть якби і був – це нікого б не хвилювало.

"У перші роки у нас був повний безлад», – говорить колишній захисник «Девілс» Кен Данейко, який зараз є телевізійним аналітиком франшизи. «Нам потрібно було багато чому навчитися, трохи підрости. І більшість людей у Національній хокейній лізі вважали, що ми ніколи не зможемо досягти свого потенціалу".

Але МакМаллен, який народився у Нью-Джерсі і заробив свій капітал на судноплавному бізнесі, завжди бачив перспективи у перевезенні команди в Іст-Рутерфорд, похмуре приміське містечко із населенням близько 8000 жителів в окрузі Берген, із виглядом на Мангеттен. Він бачив можливість оселитися у спортивному комплексі "Мідоулендс", де вже влаштувалася команда НФЛ "Нью-Йорк Джаянтс" і НБА "Нью-Джерсі Нетс".

Для нього не мало значення, що "Мідоулендс" було побудовано на болоті, прямо посеред основних автомагістралей, у центрі вихлопних газів, відходів і транспорту, а навколо нього не було майже ніякого шуму. Зізнайтеся відверто – це місце нікому не кричало «хокейний рай».    

Для нього не мало значення, що за вісім років у Канзас-Сіті і Колорадо франшиза бачила лише один сезон плей-офф.

І вже точно не мало значення, що франшиза Оригінально шістки  "Нью-Йорк Рейнджерс" з такими відданими вболівальниками, яких тільки можна знайти в НХЛ, грала усього в шести милях від нього, у центрі самого великого міста у світі.

Але, ймовірно, повинно було.

«Щоб не казали, це був важкий підйом, - сказав Гері Торн, колишній телеведучий "Дияволів". – Вони були рудими пасинками. У цьому немає сумнівів. Повинно було пройти багато часу, щоб вони завоювали повагу в окрузі і, в основному, у "Рейнджерс".

Дійсно, у 1980-х роках "Рейнджерс" вважали "Девілс" не більше за комаху на лобовому склі. Витерли і поїхали далі по шосе Нью-Джерсі. Перед тим як "Дияволам" дозволили переїхати в Нью-Джерсі під крило МакМаллена, "Рейнджерс" мали надати дозвіл у НХЛ через близькість до Нью-Йорку.

Вони, звісно, надали його без вагань. Що їм було втрачати?

Це було відношення, яке переносилося із роздягальні на лід, на трибуни. Хоча команда, яка назвала своїм домом "Медісон Сквер Гарден", навряд мала шалений успіх у хокейних колах, "Рейнджерс" і їх вболівальники, безумовно поводили себе саме так. Можна подумати, що подібне самозадоволення та самовпевненість підкріплюються безліччю титулів. Але ні. На рахунку "Нью-Йорку" було три Кубка Стенлі, але останній із них був завойований у 1940 році, у той рік коли Ебботт і Костелло (американський комедійний дует – прим.) дебютували … на радіо.    

Але все це не мало ніякого значення для фанів "Рейнджерс". Із року в рік вони були впевнені у собі. Насправді «Рейнджерс» на початку 1980-х постійно виходили у плей-офф. Але "Нью-Йорк Айлендерс", які розташовувалися в Юніондейлі, штат Нью-Йорк, були стандартом ліги. "Островитяни" чотири рази поспіль ставали володарями Кубку Стенлі і навіть сьогодні ця серія не має аналогів у жодній із провідних професійних спортивних ліг.

"Айлендерс" були королями хокею. Але не королями свого міста.

Цей титул належав культу і культурі червоно-біло-синіх: "Блакитні сорочки Бродвею" могли ходити по місту з високо піднятою головою у гарні та погані часи, не дивлячись ні на що. Вони збирали заголовки газет та обійми і ніхто нічого не міг з цим зробити.

"Протягом усіх цих років ви маєте віддати належне фанам "Рейнджерс", - розповів Майк Франчеса, ведучий денного ток-шоу на WFAN-AM 660 (радіостанція – прим.) в Нью-Йорку.  - Вони страждали усі ці роки, але продовжували повертатися. Вони любили цю команду і любили розповідати людям про неї2.     

Звісно на раптово переповненому звалищі, яким був нью-йоркський хокей, "Айлендерс" були дітьми-вундеркіндами, "Девілс" – новачками, а "Рейнджерс"? Ну, вони були крутими хлопцями.

