Квітневий Белград. Подорож в часи ковіду

Замість прологу

Поїздка до Сербії мріялася мною ще з прадавніх часів курсу з історії південних слов’ян в ПДПУ та написання тексту про перспективи "Орлових" на чемпіонаті світу в ПАР. Все не складалося. Минулого року таки вирішив їхати, на початку року навіть зробив собі закордонний паспорт. Проте з затії так нічого не вийшло. Ну ви знаєте – цей квітень 2020-го. Минув рік. Пандемічні біди так нікуди і не поділися, хоч нас і переконують, що ми атиковідні чемпіони. Серби тимчасом запустили прямий рейс до Белграда – тож чекати більше не міг. Цей вояж закордон перший для мене, тому в тексті не бракуватиме наївного і очевидного для бувалих туристів. Раптом що, вибачайте за це.

Аеропорт

Того дня покидав Петропавлівську Борщагівку іншою людиною. Проте літак не встиг ковзнути своїми шасі сербської землі, як вже чітко розумів – у світі є індуси. Їх можна обожнювати чи ненавидіти, але від вашого до них ставлення не зміниться рівно нічого. Вони скрізь. Були і будуть. Все почалося на стійках чекіну. Коли підійшов до потрібної мені, там стояв гамір. Зграйка індусів, чоловік 5-6, безуспішно намагалася зареєструватися, але щось йшло не так – їхні яскраві торби вперто не влазили по габаритах. Чорноголові та кароокі безпорадно сопіли та щось жваво обговорювали між собою. Справа не рухалася ні на йоту. Зрештою, дівчина з реєстрації безпорадно махнула мені рукою. В голові якось сама собою заграла мелодія з гімну Люфтваффе. Вибач мені, Георгій Береговий (льотчик-земляк з Полтавщини і двічі герой СРСР – спершу за Другу Світову, потім за політ в космос).

Наступний раунд клінчу стався на етапі перевірки багажу. Одразу за мною йшов один з ватаги індусів. Він чемно порозкладав свої речі по кошиках, повиймав усе з кишень. Проте рамка по-зрадницьки лементувала. Співробітники намагалися щось пояснити йому, але виходило так само, як і на стійці реєстрації. Індус не розумів, чого від нього хочуть і ломився до своїх речей. Співробітниця змучено кинула "Коля, та стукни ти його, нехай зніме свої кеди. То ж вони і пікають". Ось це вже грубо, не треба так. Це говорить той, хто пару хвилин тому наспівував "Was wollen wir trinken".

В терміналі очікування пасажири з белградського рейсу бавилися як могли.

– Лєна, а ми когда прілєтім, то какой план на вєчєр? – Це, очевидно, чоловік запитував свою дружину.

– В отелє будєм сідєть, ілі погуляєм по городу. Может бить…

– Надєюсь, не цвєти Мілошевічу возлагать пойдьом? Сєрби, оні такіє совкі.

– Зато оні високіє і очєнь красівиє … – додала дружина, не відриваючись від екрану телефону. Чоловік, аж поперхнувшись, буркнув – І всьо равно совкі!

Термінал для посадки на рейс до Белграда знаходився на першому поверсі. Це означало одне: ми – "діти підземелля", потрапимо на борт не безпосередньо з зали очікування, а транзитом на автобусі до трапу на летовищі. На другому поверсі очікувала публіка іншого штибу – пасажири рейсів до Мюнхена та Відня. Думаю, ви теж уловили логіку нот у цій арії сегрегації. Коли прямо перед нами повільно прокотився літак до Відня, хтось з пасажирів зажурено-іронічно кинув "Хоч на прапор австрійський подивимося, поки подадуть наше відро".

Політ

На дворі тим часом розпочався немилосердний дощ. Води на злітці за якусь мить нападало під кісточки. Певно, вседержитель води Варуна вирішив покарати православних за їхнє хамство стосовно своїх підопічних та стійці реєстрації. Посадку навіть затримали на кілька хвилин. Потім, певно, зрозумівши, що дощ нікуди не подінеться, підігнали автобус і почали вантажити балканських блукальців.

