«Будó має працювати». Друга частина інтерв’ю з шиханом Сергієм Мутіним

Продовжуємо бесіду зі заслуженим тренером України, бранч-чіфом спортивного клубу кіокушинкай карате «Канку» Сергієм Мутіним. Наступну частину інтерв’ю публікуємо у формі питань/відповідей.

Чим саме шинкіокушинкай відрізняється від інших напрямків карате? Що потрібно українській збірній, аби примножити власні здобутки на міжнародній арені? Як СК «Канку» пристосував тренувальний процес до умов жорсткого карантину? Ці та інші питання – у другій частині інтерв’ю.

Якщо ви раптом пропустили першу частину, її можна знайти тут.

– Про вас багато що відомо як про тренера, втім не так багато інформації про вашу спортивну кар’єру. Чи були у вас спортивні успіхи у карате?

– Насамперед треба сказати, що раніше такої кількості змагань, як сьогодні, взагалі не було.

Мої найкращі результати – перше місце в розділі куміте (категорія 70-80 кг) та перемога на чемпіонаті України в розділі ката серед дорослих. До речі, кілька разів виступав і у складі української збірної у розділі ката. Найвище моє досягнення – 6-те місце на чемпіонаті Європи.

Ще маю досягнення серед ветеранів, але не розглядаю ветеранські змагання надто серйозно. Можна багато казати про те, що я був чемпіоном/призером серед ветеранів. Проте коли у категорії 5-7 людей – це не чемпіонат. Так, можуть бути сильні поєдинки, але це не чемпіонат.

Чи досягнув я вершин? Ні, такого не було. Звичайно, що мені хотілося. Втім шукати якісь причини, чому не склалось – не варто. Дивитись потрібно тільки вперед.

– Чи є різниця між карате 90-их років і тим, яким воно є сьогодні?

– На мій погляд, раніше карате було більш одухотвореним. Сьогодні ж це радше шоу-програма. Секції з карате є ледь не в кожній школі, відрізняються лише напрями.

Проте реально працюють всього лише кілька клубів, де справді практикують і викладають карате. Часто вони є незручними. Наприклад, батькам розповідають, що діти займаються карате, а на змаганнях виявляється, що діти займалися дурницями. Після цього батьки ставлять собі питання: «За що ми платимо гроші?». У своєму колі ми прекрасно знаємо, хто чого вартий. На жаль, ширший загал цього не знає.

Нещодавно дізнався, що у Львові, в айкідо, є три людини з шостим даном, а четверо чи п’ятеро – з п’ятим. Я собі ставлю запитання: «Де ваша школа?». Навіть боюся говорити про професіоналізм, це інша сторона. Шостий дан – це людина, яка повинна все життя присвятити справі, створити міцну організацію, вести за собою сотні послідовників.

Втім тепер я помітив, що морально-вольових якостей стало менше, ніж це було раніше. Карате – це «болить». Можна знайти багато інших видів спорту, де болить менше. Це більш популярно.

Нещодавно спілкувався із австрійцем. Він каже, що у них карате не є популярним видом спорту. Гольф – популярний, плавання – популярне. Там карате не користується попитом, адже карате – це про біль.

– Чим, на вашу думку, карате шинкіокушинкай відрізняється від інших напрямів?

– Вважаю, що шинкіокушинкай – це ортодоксальний, жорсткий і правильно побудований стиль карате, в якому дуже тяжко досягти результатів через високу конкуренцію. У цій організації сповідуються принципи, які були закладені ще засновником Масутацу Оямою.

Шинкіокушин не пішов шляхом комерціалізації. Сюди не додавали різноманітних показових трюків зі зброєю, нунчаками тощо. У реальному житті це не працює! Якщо хочеш займатися зброєю, потрібно займатися цим професійно.

У карате як: якщо навчишся нормально бити цукі (прямий удар рукою – Т. Л.) – це і буде твоєю зброєю. Удар потрібно робити правильно, з усіма основними моментами. Ось тоді це карате.

Цим кіокушинкай і особливий – це чиста, рафінована бойова система, в якій можна черпати вже інші додаткові елементи. Якщо тренер розбавлятиме заняття якимись танцями – це, можливо, буде цікаво, людей зачаровуватиме, але це не будó (дослівно з японської, «будó» – «бойовий шлях»; термін використовується щодо японських бойових мистецтв – Т. Л.). Будó має працювати.