"Спочатку вони були подразнюючим фактором, правда. Нічого більше, - згадував Джо Беніньо про "Дияволів", повторюючи думку легіонів уболівальників "Рейнджерс" того часу. Беніньо має знати. Він зробив кар’єру у ток-шоу на WFAN, ґрунтуючись на своїй гучній, гордій – часто панічній – думці про свої команди, в число яких входив і "Рейнджерс". - Спочатку "Девілс" давали лише можливість побачити "Рейнджерс" ще декілька разів".

Що, звісно, було правдою. Домашні матчі "Рейнджерс" завжди мали дорогі білети – навіть у найгірші часи у місті – так що ще декілька матчів на іншому березі ріки Гудзон давали фанам команди можливість проникнути у чужу будівлю та подивитися як їхня гордість та радість виходить на лід. Це була воістину чудернацька обстановка і це явище продовжується по цей день. Коли "Рейнджерс" і "Девілс" зустрічаються у Нью-Джерсі, на арені завжди присутня більша кількість вболівальників Нью-Йорку.

З 1982 по 2007 рік "Девілс" називали "Мідоулендс" своєю домівкою. Спочатку вони грали на "Брендан Берн Арені",  яка була названа на честь губернатора Нью-Джерсі, і згодом її перейменували на "Контінентал Ерлайнс Арену".     

Яким би не була її офіційна назва, у лізі її частенько називали поганим словом через неякісний лід, відсутність атмосфери і занадто велику кількість вільних місць при загальній місткості 19040 глядачів.

Але усе змінилося, коли у місто приїхали "Рейнджерс". Ви маєте пам’ятати, що "Рейнджерс" у багатьох відношеннях були регіональною командою, і до цього часу нею залишаються. І ви маєте зрозуміти, з якої точки зору фани команди – деякі з яких, можливо, дійсно жили у Нью-Джерсі – дивилися на цю нову команду, на цю нову еру хокею.

Безумовно, були і нові вливання. Присутність "Девілс" для багатьох любителів хокею із Нью-Джерсі означало більш доступний, більш зручний спосіб побачити улюблений вид спорту. Але для тих, хто народився та виріс у Нації "Рейнджерс", хто жив та помер зі своєю командою, дороги назад вже не було.

"Як тільки вони стають твоєю командою, вони стають твоєю командою, - каже Беніньо. – Неважливо яка команда, неважливо який вид спорту. Ми постійно говоримо про це. Коли вони стають твоєю командою, то це на все життя. Я не знаю як може бути по-іншому. У "Рейнджерс" дуже багато людей. Неважливо, хто прийшов у лігу після них".   

У перший сезон на «Берн Арену» збиралося багато уболівальників просто через цікавість. І хоча "Девілс", одягнені у червоно-зелену форму, яку часто порівнювали з різдвяною ялинкою, перемогли 8 жовтня 1982 року "Рейнджерс" з рахунком 3:2 у першій частині цього протистояння – напрочуд яскравий момент в інавгурації клубу на шляху до сумних показників у сезоні 17-49-14 – ньюйоркці ніколи не відмовлялися повертатися.

"До цього потрібно було звикнути, але вони змусили нас відчувати себе як вдома, це так, - говорив колишній форвард "Рейнджерс" Стефан Меттью про фанів Нью-Йорку. – Як хокеїста тебе виховують, щоб ти був готовий до домашніх ігор, а згодом до виїзних. Вони, звісно, різні. Але коли ти грав там, це було так, неначе ми були вдома. Потрібно було трохи звикнути, але це було весело".

Не для "Девілс"… більшу частину часу.

"Так, це засмучувало, - говорив колишній форвард "Дияволів" Корі Міллен. – Коли ми поверталися із виїзних ігор, і можливо вигравали три або чотири матчі поспіль ми почували себе добре. А потім ми грали вдома з "Рейнджерс" і забували про це. Ми дивилися навколо і говорили: «Ви серйозно? Це ж виїзна гра!"       

Але таке було життя команди, якій довелося починати з нуля у важких умовах. У 1980-х роках, якби ви були хокейним уболівальником на ринку, то вибрали б підтримувати або "Айлендерс", які нагородили вас чемпіонством за чемпіонством, або "Рейнджерс", які були солідними у більшості років, грали під яскравими вогнями великого міста і мали традиції, на які можна було обіпертися у разі невдач.

У кого був час на "Девілс"?