Моє місце в літаку знаходилося коло проходу, середні сидіння лишали для антикоронавірусної дистанції. Треба говорити, що біля вікна в моєму ряду розмістився один з вже знайомих індусів? Проте той побув там зовсім трішки – втік до своїх. Літак заповнився приблизно на 4/5, тож ця ватага легко знайшла собі вільні ряди, і почала обживати їх. Під кінець польоту всі ті сидіння були забитими м’ятими банками з під пива. Спершу вагався, чи треба мені анексувати місце індуса коло вікна. В голові майнула традиційна для користувача плацкартних вагонів думка "А що, коли на наступній зупинці зайдуть ті, на чиєму місці зараз сидить той індус, і мені доведеться повертатися назад". На наступній зупинці. В літаку.

За вікном бавовняними полями з "Віднесених вітром" лежали хмари. Густі, молочно-білі. Бракувало лише Моргана Фрімена, щоб той гуляв на їхньому тлі. Вигляд заколисував, тож щоб даремно не марнувати часу, дістав блокнот та списав аж чотири сторінки про індусів – далі про них вже не буде, мій ентшульдігунг за оці перші абзаци. Хмари внизу потроху розступилися. Стало видно землю. Проглядалися прямокутники полів, якісь химерно петляючи стежки. Стало сумно. Не знаю – можливо, це перші прояви шизофренії чи морська хвороба. Проте підкотилася журба, коли бачив внизу невелику ґрунтову дорогу, що безталанно вилася поміж полів та нечастих будов. Це ж не просто про власне дорогу. Більше про людей, які там живуть і щодня по ній їздять. Туди не заїздить швидка, там регулярно вимикають світло, а на кожні наступні вибори змушують слухати привезених на повідку Потапа та Монатіка. І так усе життя, до самої смерті. Морок і безнадія. Покликав бортпровідника, щоб запитати – над якою саме областю України зараз пролітаємо. Він підійшов одразу, певно думав, замовлю їжі. Наївний. На моє запитання хлопець відповів, що точно не знає, але по ідеї ми зараз маємо бути над Румунією.

Одразу згадав про Мірчу Луческу та +7 в Києві (румун з "Динамо" на той момент випереджали "кротів" на сім пунктів в таблиці УПЛ), тож моя журба по справах внизу якось одразу кудись поділася. "Шахтар" – чемпіон.

Після півтори години льоту літак приземлився у аеропорту Ніколи Тесли. Я ніц не знав місцевої мови (навіть англійської, за версією Плахотника), не знав міста, місцевих порядків, і майже напевно досить дивно виглядав зі своїм здоровенним рюкзачиськом.

Що ж, надходила моя черга бути індусом.

Перші враження

Формально першим повітрям, яке вдихнув на сербській землі за межами аеропорту, став сигаретний дим. Щойно двері роз’їхалися в різні боки, мене огорнуло густою тютюновою хмарою від таксистів. Кожен з них на повну міць своїх легень, почав волати "тАксі!". Проте український бюджетник і таксі – реальності, що часто сходяться.

Разом з кількома пасажирами з нашого рейсу вирушив на зупинку чекати 72-й автобус. Хвилин за десять він приїхав. Чи треба говорити, що там вже сиділи всі до одного індуси з літака? Справа в тім, що метрів за двісті до зупинки в аеропорту є інша, поруч з пам’ятником Тесли. Тож вони пішли туди і завбачливо зайняли сидячі місця. Респект!

Ведуча одного відео про подорожі попереджала, що водії автобусів у Белграді решти ніколи не мають. Це виявилося чистісінькою правдою.