У карате кіокушинкай існує дві сильні версії, пояси яких ліквідні: Мацуї-груп і Шинкіокушинкай. Ще є версія Роями – це один із тих, хто разом із засновником кіокушинкай карате Масутацу Оямою розвивав організацію зі самого початку.

На фото: засновник кіокушинкай карате Масутацу Ояма

– Скільки міжнародних форумів з кіокушинкай карате ви відвідали у статусі тренера?

– Складно сказати... З 2000 року відвідую міжнародні змагання, у яких бере участь наша команда. Кожного року по кілька разів їжджу за кордон на різноманітні турніри: чемпіонати Європи, кубки Європи, міжнародні турніри, семінари тощо. 6 разів відвідував Японію.

– На вашу думку, що потрібно українським спортивним командам для здобуття кращих результатів на міжнародній арені?

– Виключно фінанси. Все дуже просто: буде фінансування – будуть результати.

У нас дуже хороші люди. Ми їх втрачаємо. Ми втрачаємо всіх наших топових спортсменів через те, що вони входять у соціальне життя і зустрічаються із жорстокою українською реальністю. Вони не можуть прогодувати себе і свою сім’ю за гроші, які вони отримують у статусі тренерів. Лише і тільки за допомогою належного фінансування ми можемо покращити досягнення наших спортсменів.

У Європі, якщо спортсмен хоче стати професіоналом, створено всі належні умови для тренувань і підготовки до міжнародних змагань. Я кажу так: ми – це дорослі-аматори, які намагаються конкурувати із дорослими-професіоналами. В Україні реальність така, що поміж тренуваннями потрібно ще десь працювати, а в перерві між роботою і сім’єю бігти на тренування. Для професіоналів – це вкрай небажано.

– Як у вас проходить тренувальний процес у зв’язку з коронавірусом? Чи є якісь прогнози в спільноті кіокушину, як розвиватиметься ситуація надалі, чи будуть проводитися українські та міжнародні змагання?

– Питання коронавірусу – це питання світового масштабу. Пандемія суттєво скорегувала політичний і, зокрема, спортивний порядок денний. Сьогодні всі основні турніри – кубки, чемпіонати світу – змістилися щонайменше на наступний рік без чіткої дати проведення.

Чому так? За найсміливішими прогнозами, коронавірус – це ситуація, з якою нам доведеться жити протягом року, може й навіть двох. Якщо перенесли навіть Олімпійські ігри, то й усі інші графіки стали стиснутішими. Так чи інакше, цьогорічний календарний план не виконався б абсолютно. Ми встигли взяти участь лише в одному турнірі – це український відбір на чемпіонат Європи. Згодом і чемпіонат Європи, і кубок світу, і чемпіонат світу були перенесені на невизначений термін.

Наразі тренуємося в онлайн-форматі. Скажу так: якийсь сенс у цьому є, проте в таких умовах надзвичайно складно практикувати техніку. Особливої можливості проводити тренування вдома у людей немає: на умовних 4-ох квадратних метрах не надто багато можна зробити…

– Ви згадали про онлайн-тренування. Розкажіть, як ви їх проводите.

– Це тренувальний процес, який в середньому триває впродовж години. Кожен тренер СК «Канку» має своїх дітей, батьки яких готові оплачувати тренування. Тренувальний процес вибудовується по-різному. Якщо один тренер не має бажання тренувати учнів онлайн, він надсилає батькам контакт іншого тренера нашого клубу, який проводить тренування. Для онлайн-тренувань використовуємо програму Zoom.

На фото: онлайн-тренування СК «Канку»

– Ваш син Денис теж займається карате, а минулоріч навіть посів перше місце на відкритому кубку Львова…

– Так. До речі, у січні ми їздили на Carpathia Cup, де брали участь юні спортсмени з 9-ти країн. Привіз мені 3-тє місце, виступав у новій для себе категорії. Там він переміг у 4-ох поєдинках. На тренуваннях він старається, працює.

– Чи хотіли б, щоб ваш син і надалі професійно займався карате?