Якщо відсутність поваги у власному регіоні було недостатньо поганим, "Дияволи" створили одіозну репутацію, яка стала розповсюджуватися по всій лізі.

У другому сезоні команда здобула стільки ж перемог, скільки і в першому: 17.. при  56 поразках і семи нічиїх. Це був жахливий сезон з 41 очком. Вони відкрили його 5 жовтня 1983 року, поступившись "Рейнджерс" в "Гарден" з рахунком 6:2, через  дві ночі програли їм же в Берні з рахунком 3:1 і не встигли озирнутися, як дісталися показника 2-20 (2 перемоги та 20 поразок - прим.).

Так 2-20.

28 листопада, через два місяці після початку сезону, у них було чотири пункти.

Одна із цих поразок запам’ятається по багатьом причинам. 19 листопада 1983 року під час турне по Західній Канаді "Девілс" зіштовхнулися зі швидким, лютим, високопрохідним клубом "Едмонтон Ойлерс". Вейн Гретцкі і команда, яка стала стандартом успіху в 1980-х роках разом із "Айлендерс" не пожаліли втомлених дорогою "Дияволів", розгромивши їх з рахунком 13:4 як у відеогрі.

Після гри на прес-брифінгу у роздягальні Гретцкі продовжував наносити удари.

"Що ж, їм пора зібратися з силами, хлопці» - сказав він – Вони руйнують усю лігу. Їм краще перестати керувати організацією Міккі Мауса і випустити кого-небудь на лід".

У наш час, коли є соціальні мережі, блоги, прямі трансляції в інтернеті і цілодобові спортивні канали, радіостанції, його коментарі могли б бути ще більш красномовними.

Як би то не було, сенс був зрозумілий. Гретцкі, який пізніше вибачився за свої коментарі, більш за все, був не один такої думки. А "Девілс", які намагалися набрати обертів на льоду, тепер отримали ярлик посміховиська в північноамериканському спорті.

Від цього іміджу виявилося важко позбутися.     

Усе це, звісно, давало більше можливостей для вболівальників "Рейнджерс". Чи було то на матчах перед кулером із водою, у метро чи в кафе, у фанів сусіднього клубу з’явилася ще одна зброя проти своїх колег із Нью-Джерсі. Це було виснажливо. Це було принизливо. Це було принизливо. Це було ідеально для фанів "Рейнджерів".

"Цього було достатньо і в багатьох випадках "Девілс" були легкою мішенню. Але в кінці кінців вони знайшли свій шлях - сказав Кріс Руссо, ведучий спортивного ток-шоу на супутниковому радіо Sirius-XM, яке у1990-х роках здобуло популярність на WFAN, працюючи з Франческою. – У 1988 році вони вийшли в плей-офф і почало змінюватись. Чи були вони на той момент "Рейнджерс"? Ні! І ніколи ними не стануть. Але вони почали процес завоювання поваги. І завдяки цьому протистояння із "Рейнджерс" стало трішки соковитішим".

Дійсно у 1988 році протистояння піднялося на новий рівень. Симпатична, більше вже не жартівлива, ворожнеча розгорілася в останню ніч регулярного сезону. У Чикаго, коли ніколи не помираючі "Девілс" боролися за життя в постсезоні і потребували перемоги, форвард Джон Маклін в овертаймі переграв голкіпера "Блекхокс" Даррена Пенга кидком із лузи і здобули перемогу з рахунком 4:3 майже одразу після того як "Рейнджерс" розгромили "Квебек Нордікс" з рахунком 3:0 у Нью-Йорку.    

Проте навіть суха перемога не дала дивідендів, так як "Дияволи" вражаючою перемогою на старій арені "Чикаго" завоювали останню путівку в плей-офф дивізіону Патріка.

"Нью-Джерсі" пройшов далі. "Нью-Йорк" відправився додому. Ситуація змінилася і народилося протистояння.

Це було 3 квітня 1988 року. Пасхальна неділя. З тієї пори все змінилося.

"Я кажу це і зараз. Я хотів би приписати собі деяку заслугу у тому, що саме з мене почалося становлення франшизи "Нью-Джерсі Девілс" і те, чим вона є сьогодні, - сказав посміхаючись Пенг, який також після завершення кар’єри спробував себе у ролі телеведучого. – Я пропустив один із самих відомих голів в їхній історії і ця команда дійсно почала переломний момент для всієї організації. Ви могли бачити як вона повільно починає будуватися і в тій конкретній команді було багато талантів".