Помітив поруч з вокзалом кіоск з випічкою. Там вдалося наміняти дрібних грошей та закрити питання для кількох наших з літака. Знав, що роки пожирання шаурми в Києві, і відточення скілів спілкування з продавцями вуличного харчу відбувалися не просто так. Шаурма, ти ніколи не підводила, рідненька. Наступні три з половиною дні у Белграді картина з квитками повторюватиметься. При цьому не важливо, банкноту в 1000 динар ви даєте чи 200. Квиток коштує 150, тож мусити мати при собі 150. Ну, або платіть картою. Мене навіть одного разу везли безплатно – пілот просто махнув рукою: "їдь так". Проте контролери шастають досить часто, особливо в будні дні. Буває, навіть кілька разів протягом однієї поїздки.

Щоб вже закрити тему транспорту у Белграді. Метро тут немає, влада наче обіцяла побудувати – французи минулої осені дали грошей, тож до кінця 2021 року кажуть, що відкриють першу гілку. Маршруток тут нема як явища, є дише однотипні автобуси. В центрі, в аеропорту чи на приміських маршрутах – скрізь однакові. В усіх них висять таблички-подяки японцям – ті по ходу якось долучилися. Є також трамвай, відреставрований/подарований швейцарцями. Весь транспорт ходить досить регулярно. В середині цілком пристойно.

Дорогою з аеропорту з вікна видно дуже багато графіті. Це прямо фішка міста. Десь це доречно, десь ні. Переважали написи про "Црвену Звезду" та Косово. До Косово питань нема, а от вселенська любов до ЦЗ насторожувала. Як же "Партизан"?

Нарешті, добравшись до станції Зелений Венац, почав шукати потрібну адресу. Знята квартира знаходилася на вулиці Косовській, звісно. Ну а де ще, запитаю вас, де ще селитися у Белграді як не за такою адресою?

Насправді обирав житло суто через поєднання бюджетності, умов і географії – на сусідній вулиці в гугл-мапах стоїть тичка центру Белграда, тож з адреси зручно добиратися у різні точки міста. За кілька кроків мерія Белграда та собор святого Марка – перед ним свого часу прочитали хатті-шариф турецького султана про незалежність Сербії.

Власницею житла виявилася місцева художниця. Говорила, що в неї часто зупиняються персонажі з України. Куций англійський словник підбив мене до чітерства – запитав, чи знає вона російську. Отримав категоричне ніт.

Дух Балкан завітав до мене того ж вечора прямо під двері. Художниця зі своїм чоловіком хвилин десять показували як треба правильно відкривати двері до під’їзду. Замок був з химериками: треба спочатку зробити пів оберти в право, потім трохи потрусити ключем і натиснути. Поставити новий замок, щоб п’ять поверхів елітного будинку в самому центрі міста збудованого ще в 30-х роках не мали щоденної мороки з відкриванням дверей? Ні. Це Балкани – тут просто не буває просто.

Вулиця Хумська, "Партизан" та фіни

Вранці вирушив на стадіон "Партизана", що на славній вулиці Хумській. Від центру він знаходиться в пішій доступності, хоча ви можете трошки замахатися йти.

Дорогою трапився Храм Святого Сави, певно, найупізнаваніша архітектурна споруда Белграда. Величезний, розрахований на 10 тисяч вірян. В середині, правда, ще ведуться ремонті роботи. Ну ок, коли у одіозної екс-президентки ФК "Обіліч" пару місяців тому народився внук, в інстаграмах ходили чутки, що малого хрестили саме тут. Але ж то клан Ражнатовичів. Храм видно вже з літака, навіть в самому місті той помітний за пару кілометрів (зі стадіону того "Партизана", наприклад). З цікавого: не за пару кілометрів, а за метрів сто від храму знаходиться посольство Ватикану. Молитву Богородиці написали на дверях храму різними мовами. Навіть арабською. Відверто малоперспективно з точки зору приросту аудиторії, але все одно на щось сподіваються.

