«Палати своєю справою і запалювати нею інших». Розмова із бранч-чіфом СК «Канку» Сергієм Мутіним
У 2019 році один із найуспішніших клубів карате в Україні, спортивний клуб «Канку», святкував свій ювілей – 25 років.
Сергій Мутін, президент і засновник СК «Канку», практикує карате ось уже майже 30 років. Понад 25 із них він присвятив тренерській діяльності.
За словами Мутіна, Сихів (найбільший мікрорайон міста Львова – Т. Л.) сьогодні повністю окупований СК «Канку». У хорошому розумінні слова. Тренер вважає, що кожен п’ятий сихівчанин займався карате в стінах одного зі спортивних залів «Канку». За 25 років клуб виростив близько 100 кандидатів у майстри спорту, 23 майстрів спорту, 9 майстрів спорту міжнародного класу.
З чого розпочиналася тренерська діяльність, як клуб розвивається сьогодні, якими були найбільші успіхи та виклики впродовж багаторічної історії клубу – про це і не тільки Тарас Лебідь поговорив зі заслуженим тренером України, шиханом Сергієм Мутіним.
Отже, перша частина розлогого інтерв'ю.
Довгоочікуваний шихан українського шину
Титул шихана для мене не був самоціллю. Як не крути, з віком діє глибший сенс, глибше розуміння. Мені набагато важливіше, якими будуть результати моєї роботи. Це аж ніяк не підведення підсумків певного періоду часу. Це ті етапи розвитку, які ми маємо пройти, аби люди бачили: керівник цієї організації – шихан (у перекладі з японської – «старший інструктор» – Т. Л.).
В Японії у нас був складний іспит, а до цього ще й підготовка не легша. Коли у тебе є особисте життя, робота, сім’я – надзвичайно складно тренуватися на віддачу. Для мене це стало додатковою мотивацією у достатньо зрілому віці, щоби показати учням на власному прикладі – «Треба!». Потрібно постійно вдосконалюватись, працювати над собою. З-поміж іншого, титул шихана здобував і через те, що кілька моїх учнів уже стали сенсеями.
Чому написали «довгоочікуваний»? Я очолюю найбільшу організацію карате в Україні, а у мене був тільки четвертий дан.
На фото: Сергій Мутін (у центрі) та українська команда під час контрольних іспитів на пояси. Японія, 2019
Сходження на Шлях
У кіокушинкай карате мене привів друг дитинства. Він надзвичайно захоплювався східними єдиноборствами. Колись було модно практикувати карате: бойовики, фільми з Брюсом Лі, Жан-Клодом Ван Дамом, Дольфом Лундгреном. Хто у чому тільки не займався: хтось у камуфляжах, хтось у кімоно зшитому з простирадел, хтось ще у чомусь… Цікавий був час.
Тож, пішли ми на перше тренування. Мені було тоді 15 років. Як мене відлупцювали! Без протекторів, без нічого! Таким було карате в той час.
Пам’ятаю, було дуже й дуже складно. Проте крок за кроком, тренування за тренуванням – і я втягнувся в ритм. Опісля трьох років практичних занять тренер запропонував мені й іншим хлопцям відкрити власні секції карате.
Початок тренерської діяльності
Розпочав тренувати у 1994 році, у віці 18-ти років.
Мій перший тренер, Кульчицький Олександр Петрович, людина одіозна й багато в чому неоднозначна. Уже минуло багато часу, як він відійшов від тренерської справи. Якось він прийшов у доджо (з японської – «тренувальний зал» – Т. Л.) і сказав до нас: «Хлопці, досить займатися дурницями. Ви маєте нести у світ те, чого навчилися». Я мав тоді жовтий пояс. До речі, це був доволі серйозний рівень як на той час. Це зараз куди не поглянь – усюди чорні пояси. У 90-ті роки здачі на пояс були доволі жорсткими.
Коли був молодий, дуже сердився на тренера: він і сам не розвивався, і не давав розвиватися своїм учням. З плином часу наші шляхи розійшлися. Тим не менш, я чітко розумію: якби не було його – не було б і мене. Він мав харизму, я хотів бути схожим на нього.