"Але так, це на моїй совісті, - додав він з посмішкою. – Вони мені винні".

Під керівництвом  тренера Джима Шенфельда "Девілс" провели серію подібну «Попелюшці», яка привела їх грань Кубку Стенлі. Вони підкорили деяких вболівальників, створили галас, і, перемігши "Айлендерс" та "Вашингтон Кепіталс", а згодом поступившись у семи матчах "Бостон Брюїнс", вони створили бренд "Нью-Джерсі", свою власну ідентичність, яка не сподобалася фанам "Рейнджерс".

"До того часу ми їх не навиділи, це так, – сказав Беніньо. – Усе, що було пов’язано з ними. Ненавиділи".

На чолі перетворення стояв генеральний менеджер Лу Ламоріелло, безпринципний, діловий керівник, у якого був план, спосіб мислення, як перетворити це посміховисько в зірку плей-офф, яку будуть поважати і одночасно боятися у всій лізі.

Гравці повинні були носити костюми скрізь, куди б вони не пішли. Вони голилися кожен день. Вони були б професіоналами. Вони були б гордими. Вони мали бути пристрасними у будь-який час.

Інакше.

"Я завжди ненавиджу використовувати слово «Я», - сказав Ламоріелло. – Тут це «МИ». І ми просто відчули, що потрібні зміни".

Багато хто у бізнесі вважали, що Ламоріелло, який починав свою кар’єру у спортивному менеджменті, створюючи програму з легкої атлетики у коледжі Провіденсу, був божевільним, бо вважав, що його методи будуть працювати в НХЛ. Але йому було все одно.

2Лу був і залишається самим собою, - говорив колишній нападник "Дияволів" Джим Дауд, жорсткий, непримиренний центр із Брика, штат Нью-Джерсі, який став першим уродженцем штату Гарден і був справжнім втіленням хокею Ламоріелло. – У нього були свої методи. І це був його шлях або ти вилітаєш".

«Звикнути до нього було не вже й важко; люди постійно запитують про це. Це було не важко: це був хокей і це був хокей по-їхньому. Ти робив це, тому що якщо ти не пішов з ним, то залишився б без роботи».     

МакМаллен найняв Ламоріелло у квітні 1987 року у якості президента клубу. Згодом він назначив себе генеральним менеджером і взявся за роботу. Через рік "Девілс" здійснили той чудовий постсезонний забіг і з кожним роком ставали претендентом на плей-офф.

"Лу притягнув до відповідальності усіх у цій організації, - сказав колишній центральний нападник "Рейнджерс" Марка Мессьє. - І успіх прийшов".   

Звісно вони не завжди потрапляли у постсезон, але початок було покладено. У сезоні 1988-89 вони трохи забуксували, не зумівши потрапити у плей-офф із 66 набраними очками. Але по мірі того як Ламоріелло продовжував впроваджувати свою культуру в організацію, команда одразу повернулася. Він продовжував збирати гравців за рахунок обмінів та драфту, і як підтвердження наскільки стабільну базу талантів він створив, "Дияволи" виходили в плей-офф чотири роки поспіль під керівництвом чотирьох різних тренерів.

Уявіть собі таке в нинішній лізі.

"Він був ідеальною людиною для цієї роботи, - сказав Баррі Мелроуз, колишній тренер НХЛ, а зараз телеаналітик. – Це те, що їм було потрібно. Навіть той ранній період люди в лізі знали, що у "Джерсі" є гравці – Джон Маклін, Брюс Драйвер, уся ця група – але їм просто не вистачало стабільності нагорі".

Вони отримали її… і навіть більше.   

"Не тільки як гравець, але і як вболівальник, який був в курсі того, що відбувається в лізі, ви почали помічати зміни в "Джерсі", - сказав колишній форвард "Рейнджерс" Стів Лармер. – Якщо ви грали з ними у той час, ви наче говорили собі: «У них гарний голкіпер, хороший захист і в них все виходить». Це була їхня фішка. Це те, що мало вивести їх на наступний рівень. І  вони впоралися з цим завданням".

Але в цей час "Рейнджерс" залишався "Рейнджерс". Вони ще не перемагали, але зберігали свій комплекс переваги над Дияволами. А після сезону 1991-92 у них нарешті з’явився шанс помститися за пасхальну ніч 1988 року.