Зовсім поруч, національна бібліотека Сербії. На жаль, вона була зачинена, і через скляні двері мені порадили прийти в понеділок. Проте оцінити креатив від колег вдалося, навіть не заходячи до середини. Розуміючи, що весь Белград живе різноманітним графіті на стінах – бібліотекарі зробили своє. Респект. Трохи далі – мітка белградських "гробарів". Ну звісно, звідки на стінах бібліотеки з’явитися написам "Црвени Звзеди" – це ж треба знати, де вона знаходиться. Стадіон "Партизана" був усе ближче.

Район Аутокоманди – батьківщина найкривавішого у Європі дербі, починається з мосту. Атмосфера довкола – як на стації метро Чернігівська в базарний день. Двіж. Торгівля. Ятки з крамом. Відчалюють заклопотані транспорти в бік передмістя. Мир та ідилія. Проте щойно підходиш ближче, починаєш розуміти, що щось тут не так. Графіті про Чорногорію – лише затравка. Під мостом починається справжня війна графіті "гробарів" та "звездашів". Стендалівське "Червоне і чорне" у сербському варіанті. Місця більш ніж похмурі, безлюдні і немов створені для бійок та убивств. Хоча чистеько, сміття немає.

Вулиця Хумська, на якій знаходиться стадіон "Партизана", ідеально підходить для того, щоб там когось вбили. Якісь суцільні захаращені кущі та напіврозвалені гаражі. Звісно, кожна горизонтальна вціліла поверхня нагадує вам про "Партизан", Косово та Чорногорію.

Трохи далі вулиця стає більш цивільною. Є елітна новобудова, школа, церква. Так, їхні стіни все одно немилосердно обписані погрозами в бік "звездашів" та заліплені патріотичним стікерами. Навіть девіз школи "Знання – наша зброя" цілком перегукується з тутешньою атмосферою. І ось, нарешті – сам стадіон. Вигляд ззовні, прямо скажемо – не Ріо-де-Жанейро. Трохи подерто, місцями давно запущено. Штукатурка осипається. Зате є блискуча табличка і безкоштовний вай-фай.

Зовсім поруч, стадіон "Црвени Звезди". Тут все ж більше пафосу. Трошки ошатніше, більше лоску переможців. Ну, і в принципі, більше людей – ввечері грали проти Суботіци. Графіті на стінах поменшало, а у друге від кондиціонера вікно виглядає кубок Ліги Чемпіонів. Сусідня вулиця і стадіон названі на честь Райко Мітіча – легенди клубу.

Дивно, що паралельно всій оцій футбольній войовничості, знаходиться район Дипломатичної колонії – тут розташовані десятки посольств різних країн у Сербії. Зовсім інший світ з парками та велосипедними доріжками.

Перша лінія дипломатичного кварталу одразу біля двох голових белградських стадіонів – вулиця Шекспіра. Буквально два кроки від царства ненависті та запустіння – милі парканчики з кущів, стрижені газони і ошатний будиночок – посольство Фінляндії. Оцініть контраст.

Вечори на хуторі під Белградом

У місті дуже багато згадок інших народів та країн. Мова не лише про посольства. Вулиця Французька, Чорногорська, Македонська. Район Лондон, інститут Сервантеса, реставровані на швейцарські гроші трамваї і подаровані японцями автобуси, ліпнина хорватського банку, пам’ятник якимось двом болгарам та навіть монумент пану Гейдару Алієву. Є навіть район Неймар, але маю певні сумніви, що називали його на честь нападника ПСЖ. Про пам’ятник Миколі ІІ, банкомати Сбербанку, постери Юрія Гагаріна та оголошення про "курсы сербского языка для русскоговорящих" взагалі мовчу.

Віднайти ж українські "сліди" мені все не вдавалося. Вирішив почати з найлегшого – провести експедицію з пошуків нашого посольства. Воно знаходиться південніше осоружного "Райко Мітіча" та трохи західніше затишної церкви святих Костянтина на Єлени. Гугл-карти показали мені шлях прямо через якийсь парк. Все йшло добре до того моменту, як дорогу не перегородив шлагбаум. З будочки поруч одразу вискочив якийсь пан і почав вигукувати: "Забранєно! Мілітарі теріторі!". Виявилося, це територія військової академії. Мені порадили обходити її парком південніше. Сорос, от ти не можеш зробити нормальні карти шолі?