– (Сміється) Я постійно жартую: «Денис буде займатися будь-якою справою… у вільний від карате час».

Я, звичайно, маю певні амбіції, аби він був спортсменом. Втім як батько і людина, яка за нього відповідальна, я всіляко підтримуватиму його у будь-якому починанні. Якщо він захоче, до прикладу, займатися малюванням – мені доведеться схилити голову… Поки намагаюся виплекати в ньому любов саме до карате.

На фото: Сергій Мутін і його син Денис

– На вашу думку, зі скількох років слід починати займатися карате, аби стати топовим спортсменом?

– Мій погляд на це такий: зі самого початку дитину потрібно віддавати на акробатику, гімнастику. Орієнтовно з 4-ох років. Далі, з років 7-8-ми, можна віддавати на карате.

Дитина повинна підрости, аби краще усвідомлювати сутність карате. Карате потрібно осмислювати. Дитина має розуміти, що вона робить у залі.

Наприклад, до нас часто приводять діток 4-ох років. Дитина махає ручками, ніжками, але взагалі не розуміє, що відбувається навколо. Без розуміння суті техніки, карате перетворюється на фітнес. Маленьку дитину потрібно віддавати туди, де вона виконуватиме технічно прості, але складні фізично вправи. Наприклад, гімнастика чи акробатика, де є прижки, кувирки, розтягування. Це оптимальний варіант.

До речі, мій син теж починав з гімнастики, а через рік ми забрали його до себе на карате.

– Хто для вас є прикладом для наслідування?

– Завжди вражають люди, які працюють над собою, досягають поставлених цілей. Я вважаю, що на кожному етапі життя в людини з’являються нові авторитети, яких вона раніше з тих чи інших причин не помічала.

Важливо, щоби людина відшліфовувала свій внутрішній стержень. Це стосується як спорту, так і будь-якого іншого напрямку людської діяльності.

Характер людини, можливість досягати і не ламатися – це той ключовий фактор, який мене дуже приваблює.

Фото: Євгеній Кравс

– Який вплив мало карате на ваше життя? Що саме дало вам карате в особистісних і людських якостях загалом?

– Я не можу собі дозволити ті пустощі, які дозволяє собі більшість людей. Спочатку ти не можеш собі цього дозволити, а згодом це стає нормою. Це систематизує ставлення до світу, змушує розвиватись як фізично, так і інтелектуально.

Якби була можливість повернутися назад, я би нічого не змінював. Так, було багато складних моментів, багато розчарувань. Втім це неминуче в будь-якій сфері. Складнощі – це те, що допомагає жити повноцінним, насиченим життям. Заняття з карате підштовхують до здорового погляду на життя.

– Які у вас завдання і цілі на найближче майбутнє? Чи є у вас мрія, яка освічує дорогу, життєвий шлях?

– Перш за все, хочу настільки розвинути клуб, щоби зменшити свій теперішній обсяг тренерської роботи. Наразі я стикаюся із тим, що у мене не вистачає часу займатися і тренерською, і адміністративною діяльністю клубу одночасно.

Потрібен час, аби мої учні стали більш зрілими. Кожному з них я хотів би віддати певну частину роботи в клубі. Таким чином я міг би зайнятися суто підготовкою збірної команди. Наразі у нашому клубі ще дуже багато молодих тренерів, яких потрібно контролювати.

Щодо мрії, то мені хочеться практикувати. Свого часу мені довелося обирати між спортивною і тренерською кар’єрою, тож я поступився амбіціями спортсмена на користь тренерської роботи. Як я вже казав, неможливо тренувати і тренуватися водночас, якщо мова йде про професіональний рівень.

Коли мені буде десь 50, хочу зайнятися бігом, плаванням, відвідати різні країни. Наприклад, поїхати до Таїланду, побоксувати у Франції… Для мене це були б своєрідні внутрішні практики для втамування тих амбіцій, якими я пожертвував раніше.

Читайте також: «Карате як філософія і метод виховання». Три історії одного з найбільших спортивних клубів України

На фото: Сергій Мутін (другий справа) під час міжнародного навчального семінару. Фото: Tomasz Basiak

Фото: фейсбук-сторінка Serhiy Mutin, СК «Канку»