Бійцівський клуб

Серед певної категорії футбольних уболівальників існує думка, що в іспанському футболі зібраний, як правило, пафосний контингент гламурних хлопчиків, які цілуються після голів, а на дозвіллі взагалі вищипують собі брови та роблять епіляцію ніг. Наскільки б ці інквізиційні звинувачення не відповідали дійсності, та насправді ж Прімера завжди в достатній кількості була представлена так званими "тафґаями" – справді поганими і дуже брутальними хлопцями з грізними обличчями, волохатими грудьми та іншими ідентифікаційними ознаками беззаперечного чоловічого начала.

Костоломи з "Лос Карменес"

У 70-х роках футбол в Іспанії був дещо інший, ніж зараз. Багато команд мали у своєму розпорядженні атлетичних, коренастих гравців, які були здатні вести виснажливу силову боротьбу, як то говориться, на кожному клаптику поля. Саме такий спосіб гри дозволяв деяким колективам протистояти більш технічно оснащеним опонентам. Не секрет, що в значній мірі дана ситуація склалася завдяки великому припливу латиноамериканських легіонерів, які завжди відчували себе на Піренеях, як удома, завдяки спільній мові та дуже схожому менталітету.

Головним же осередком грубощів Прімери в першій половині 70-х років був андалусійський футбольний клуб "Ґранада". З 1968 року по 1976 "Назарі" встигли засвітитися та залишити за собою дуже неоднозначну славу в найвищому іспанському дивізіоні. Тоді за них в основному складі виступала трійка гравців оборонного плану з Південної Америки: для початку це були лише парагваєць Педро Фернандес та аргентинець Аґірре Суарес, і тільки згодом до цієї солодкої парочки додався третій красень – уругваєць Монтеро Кастільйо. На відміну від своїх одноклубників, які просто ходили в статусі кремезних телепнів, "Чарруа" був достатньо пристойним футболістом, про що говорить хоча б те, що він разом із "селестес" двічі їздив на чемпіонат світу: спершу в Мексику, а потім і в ФРН.

За той восьмирічний період у Прімері "Ґранада" двічі зуміла зайняти шосте місце, що і до тепер залишається найкращим результатом в історії клубу. В обох випадках команду очолював Хосеїто, який краще за інших наставників зумів застосувати на практиці силову манеру своїх підопічних. У сезоні 1973/74, коли команда повторила рекорд позаминулого розіграшу, на домашньому стадіоні "рохібланкос орісонталь" зазнали лише однієї поразки в сімнадцяти поєдинках, а відомий нападник "Барселони" тих років Хуан Мануель Асенсі навіть зізнався якось, що виїзд на "Лос Карменес" – це як справжній похід на війну.

За традицією тих років фінальні стадії Кубка Генералісимуса проходили вже після завершення баталій у чемпіонаті. "Ґранада", яка дійшла до чвертьфіналу, 8 червня 1974 року приймала на домашній арені мадридський "Реал". І саме в цьому матчі сталося одне з найбрудніших порушень правил в історії іспанського футболу. В одній з атак лідер гостей Амансіо підхопив м’яча в середині поля і здійснив сольний прохід крізь оборонні порядки суперників, зупинити який господарям вдалося лише на підступах до штрафного майданчика завдяки звірячому прийому у виконанні вищезгаданого Педро Фернандеса.

Вагітних жінок та людей зі слабкими нервами просимо відійти від екранів

Лікарі, які надавали допомогу Амансіо, згодом розповіли, що це було більш схоже на "удар рогом бика", ніж травму на футбольному полі. Що ж стосується парагвайця, то зараз за такий брудний фол він негайно б отримав цілком заслужену "роху діректу", та тоді арбітр матчу обмежився всього-на-всього штрафним ударом. І тільки після гри, коли "вершкові" звернулися до відповідних органів, Педро Фернандесу була виписана п'ятнадцятиматчева дискваліфікація, а цей випадок став першим у своєму роді в Іспанії, за який футболіст отримав покарання вже після гри, завдяки телекамерам.

"М'ясник" з Більбао

Але говорити, що лише латиноамериканські гравці були тоді головними порушниками правопорядку на футбольному полі, не зовсім вірно. Серед місцевих виконавців теж вистачало любителів зіграти "в кість", які намагалися таким чином залякати суперника не зовсім, м’яко кажучи, спортивними методами. Підлі провокації для виведення з рівноваги опонента, які сьогодні, на жаль, частенько мають місце в іспанському футболі, раніше відображалися значно більш простими і надійними способами: ударами ліктів, грубими підкатами, а то й взагалі справжнісінькими прийомами зі східних єдиноборств. Найцікавіше, що все це відбувалося без будь-яких хитрощів – прямо на очах арбітра.

У першій половині 80-х років трон Прімери був міцно захоплений командами з Країни Басків. Спершу двічі чемпіонство святкував "Реал Сосьєдад", а пізніше підключився і найпопулярніший клуб регіону – "Атлетік" Більбао. Годі й казати, що "Леви" завжди славилися своїми бійцівськими якостями, які без будь-яких докорів сумління і застосовували за першої-ліпшої нагоди. В чемпіонському сезоні команда Хав'єра Клементе заробила аж сім червоних карток, що, однозначно, було найкращим показником серед усіх колективів верхньої частини турнірної таблиці.