Похід на південь подарував знайомство зі стадіоном ФК "Рад", одну третину якого займає ресторан, а іншу – благодійна організація "Серби за сербів". Те, що лишилося, займає футбольний клуб – принаймні, зрозумів, навіщо він взагалі існує. Завжди думав, що це сербський "Олімпік" чи ФК "Львів" . Трошки покружлявши навколо, вийшов до нашого посольства.

Інспектуванням роботи амбасади залишився задоволеним: прапор тріпотів достатньо пишно, будиночок радував ошатністю, а пернаті жителі околиць явно на зарплаті у співробітників українського посольства.

Посольство – це добре, але хотілося чогось більшого. Пошуки показали мені шлях до Борчі. Можна одного дня поїхати з Полтавщини, але Полтавщина буде поруч з тобою скрізь і завжди. Мапа показувала, що в Борчі, сорокатисячному містечку під Белградом, розляглася вулиця Миргородська.

Перед моєю зупинкою автобус закляк на перехресті – пробка. Водій махнув рукою – можеш виходити тут. Перше побачене вже мені сподобалося. Містечко вболівало за "гробарів".

За атмосферою воно спершу нагадувало Окружну в Києві – безкінечні автосервіси, мийки та будівельні магазини. Чим далі в глиб, тим більше проявлялася Полтавщина. Поля, городи, вишневі сади. І ось, нарешті, та сама вулиця.

Повертаючись назад, помітив табличку "Петрович". Виявилося, це місцевий етно-ресторан. Очевидно, названий на честь першого майстра реміксів з Полтавщини Івана Котляревського. Не міг пропустити візит до нього. Ні, не співав подумки "Дрінкін шнапс гармошка шпілєн", але відзначитися в такому елітному закладі культури просто мусив.

Смикаю ручку – зачинено. Пару разів стукаю – теж безрезультатно. Вже розвертаюся йти, як двері відчиняються. На порозі – якийсь лисий мужик з сокирою. Як виявилося – власник. На моє "Доброго дня" завмерла вся зала – якісь дівчата, що пили каву, та зграйка неголених джентльменів в шкірянках, які минулої ночі точно відігнали нелегальними стежками до Чорногорії вантажівку афганського гашишу.

Власниця принесла меню. Замовив чорбу, сербський суп з телятиною. У Сербії, власне, все з м’ясом. Існує навіть місцева приказка: "Найліпша риба – це теля, яке впало у річку". Хоча чорба буває і з рибою. На друге – курка з грибами в якомусь місцевому соусі. Коли власниця пішла на кухню, до мене підійшов власник – саме закінчив рубати дрова для каміну. Характерним жестом по своїй шиї поцікавився, що я питиму. Тицьнув у меню навпроти яблучного соку. Той відповідає:

– Господін є болєстан?

Діалог культур знаходився під загрозою, тож мав обрати щось алкогольне. Ракія одразу відпадала – потрібно ж якось повертатися. Вино теж забракував, певно з жадібності. Попросив пива. Чоловік почав читати меню: "хайнекен", "туборг" – бренди, які за бажання і в Києві знайдеш. Помітив, що озвучувати список почав з другого номера, а першим значилося "Заєчарське". Подумав, що це точно місцеве пійло, що якнайліпше підходило під концепцію знайомства з автентикою. Прошу це. Чоловік трохи розгублено кричить дружині на кухню, як та дитина, що гукає батьків на допомогу:

– Міліце! Воліт српске піво!

– Помозі Боже! – тихенько відповіла та.