Після того як "Девілс" показали результат 38-31-11 (87 очок), а "Рейнджерс" пройшлися по Східній конференції, набравши 105 очок (50-25-5), ці дві команди вперше зустрілися в першому раунді плей-офф. Це був випускний день для суперництва на річці Гудзон.

"У 1992 році була важка серія, відбувалося багато подій. Там було багато емоцій, - сказав Марк Мессьє. – У матчах було багато боротьби. У кінці-кінців  це означало, що обидві команди були рівними по силам, і в обох була воля до перемоги".

Без сумніву "Рейнджерс" були фаворитами. Мессьє очолював групу, яка була сильна у нападі, вони закінчили регулярний сезон із 321 закинутою шайбою, мрії про зняття прокляття Кубка Стенлі почали набирати обороти у Великому Яблуку.

У захисті "Рейнджерс", які посіли перше місце, були збалансованими на чолі із суперзіркою Браяном Лічем, який почав входити у гру. У той час він був прототипом двостороннього захисника нової епохи. У підсумку Ліч забив 22 гола і набрав 102 очка. Подумайте про це порівнявши із теперішньою грою: гравець синьої лінії з тризначною кількістю очок.

Слідом за ними з’явилися "Девілс", типова команда Ламоріелло, яку тренував Том Макві. Вони здобули 38 перемог і закинули 289 шайб. Суворий нападник Клод Лемьє забив 41 гол, але у підсумку це була змішана команда гравців, які билися за одне діло. Це був хокей Ламоріелло. Ні один гравець не був вище іншого, а в воротах – уявіть собі – вони використали чотирьох різних голкіперів.

"Ви може сказати про Лу усе, що завгодно – що він був мікроменеджером, і що він хотів до всього дотягнутися своїми руками, - говорив колишній форвард "Дияволів" Ренді МакКей. – Але ви не можете сперечатися з успіхом. А це все, що мало значення для нас. Перемога".

Подивіться на склад у 1992 році. Так, Кріс Террері, Крейг Біллінгтон, Чад Еріксон і свіжий новачок на ім’я Мартін Бродо – усі вони проводили час між трубами, коли «залізні дияволи» забезпечили собі участь у плей-офф і назначили побачення з "Рейнджерс" у першому раунді.

Чого б це не вартувало.

"Ми знали, що повинні грати у свою гру та не боятися, - сказав Драйвер, багаторічний захисник "Девілс", який також встиг пограти в "Рейнджерс" до завершення кар’єри. – У них була чудова команда, і були очки та статистика, яка це доводила. Усі це знали".

З Мессьє на чолі "Рейнджерс" з легкістю став володарем Президентського кубку за перемогу в регулярному сезоні. Їх загальна кількість очок – 105 – на сім більше, ніж у інших учасників ліги, і вони здобули на 15 перемог більше ніж середній показник по лізі – 35. 31-річний Мессьє, якого вважали недостатньою ланкою в постійному намаганні "Рейнджерс" здобути титул, у тому сезоні забив 35 голів і набрав 107 очок, а разом з Лічем кількість сягнула 209 пунктів.

"Коли ви подивитесь на ті команди і ту епоху "Рейнджерс", то побачите, що все почалося з Марка, - сказав Кенні Альберт, нинішній радіоведучий ньюйоркців. – Усе змінилося з того моменту коли вони запросили Мессьє у 1991 році". 

До переїзду в Нью-Йорк Мессьє уже виграв п’ять Кубків Стенлі з "Ойлерс". Останній у 1990 році дійсно закріпив його легендарний статус, оскільки цей титул став перший і останній для "Едмонтона" без Гретцкі.

Таким чином у багатьох відношеннях Мессьє був квінтесенцією спортивного доповнення Нью-Йорку: перевірений лідер і беззаперечна зірка, доставлена у велике місто з величезним цінником на зап’ясті, щоб позбавлена титулів франшиза також могла насолодитися багатьма перевагами успіху. До нього у місті за подібних обставин з’явилася велика кількість імен з великими грошима і результати, звісно, були різними. Зрозуміло, що показники були різними на багатьох спортивних майданчиках Нью-Йорку. Реджі Джексон і Дейв Вінфілд були запрошені на однакових умовах у команду Вищої бейсбольної ліги «Янкіс».

Джексон виграв, Вінфілд – ні.

Це просто те, що робили команди з Нью-Йорку, щоб задовольнити своїх уболівальників, заповнити трибуни та підняти банер. І Мессьє був наступним у черзі.