Не варто сумніватися, що одним з тих, хто вніс свою лепту для "Атлетіка" в такий серйозний показник брутальності, був центральний захисник Андоні Ґойкоечеа. За дванадцять сезонів на "Сан Мамесі" він став справжньою легендою місцевих уболівальників, з часом перетворившись в саме уособлення тої останньої великої епохи в історії клубу. Але на загальнонаціональному рівні "Ґойко" теж не оминуло всенародне визнання. Влітку 1986 року Андоні отримав запрошення від головного тренера збірної Іспанії Міґеля Муньйоса прийняти участь в прийдешньому Чемпіонаті світу. Чим, власне, і скористався сповна.

У четвертому турі сезону 1983/84 зустрілися, як тоді вважалося, головні претенденти на титул. "Барселона" на "Камп Ноу" приймала чинного чемпіона "Атлетік" Більбао, всерйоз сподіваючись на цей раз змістити "Левів" з найвищої сходинки п’єдесталу пошани. Додавала перцю в це протистояння і складна політична ситуація, яка панувала в країні в перше десятиліття після смерті "каудильйо". Також не можна було обійти стороною інцидент, який стався два роки тому, коли Ґойкоечеа серйозно травмував Бернда Шустера. Цього ж разу "М'ясник" влаштував полювання на іншу зірку "блауґранас" Дієґо Марадону. Вже за рахунку 2:0 на користь каталонців центральний захисник гостей у грубому підкаті ззаду буквально зрубав аргентинського нападника, давши таким жорстоким способом волю негативним емоціям, які накопичилися за ходом матчу.

"Я відчув удар і почув тріск, наче від ламання дерева", - згадував пізніше Марадона. Арбітр матчу Бартоломе Хіменес Мадрід, незважаючи на резонне обурення підопічних Менотті, обмежився лише попередженням для Ґойкоечеа. Тим часом, Міґелі, який намагався підвести "Ель Пібе" з газону, почув у голосі партнера відчай: "Ні, Міґель, ні. Мене зламали повністю". Травма справді виявилася дуже складною – перелом щиколотки та розрив зв'язок, - після якої Дієґо Армандо на три місяці був змушений залягти на лікарняне ліжко.

 "Хірург" з Сараґоси

Як і два попередні десятиліття, 90-ті роки теж не могли не дати своїх достойних представників у перелік найбрудніших гравців Іспанії всіх часів. Проте футбол змінювався, і відверте грубіянство на полі все частіше каралося прямими вилученнями та тривалими дискваліфікаціями вже постфактум. Таке присікання на корені найрізноманітніших видів грубощів слугувало в першу чергу збереженню здоров'я потенційних жертв та як строге покарання для особливо навіжених персонажів. У якійсь мірі ця практика дійсно давала свої плоди, але при цьому абсолютно зрозуміло, що вона все одно не могла повністю нівелювати неприборкану агресію, яка нерідко виникала під час поєдинків.

Одним із тих, для кого усі ці сучасні норми поведінки на полі прямим текстом відправлялися до одного місця, був Пабло Альфаро. На сьогодні колишній капітан сантандерського "Расінґа" та "Севільї" ділить першу сходинку з Шаві Аґуадо за кількістю червоних карток, зароблених у рамках Прімери, – в обох злісних правопорушників назбиралося аж по вісімнадцять скальпів. Але в цьому плані в нашого героя є значна перевага над опонентом – а саме три сезони у Сеґунді, в яких "Хірург" відверто часу не гаяв, стабільно отримуючи по три вилучення за чемпіонат. Підсумовуючи, за всю свою довгу та різнобарвну кар’єру Пабло Альфаро 27 разів відправлявся в підтрибунне приміщення так і не провівши регламентовані дев’яносто хвилин ігрового часу.

Серед усіх принципових протистоянь іспанського футболу дуже яскраво виділяється "дербі севільяно". За температурою кипіння пристрастей воно однозначно не знає собі рівних на Піренеях. Під час того ж баскського дербі можна з легкістю розгледіти на трибунах вболівальників у синьо- та червонобілих футболках, які сидять поруч та миролюбно обговорюють перипетії футбольного поєдинку. А от в безпощадних битвах між "Севільєю" та "Бетісом" такі телячі ніжності уявити собі просто неможливо. Гаряча південна кров тамтешніх "інчас" жене команди вперед, раз-по-раз провокуючи гравців до жорстких дій, аж до навмисних спроб нанесення травми. 

Той сезон дві найпопулярніші команди Андалусії проводили в Сеґунді, і за своїм загальновизнаним статусом ходили в головних претендентах на повернення до найсильнішого дивізіону. Перша зустріч між непримиренними ворогами припала на 13 тур. П'ятий "Бетіс" відставав від другої "Севільї" лише на два пункти, тому за цілком можливої домашньої перемоги обходив основних конкурентів. У стартовому складі гостей з перших хвилин вийшов і сам Пабло Альфаро, який проводив свій перший сезон у команді Хоакіна Капарроса. В середині другого тайму, за нічийного рахунку 1:1, центральний захисник "Севільї" без особливих на те причин стрибнув у ноги гравцю "Огірків" Капі, завдавши супернику серйозної травми.

Цього разу нагорода знайшла свого героя одразу після вчиненого ним злодіяння. Що цікаво, в меншості "Севілья" навіть зуміла вийти вперед, а згодом, уже в рівних складах, закріпити свою перевагу, довівши поєдинок до логічного завершення. Але якраз завдяки витівці "Хірурга" з Сараґоси запам’ятається останнє в ХХ столітті "дербі севільяно".