Якщо говорити про реальне карате, мені його показав Гончаренко Олександр Валерійович. Можу ствердно сказати, що до цього карате як такого я навіть не бачив.
На фото: президент Української федерації кіокушинкай карате (УФКК) Олександр Гончаренко в стінах доджо СК «Канку». Фото: СК «Канку»
«Реальне карате»: початок роботи в напрямі WKO Shinkyokushinkai
Розуміючи те, що мені потрібно працювати в якійсь організації, я відійшов від Олександра Кульчицького, оскільки в його організації час від часу виникали певні моменти. Завдяки Олександру Королю (головний тренер бранчу Львівська обласна федерація кіокушинкай карате (ЛОФКК) – Т. Л.) я перейшов до структури, якою керував Олександр Гончаренко. Так я й почав роботу в організації Шинкіокушинкай карате.
Разом з Олександром Королем ми розвивались паралельно. Втім як не крути, наші органзації – конкуренти. Умовно кажучи, ми маємо виробництво, за яке кожен з нас бореться. Карате – це вид спорту, де вирують амбіції, тут усі прагнуть бути найкращими.
Ми могли би жорстко конкурувати один з одним, але дійшли згоди: ми не заходимо до шкіл, в яких тренує вихованець того чи іншого клубу, разом проводимо змагання, спільно розвиваємось. Скажу так: наша співпраця – це приклад для всієї України.
На фото (справа наліво): Сергій Мутін, СК «Канку»; Антон Нікулін, начальник управління молоді та спорту Львівської міської ради; Олександр Король, ЛОФКК
Про тренерську роботу, її особливості
Я проводжу тренування 6 днів на тиждень по 6 годин на день. Загалом, виходить 36 годин у тиждень.
Щодо вихідних, то зазвичай у мене півтора дні, яких я майже не помічаю. Як правило, цей час проводжу з дитиною. Раз у два-три місяці намагаюся кудись виїжджати, взяти невеличкий час на відпочинок, перевести подих.
У тренерів нашого клубу вкрай мало часу на себе. Ми маємо два тижні в січні і півтора місяці влітку. Зрештою, багато людей і цього не мають.
Як я справляюсь із емоційним навантаженням? По-перше, не беру близько до серця. По-друге, у будь-якому спорті необхідно швидко адаптовуватись. Наприклад, складно входити в тренувальний процес після відпочинку, особливо після літнього сезону.
По-третє, часто ми вимагаємо від людей того, чого вони не можуть дати. Є класна приказка: спробуйте змінитися самі. Наприклад, якщо вам у собі щось не подобається, спробуйте це змінити. Тяжко, чи не так? Тож варто розуміти можливі життєві обставини, але при цьому палати своєю справою і запалювати нею інших.
Я завжди кажу своїм учням: «Ви повинні бути як викладачі в університеті. Вийти – доступно викласти матеріал – чекати віддачі студента». Мій погляд на тренувальний процес такий: професіоналізм + дрібка емоцій. Якщо викладати емоційно, то від роботи можна отримувати значно більше позитиву.
Фото: day.kyiv.ua
У 2011 році СК «Канку» отримав право на утворення окремого бранчу (з англ. branch – філія). Це дозволяє нашому клубу краще розвивати організацію як структурно, так і фінансово.
«Бранч»: що це таке та як впливає на розвиток клубу
Бранч – це організація, яка має свого адміністратора у довіреному йому регіоні. Аби отримати звання бранч-чіфа (з англ. branch chief – очільник філії), потрібно отримати рекомендацію інших бранч-чіфів конкретного регіону. Потім йде процедура затвердження європейською колегією, а вже наприкінці документи віддають на розгляд до Японії.
Отже, це ті 3 етапи, які має пройти організація у своєму розвитку задля одержання права на відкриття бранчу.
Найскладнішим для нашого клубу став український рівень. Нам довго не хотіли затверджувати бранч. Зрештою, через нашу роботу, тиск і низку інших моментів клуб таки одержав бажаний результат. Вдячний шихану Олександру Васильовичу Кузьміну, який мене підтримав у цій справі.