У "Рейнджерс", звісно, були зірки. Вони завжди були. Але тепер у них була Зірка.

"У цьому не було ніяких сумнівів, - сказав Альберт. – І він відмінно впорався із цією роллю. З Марком усе змінилося. І у 1992 році з тією командою вони були вірному шляху".    

Звісно ця машина створена Мессьє не повинна була оступитися проти "Девілс"? Міцна, збалансована команда, здатна здобувати перемоги у регулярному чемпіонаті, "Нью-Джерсі" не збиралися сильно пручатися у першому раунді проти цих хлопців?

"Ну в них був шанс. Це були "Рейнджерс" і ви знали, усі знали, що все можливо, - говорив Руссо. – Коли "Дияволи" вишли у фінал конференції у 1988 році, всі почали бачити як франшиза набуває образ Ламоріелло, як Лу хотів її побудувати. Вони програли ту серію і я був на сьомому матчі. Я був там на шоу, ніколи цього не забуду. Ви бачили це по їх обличчям. Вони пишалися тим, ким вони стали і не хотіли, щоб це закінчувалося. Це була важка поразка для них, але вони могли відштовхуватися від неї. І через декілька років у матчі з "Рейнджерс" вони це зробили».

Хоча "Нью-Джерсі" мужньо боровся і після третього матчу повів у серії з рахунком 2:1, вони зрештою програли у сьомому поєдинку в Гардені, коли "Рейнджерс" раз і назавжди продемонстрував свою силу. 1 травня 1992 року Мессьє і форвард Адам Грейвс закинули чотири шайби і їхня команда розгромила "Девілс", які посіли четверту сходинку, з рахунком 8:4. Перша серія плей-офф між суперниками закінчилася у сьомому матчі, у якому було багато гри у нападі і дуже багато кидків, що подобалося Ламоріелло.   

Серія також підвищила рівень ворожості між командами – тільки у шостому поєдинку було 156 хвилин штрафу. Саме в цей відрізок із 13 днів люди в обох штатах начали бачити ворожнечу у новому вигляді. З’явилися заголовки, драма отримала широкий розголос і вперше за довгий період хокей мав значення.

Звісно, коли все закінчилося церемонія рукостискання залишилася професіональною. У кінці-кінців це хокейна традиція. Але кожен, хто виходив із "Гардену" у той вечір знав, що ці дві команди ще довго будуть згадувати цю серію.

І це було важко не зробити.

Для уболівальників "Рейнджерс" головним відчуттям було полегшення. У той час для них важливіше за все було те, що їх команда все ще полює за Кубком Стенлі – незалежно від того наскільки важким було випробування проти "Девілс" – і що Мессьє впорався із завданням, принаймні на один раунд. Усі ходи виправдались і корабель все ще плив у правильному напрямку.   

Але і фани "Дияволів" відчували певне задоволення. Четверта сходинка у дивізіоні – яка в наші дні відповідає восьмому місцю у конференції, оскільки формат плей-офф з того часу змінився – не часто перемагають у серії першого раунду, особливо проти команди із 105-ма очками (Звісно, якщо не згадувати про "Лос-Анджелес Кінгс" сезону 2011/12). Хоча поразка від "Рейнджерів" була важкою пілюлею для ковтання, "Девілс" довели своєму регіону, що більше не слабаки у цьому протистоянні.

Вони більше не були комахами і, що більш важливіше, вони показали, що стратегія Ламоріелло працює.

«Так, ми програли і це безсумнівно було боляче, - сказав Данейко. – Це дуже важко, коли ти проходиш через це у грі. Коли ти закінчуєш кар’єру і стаєш старшим, ти можеш озирнутися назад. Але коли ти знаходишся в той момент, неможливо побачити загальну картину, складно повірити, що важкі часи у підсумку приведуть до чудового періоду».

"Рейнджерс" гадали, що саме туди вони і йдуть: до великого і найкращого. З "Девілс" за спиною їм потрібно було здобути ще 12 перемог, щоб прокляття було поховано назавжди.

Дванадцять перемог. З цією командою? З Мессьє? Не проблема, правда?

Помиляєтесь.

"Так і вийшло, - говорить Альберт, - потім вони зійшлися з однією з найкращих команд усіх часів у Піттсбурзі".

І так сумніви, жах і невіра повернулися в Нью-Йорк.