В підсумку, нажерся у "Петровичі" так, що не хотів їсти півтора наступні дні. Порції – величезні. Дешевезні. В центрі бачив цуцик кави по 450 динари, тут все обійшлося у 880.

19 квітня, Калемегдан та Ружица

Як кажуть у нас в селі: "April, April, der macht was er will". Що означає каверзність погоди в квітні – мовляв, цей місяць робить, що хоче. Наступного дня сонце та відносне тепло змінила цілком пристойна злива. Дощ періщив увесь день. Відсиджуватися в квартирі не мало сенсу, тож продовжив експедицію містом. Цього дня ціллю став епічний Калемегдан або ж Белградська фортеця. З одного боку, негода навіть полегшила завдання – розігнала усіх туристів. Фортеця – улюблене місце часопроводження белградців, тож тут завжди товчеться багато людей.

Калемегдан – символ, серце міста. Белград тривалий час знаходився на кордоні Османської та Австро-Угорської імперій, в стратегічному місці злиття Сави та Дунаю. Це накладало свій відбиток. За всю історію Белграда його штурмували 122 рази, приблизно 40 – успішно. Навіть саме слово Калемегдан складається з двох турецьких слів "Kale" ("фортеця") і "Megdan" ("битва"). Чудо, що тут взагалі хоча б щось лишилося.

Фортецю заснували римляни, тут досі збереглися деякі споруди їхнього Сінгідунуму. Їх можна подивитися за окрему плату – решта території абсолютно у вільному доступі. Потім укріплення належало Візантії, пізніше Угорщині. Після технічної нічиєї в битві на Косовому полі на Балканах з’явилися турки. Угорщина, прагнучи захистити південні кордони, віддала Белградську фортецю сербам. Останні більше ста років тримали позиції. Витримали першу велику облогу османів в 1440 році протягом п’яти місяців, потім другу, в 1456 році – під стінами фортеці залишилося близько 20 тисяч турків. Під час третьої, 1521 року, захисники вже не мали жодних шансів: 100 тисячам турків протистояло 900 сербів. Сулейман І захопив фортецю – до цього її жодного разу не завойовували. Роксолана вміла мотивувати – того року вона народила султанові першого сина.

Османи утримували тут свою залогу більше двох сотень років. 19 квітня 1857 року комендант турків віддає ключі від фортеці сербам. Белград стає столицею Сербії. Османи пішли і більше ніколи не поверталися. Тепер 19 квітня – це день міста. В 1987 році, до річниці звільнення, тутешні околиці ґрунтовно реконструювали і зробили національної пам’яткою. Хто народився 19 квітня 1987 року – той я.

Напевно, найбільш крута локація Калемегдану – Ружица. Вона значилася в моєму топ-5 обов’язкових для відвідування місць у Белграді. Ішов навмання, перелазячи через якісь валуни та стежки, навіть не дивлячись на карти – і прийшов саме до її порогу. Трохи містика.

Ружица – найстаріша церква міста. В період правління турків тут влаштували мечеть. Поруч – поховання сербів, загиблих у першій світовій війні та церква святої Петки. Перед входом встановлено дві фігури – сербського вояка часів Першої світової та деспота Стефана Лазаревича. Фрески в церкві оформив Андрій Біценко – російський білоемігрант, який навчався у Київській художній академії.

Ворота, підвісні мости,  зустрічі заходу/сходу сонця на валах з видом на Дунай чи Саву, природничий музейчик, зоопарк та навіть парк динозаврів – це ще далеко не все, що можна подивитися в Калемегдані. Обмежень практично немає ніяких – можеш лазити будь-де. За цілий день знайшов лише один попереджувальний щит. Що характерно, попередження про можливість падіння каміння сербською мовою зафарбували. Англійською – залишили.

Так, звісно. Серби не могли обійтися від виставки військової техніки. В принципі, вона навіть логічна в межах головної цитаделі міста. На відміну від динозаврів.