На фото: шихан Олександр Кузьмін проводить навчально-тренувальний збір для спортсменів СК «Канку». Фото: СК «Канку»
Якщо коротко, бранч – це окрема держава всередині держави. Основною рисою діяльності бранчу є фінансова незалежність. Наприклад, СК «Канку» має можливість оплачувати своїм спортсменам поїздки на міжнародні змагання із клубного рахунку. Кожен тренер, в тому числі і я, перераховує частину прибутку на рахунок клубу. Через нього ми і розвиваємо нашу організацію.
Наприклад, клуб оплатив поїздку на Абсолютний чемпіонат світу нашому спортсмену Юрію Думі, який представляв Україну на офіційному міжнародному форумі в Японії. З того ж рахунку ми оплатили участь нашого тренера Тараса Доліновського у семінарах і здачі на 3-ій дан у тій же Японії. Там він успішно пройшов технічний іспит і здобув титул сенсея.
Фінансова незалежність є надзвичайно важливою у справі розвитку клубу. Гадаю, ми одна з найбільш фінансово незалежних організацій карате в Україні.
На фото: команда СК «Канку» біля могили засновника кіокушинкай карате Масутацу Оями
Найбільші досягнення за 25 років
Найбільшим моїм досягненням є мої учні. Вони вже в багатьох компонентах почали переважати мене як тренера. Я щиро тішусь, адже для мене це дуже важливо. Особливо радітиму, коли учні моїх учнів виграють чемпіонат Європи. Наші хлопці й дівчата не стали тренерами просто так – вони пройшли справжню школу карате.
Звичайно, що зі свого боку я теж докладатиму зусиль, адже це – внутрішня конкуренція.
Разом з тим горджусь, що у якийсь час зміг мотивувати і почасти змусити своїх учнів розпочати тренерську діяльність. Вони не надто цього хотіли. Тим не менш, я їм казав: «Займіться цим. Хоча б спробуйте, рік-два». Я всіляко їх підтримував, відкривав з ними зали, домовлявся з людьми. Сьогодні вони йдуть поруч зі мною, ведуть за собою інших хлопців та дівчат.
Я завжди чітко усвідомлював: робота = результат. Завдяки спільній праці ми маємо довіру з боку органів міської влади, отримуємо одне з найбільших фінансувань з-поміж спортивних організацій міста Львова.
На фото: тренерський склад СК «Канку»
Топ-труднощів за час тренерської роботи
Перший рубікон – це середина 90-их років. Переді мною поставало питання: «Займатися карате чи профанацією?».
Мій перший тренер хоч і займався карате, але не так, як я це розумів. Коли ж я побачив, як карате виглядає насправді – я був дуже здивований. Зрозумів, що увесь час до цього не так займався. Я мав обирати: або йти слизькою стежкою (запевняти себе «Я – майстер», хоч насправді нічого не вмію), або ж справедливо визнати і сказати: «Я нічого не вмію, тож потрібно вчитись заново». Для себе обрав останній варіант.
Другий момент – це 98-99 роки. Це час тотального дефолту. У мене тренувалося 6 людей у старшій групі і приблизно 15 – у середній. Ледь не увесь свій заробіток я віддавав за оренду залу. У той момент було дуже складно вести власну справу, адже грошей я майже не заробляв.
Третій момент з мого тренерського досвіду – це учні, на яких колись розраховував, вирощував, а вони просто не бачили себе у карате. Так залишається і до сих пір. Зрештою, з цим боротися найлегше, якщо ти розумієш право людини на її власний вибір. Це схоже на стосунки дітей з батьками. Є навіть така приказка: син у твоєму домі – це гість. Ти мусиш його нагодувати, напоїти, навчити... І відпустити у світ. Щось схоже і тут.
Дуже часто ми стаємо заручниками власних амбіцій. Ми думаємо, що люди, які прийшли до нас, повинні втамовувати наші прагнення і бажання. Насправді ж – все не так. Виходить, що наше завдання як тренерів – це навчити людину жити трішки по-іншому, привідкрити завісу для іншого життя. Це приходить з досвідом.
Завдання тренера – вести за собою. Тренер повинен бути авторитетом і постійно розвиватись – інтелектуально, емоційно, фізично.
Друга частина інтерв'ю – за посиланням.