"Пінгвінс" укомплектовані у нападі майбутніми форвардами Залу слави Маріо Лемьє та Яроміром Ягром вийшли із регулярного сезону 1992 року, здобувши усього 39 перемог та набравши 87 очок. У "Піттсбурзі" цього не чекали, особливо після того як клуб уперше здобув Кубок Стенлі у попередньому сезоні.

У регулярному чемпіонаті "Пенс" закинули 343 шайби, що стало найкращим показником у лізі і просто намагалися переграти команди за рахунок своєї майстерності. Але по-справжньому вони включилися в гру проти "Рейнджерс". Витримавши серію із семи матчів проти "Кепіталс" у першому раунді, Лемьє і Ко прокинулися і порівняно легко здолали ньюйоркців.

Перемога 4:2 в "Гардені" у першому матчі, в якому Лемьє зробив дві передачі, показала всім, що часи гри для "Піттсбурга" завершилися. У підсумку "Пінгвінс" забили 24 голи у шести матчах, перемогли у Нью-Йорку 13 травня з рахунком 5:1, і остаточно зруйнували надії "Рейнджерс".

Серія перевернулася, коли у другому матчі Грейвс вдарив ключкою Лемьє, зламавши капітану "Піттсбурга" зап’ястя. "Пінгвінс", розлючені втратою свого лідера, використали це як заклик до об’єднання. "Рейнджерс", у свою чергу, здулися, коли Грейвс був відсторонений від гри.

Для усіх намірів і цілей сезон закінчився на другому матчі як і мрії "Нью-Йорк Рейнджерс" про Кубок Стенлі. Так, після всього лише 13 поєдинків плей-офф "Гарден" знову поринув у пітьму і пошук шляхів, щоб зняти прокляття мав зайняти ще як мінімум один сезон.

Тим часом Лемье одужав, завершив постсезон з 16 голами і 18 передачами, "Пінгвінс" знову поїхали з великою срібною чашею, яка усього чотири тижні тому призначалася для Нью-Йорка.

Як це все сталося?

"Я дійсно думав, що це той самий рік, - сказав Беніньо. – Відмінний регулярний сезон, ти дійсно починаєш відчувати це, а потім ця жахлива серія проти "Піттсбургу". У цією команди "Рейнджерс" було все. У цей момент ти дійсно починаєш замислюватися, а станеться це взагалі? Але принаймні вони переграли "Девілс" у тому році в плей-офф. Це була серія, велика серія, яка не отримала належної оцінки".

Саме у таких висловлюваннях відданих фанатів закладена сила суперництва. На відміну від "Янкіс" та "Бостон Ред Сокс" у бейсболі, "Грін Бей Пекерс" і "Чикаго Бірс" в НФЛ або "Оберну" та "Алабами" в студентському футболі, ви знаєте, що суперництво дійсно сильне, коли перемога над іншою командою у невдалий рік стає втішним призом.

Уболівальники "Рейнджерс" звикли до втішних призів. Насправді, вони, більш за все, втомилися від них. Тим не менш, принаймні, їм не довелося повертатися до роботи у 1992 році і вислуховувати це від фанів "Девілс" чи "Айлендерс". Це було б для них справжнім кошмаром. Принаймні у них була одна пір’їна у шапці, хоча це було не те, що вони шукали.

"Зрозуміти Рейнджерс і взаємовідносини їхніх фанів  - це воістину неймовірна річ. "Рейнджерс" і їх вболівальники виходять за рамки усього спорту, - сказав Стів Сомерс, також співробітник WFAN, який працював у нічну зміну під псевдонімом "Капітан Опівночі". Це був його ефірний час, сесія, яку він називав "Schmooz", під час якої багато уболівальників виходили зі своїх раковин і бралися за телефони. "Хокейних фанів і власне вболівальників "Рейнджерс" не так багато у порівнянні з бейсбольними та футбольними, але їм не все одно. Вони такі ж палкі як і усі інші. Вони № 1 у своїй хокейній команді, вони пристрасні і розуміючі, як і будь-який інший вболівальник. Їх голос можуть бути гучніше ніж в інших".

І хоча вболівальникам "Девілс", безумовно, було чим пишатися у 1992 році, факт залишався фактом: вони не виходили далі першого раунду з часів чарівного килима-літака 1988 року і до цього додалася ще одна образа – поразка від "Рейнджерс", які не змогли пройти другий раунд два тижні по тому.