Ну і звісно, ви дуже наївна людина, якщо думаєте, що тут обійшлося без протистояння "Партизана" та "Црвени Звезди" – їхні тренувальні майданчики розділяє одна зі стін фортеці.

Думаю, тут легко можна провести добрих пів дня. Умиротворенно.

Історична частина міста

Історичний центр Белграда виконано ідеально. Будівлі часів Австрії та КСХС, пафосна ліпнина на стінах. Купа ресторанчиків, кафан та магазинів – від невеликих сувенірних крамничок до пафосних бутіків. Назви тутешніх вулиць (окрім "Деліє", названої на честь ультрас "Црвени Звезди") – імена сербських правителів усіх часів. Це додатково занурює у атмосферу країни.

Магазин академії наук Сербії з шикарним асортиментом книг, найстаріша в Європі кав’ярня, Олімпійський музей. В останньому знайшов стенди з Мате Парловим та Леоном Штрукелем – той випадок, коли писав про цих людей у своєму бложику.

Тут красиво, пафосно. Мені особисто там все ж трішки бракувало саме Сербії – дивитися як іспанці, японці та німці їдять, можна і на Хрещатику. До речі, магнітики та сувенірку ліпше купувати у спеціальному магазинчику туристичного центру на самому початку історичної частини міста – на вулиці князя Михайла по-шиптарськи накручують ціни.

В одному з закамарків центру все ж знайшов трошки сербського духу. Там ремонтували будинок. Один будівельник мав необережність з другого поверху впустити якийсь брусок прямо на голову колеги внизу. Той відразу наповнив половину кварталу фразою: "Є#ем ті матер, Драгане!". Це було мило. Мабуть, тому серби з подібною експресією так гарно увесь центр і забудували, що він навіть пережив численні бомбардування.

В тому районі, очевидно, варто відвідати пару театрів (Особливо національний. В один з днів давали "Балканського шпигуна" – не вийшло втрапити), історичний музей та міську бібліотеку Белграда. Можна ще познайомитися з їхнім авангардним кінематографом, але то, якщо ви відчайдушна і хоробра людина.

Коронавірус

Пандемія коронавірусу, звісно, не оминула і 7 мільйонну Сербію. 675 тисяч її громадян захворіло, 6 тисяч померло від ускладнень, пов’язаних з цією хворобою. За статистикою, Сербія – одна з лідерів вакцинування. Так уже зараз 21% її населення вакциновано першою дозою, 15% вакциновано повністю.

Белградом встановлено щити, де написано перелік з одразу п’яти вакцин, якими можна вакцинуватися та контактні телефони. Також бачив автобус, який курсує містом. Очевидно, для здійснення ін’єкцій. Маски в транспорті та магазинах – безумовні. На вулицях чи навіть на забитих туристами літніх майданчиках на Князя Михайла – ні.

Є, звісно, і місцеві ковід-дисиденти – на вулицях можна знайти їхні наскельні записи-послання.

Що тішило у Белграді?

Це його вулички о сьомій ранку. Коли голова паморочиться від аромату квітучих магнолій – вони тут в кожному дворі. Пекари вже повідчинялися і наповнюють повітря запахами випічки – назви асортименту годі й вивчити. Власники ресторанчиків на вузеньких вуличках миють вітрини, обговорюючи як учора зіграла Црв … одна белградська команда. Якби прокинувся у Борчі, там би точно зранку обговорювали "Партизан".

Тут тішать ціни, вкрай милозвучна мова, архітектура. Якось спокійно та по-домашньому. Люди дуже привітні, завжди готові допомогти. Але треба вчитии англійську, без неї тут реально ніяк – навіть, щоб нормально порозумітися у пекарі. Російська мені допомогла лише один раз за три з половиною дні – у книгарні.

Балкони. О, белградські балкони – тема для окремої дисертації. Здається, що місцеві будинки будуються для того, щоб побудувати там балкон: у формі мушлі, у форму лицарського шолому. Тут живуть, читають, їдять, спілкуються.

Що дивувало у Белграді?