Сомерс відчував це. У кінці-кінців його шоу вважалося індикатором інтересу до місцевого хокею. Пульс ньюйоркського хокею проходив через його нічне шоу і часто створювало відмінний ефір, для тих, хто міг засиджуватися допізна. Під час постсезона 1992 року на питання про кількість дзвінків фанів "Девілс" він відповів швидко і лаконічно: «Не багато».

Таким було життя, яке пізнали Макмаллен і Ко. Хоча при Ламоріелло досягли прогресу, зламати громадську думку все одно, що спробувати перевернути лінкор. Щоб по-справжньому заявити про себе, "Девілс" мали зробити щось одне з двох або обидві справи одразу: переграти "Рейнджерс" в плей-офф та/або виграти Кубок Стенлі.

За 10 років існування в болотах Іст-Рутерфорда вони не зробили ні те, ні інше.

"Це безперечно те, про що ми думали. Ми не дозволяли цьому впливати на нас, але це було, - згадував колишній нападник "Девілс" Білл Герін. У цьому регіоні, з довгою історією "Рейнджерс" і тоннами вболівальників це було зрозуміло. Ми повинні були звикнути до цього. Але гадаю ми це зробили і усе почалося згори. Ми були товстошкірими і ми не дозволяли цьому нас турбувати. Ми сприймали це так як воно було. Це не значить, що вони мали нам подобатися».

Поступово з плином часу протистояння стало набувати розголосу і за межами хокейного світу. Протистояння типу "Янкіс" - "Ред Сокс" не було, але у світі розваг хочете вірте, хочете ні, була своя привабливість. Канал NBC і його команда, яка створила популярний серіал «Сайнфелд», зробили все можливе, щоб привернути увагу до нього.    

"Розфарбовувач обличчя" був 109-ю серією, можливо, самого відомого серіалу всіх часів. У 23-му епізоді шостого сезону, який створив режисер Енді Акерман по сценарію Ларрі Девіда, Сайнфелд (головний герой серіалу – прим.) розповідав про божевільного фаната "Девілс" - уродженця Нью-Джерсі, який виявився бойфрендом Елейн Бенес (по серіалу колишня подруга головного героя – прим.). Його звали Девід Падді і він так сильно обожнював команду, що часто розмальовував своє обличчя перед походом на гру.

У цьому епізоді Падді разом з Бенесом були присутні на поєдинку між "Девілс" та "Рейнджерс" у "Медісон Сквер Гарден". Серія вийшла в ефір 11 травня 1995 року. Падді зіграв актор Патрік Ворбертон, який дійсно є уроженцем штату Гарден і народився в Патерсоні, Нью-Джерсі.

"У сфері півгодинного телебачення, котре я робив протягом двох десятиліть цей епізод, безумовно, найкорисніший та один із тих, що запам’ятався найбільше, - сказав Ворбертон. – Було так весело грати фана в цьому шоу. Це був другий епізод серіалу,  в якому я знімався, і після нього люди пізнавали мене як постійного учасника. Я вважаю, що "Девілс" та "Рейнджерс" були зі мною всю мою кар’єру".

Шоу завершується на черговому матчі "Девілс" та "Рейнджерс", де після того як Елейн сказала Падді, що той більше не може розмальовувати своє обличчя, він розмалював свої груди.    

"Заради любові до "Девілс", - каже він посміхаючись. – Споглядаючи на це зараз, можу сказати, що це був чудовий досвід. Франшиза зробила усе по вищому розряду, що й не дивно і знову ж, навіть бути згаданим разом з ними, мати невелику частину цього вже непогано. Тим паче, що я дійсно не маю жодного відношення до того, що вони коли-небудь робили. Але я постійно отримую прохання від вболівальників з усього світу, особливо від хокейних фанів "Рейнджерс" та "Девілс". Я підігрую, безумовно. Видно як багато значить це протистояння і те, скільки вони отримують від цього задоволення. Я ніколи не ухиляюся від запрошень і озвучую свого персонажа. У мене немає ніяких сумнівів з цього приводу. Тільки не чекайте, що у мене завжди буде фарба для обличчя".

За рік до виходу «Розфарбовувача обличчя» починався серіал із реального життя. Через 24 місяці після першого постсезонного матчу між цими двома командами, фінал Східної конференції 1994 року мав перевершити той перший триллер.

Мало хто знає, що серія 1992 року така драматична, пристрасна і напружена, стане лише вступом до більш масштабного хейдлайнеру, який назавжди увійде в історію хокею.  

Попередні розділи:

Передмова