У Белграді тріо моїх антисимпатій виглядало так: менячніци (пункти обміну валюти), кладіоніци (букмекерські контори) та курці.

З обмінниками все зрозуміло: серби активно їдуть працювати за кордон по всій Європі, тож мають десь міняти зароблене. З букмекерами тяжче – це просто зло, що захопило місто. Якщо у нас це лише агресивна реклама і все відбувається в онлайні, то тут це фізичні заклади, натикані на кожному кроці.

В Белграді дуже багато палять. Не залежно від статі, віку чи віросповідання. Хоча цигарки і продають таким чином, що їх не видно – тут нема "іконостасів" з пачками як у нас, і це круто. Проте місцеві все одно палять. Чи не єдиний на все місто заклик-волання викинути цигарку зустрів на порозі філософського факультету університету.

Графіті – вони справді скрізь. І добре ще, якщо мова про футбол. Ти можеш гуляти крутою набережною Сави, але зробиш два кроки в бік, і в підворітті тебе чекатиме графіті з Младічем. З наскельним живописом трохи перебір.

Випадково вдалося зробити фото, яке як на мене відображає той Белград, який дивує. Йдемо згори до низу: хаотичні графіті на стінах, невеличка пробка на вузькій вулиці центру, букмекерська контора. Вінчає композицію його величність балкон. Байдуже, що він без перил, але ж балкон! І на ньому співробітниці установи з сигаретами. Паноптикум.

Скільки все це коштувало?

Фінансові витрати на мою туристичну епопею можна поділити на дві частини: в Україні та Сербії. Цифру витрат в Україні становлять наступні суми. Авіаквитки коштували 833 та 832 гривень. Тести ПЛР – 891 гривень за зроблений для відльоту, та 1500 гривень за тест, зданий в аеропорту при поверненні. Три поїздки на таксі (66, 150 та відповідно 166 гривень) – до медичної лабораторії на Академмістечку (потрібно втиснути час здачу тесту ПЛР у 48 годин до відльоту, тож їздив до лабораторії на сьому ранку – транспорт же зараз ходить лише за перепустками. Назад повертався пішки). Ще таксі до залізничного вокзалу та з вокзалу назад при поверненні. Електричка з залізничного вокзал до Борисполя коштувала 90, а зворотній маршрут скайбасом обійшовся 100 гривень. Страховка – 127 гривень. Тож ще до того, як нога ступила на балканську землю, витратив 4755 грн.

Витрати у Сербії можна поділити на дві групи: 92 долари за квартиру на 4 ночі та 100$ на підкорення міста. Останні обміняв в аеропорту на 9000 динарів Республіки Сербія (з яких 1150 привіз до України – нехай буде на наступний раз). 200 доларів (здачу власниця житла повернула в динарах, які теж витрачалися, тому рахуємо саме як 200) конвертуємо по курсу – 5617 грн. Отже, разом все склало 10372 гривень. Близько четверті цих витрат становили витрати зумовлені коронавірусом.

Замість епілогу

"Доброго вечора, шановні пасажири. Це – капітан літака Анатолій Соколенко. Вітаю вас! Ми прибули до України на 30 хвилин раніше нашого графіка" – у вікно на мене вже вилупилася реклама "Фавбету", то ж й так розумів, що вже вдома. Хотілося лише запитати, а чому, власне, нас з цим вітають? Хоча цей Соколенко – крутий штурман .Факт.

В новинах наступного дня писали, що принц Сербії поклав квіти до одного з пам’ятників у Белграді – не був біля нього. До театру так і не потрапив, до бібліотеки теж. Храм Святого Сави скоро обіцяють відкрити. Не поторгувався на базарах. Одразу після від’їзду, немов знущаючись, в Белграді почався тенісний турнір з Джоковічем. Поїздку до Нові-Саду та Суботіци ніхто не відміняв. Треба повертатися. Хоча б колись.

Дякую всім за увагу. Хвала!