«За останній місяць накатав десь 20 тисяч кілометрів». Велогонщик Попович збирає гумдопомогу по всій Італії і возить до України
Допомагає йому фонд українських футболістів.
Допомагає йому фонд українських футболістів.
Видатний український велогонщик Ярослав Попович, який сьогодні працює спортивним директором американської команди Trek-Segafredo, вже багато років проживає в Італії. Тут у нього дім неподалік Флоренції, сім’я, друзі, робота.
Утім з початком повномасштабного нападу Росії на Україну Ярослав захотів негайно повернутись на батьківщину і зі зброєю в руках протистояти ворогу. Натомість друзі підказали кращу ідею – займатись збором та доставкою дефіцитної гуманітарної допомоги прямо з Італії.
І ось уже понад місяць Ярослав тільки те й робить, що отримує з України запити на необхідні для передової та постраждалих речі, шукає, купує, а потім оперативно доставляє їх сюди. Кожного разу особисто.
Процес уже відпрацьований настільки, що вдається все провернути всього за кілька днів. А фінансово допомагає Поповичу у цьому зокрема фонд українських футболістів.
Репортер Tribuna.com Микола Решнюк поспілкувався з Ярославом про його волонтерську ініціативу та життя за кермом детальніше.
«В перші два тижні спав 3-4 години на добу. Решту часу їздив по Італії»
- Як 24 лютого змінило ваше життя?
– Зазвичай моє життя ділиться на дві частини – коли вдома і коли на роботі. На роботі треба багато ганяти – зранку обійшов пацанів, механіків, масажистів, потім плануєш наступний день, змагання, відповідаєш за всіх людей і працюєш до першої години ночі. Хоча, буває, можу місяць вдома просидіти, коли роботи нема. Тоді гуляю з дітьми, воджу в садок.
З початком війни почався хаос. Особливо в перші два тижні, коли спав 3-4 години на добу, решту часу їздив по Італії – почав збирати гуманітарну допомогу, відвозити на базу, там сортувати.
Потім чуть все заспокоїлось. Люди почали менше звертати на це увагу. Але ми далі шукаємо, купляємо, возимо. І так всі дні. От сьогодні відранку на базі, дівчата прийшли сортувати речі – готуюсь в неділю знову виїжджати до кордону України.
- Як і чому вирішили займатись волонтерством, збирати гуманітарну допомогу?
– Раніше я допомагав хіба що українському спорту, але не сильно. Допомагав деяким хлопцям попасти в команду, шукав велокаски, велосипеди, колеса. Але воно таке було – може забирало в мене 20 днів у році. Проміжками.
Коли 24 числа почалась війна, я був на роботі в Еміратах. 27-го повернувся до Італії, і перша думка – треба їхати додому, брати зброю і захищати Україну. Але зідзвонився з друзями, а вони мені кажуть: «Ок, ти приїдеш, але не маєш воєнних навичок. Заставлять тебе робити барикади чи рити траншеї». Я до такого не був готовий, хотів автомат і до бою. Мені пояснили, що в армії сьогодні багато професіоналів і мене [стріляти] не пустять.
Мені порадили займатись допомогою з-за кордону. Знайомий дістав три мікроавтобуси, і ми почали їздити по всій Тоскані збирати гумдопомогу по церквах і хатах. Ще познайомився з хлопцем з Вінниці, Максим Козій, який попросив передати медикаменти. Назбирав повний мікроавтобус, сів та й поїхав. На кордоні України та Польщі передав усе батьку – він мені допомагає, може перетинати кордон, йому 70 років, – і через три дні вони вже були на передовій.
Так я зрозумів, що ми можемо зробити багато чого. І почав кожні три-чотири дні їздити на кордон, возити речі, їжу. Окрім Максима, мені допомагає знайомий з Києва, Дмитро Ткаченко. Він працює в команді президента, курує усі запити. Наприклад, каже, треба в Миколаїв у дитячу лікарню такі-то медикаменти. Я їх тут шукаю і купую. Тут на місці допомагає друг з дитинства Володимир Білека, з яким я разом колись ганяв.
Гроші на все це мені висилають. Наприклад, з моєї команди, з Америки прислали 10 тисяч євро. Українські футболісти висилають та допомагають грошима. Це Тарас Степаненко, Сергій Кривцов, Микола Матвієнко та Сергій Сидорчук. За ці кошти орендую мікроавтобуси, оплачую поїздки. Також організовую тут благодійні вечори. Провів уже три таких, де люди дали під 8 тисяч євро.
Так за кілька днів все, що мені замовляють, потрапляє в потрібні точки. Щойно от замовив броніки, також шукаємо турнікети, рюкзаки, покривала, таблетки, тепловізори, вазелін, беруші, кросівки на передову, бензин, дизель. Кожен раз щось нове.
Мені дзвонять по 150 людей в день. Хоча ні, зараз уже менше. Вчора от подзвонили і запитали, чи буду їхати через Мілан – хочуть якусь коробочку передати [до України]. Назад теж передають речі з України через батька тим, хто сюди приїхав [вже після 24 лютого]. Коротше, помагаємо усім.
- Тобто, зараз у вас життя на колесах?
– Ну так. На цьому фургоні за останній місяць накатав десь тисяч 20 кілометрів. Тільки до України і назад – це під три тисячі кілометрів. Я вже був чотири рази, це вже до 12 тисяч. Потім ще по Італії… В мене в машині спальний мішок. Якщо замучився – поспав у ньому і поїхав далі.
От коли останній раз повертався з кордону, то їхала зі мною мама з 7-річним сином. Проїхали десь півгодини-годину, а малий питає: «Коли ми приїдемо?». Він не розуміє, що йому ще 14-15 годин в дорозі.
І я розумію, що мені теж буде важко, коли дитина в туалет хотітиме по дорозі, туда-сюда. Я по дорозі купив їм квитки на літак, завіз до аеропорту. Кажу: «Ви далі летите, а сумки я ввечері привезу». Відправив їх до Бергамо, заплатив за квитки і готель. Коротше, нема такого, що займаюсь чимось одним.
От приїжджають люди на нашу базу – діти, коляски, ліжка. Одна дівчина от-от народить, то ми вже все приготували для її дитинки. Нам прислали сюди тисячу пар дитячого взуття, а ми його тут роздаємо, возимо до України.
- На кордоні немає проблем з перевезенням всієї цієї допомоги?
– Бувають, але мій батько каже погранцям: «Хлопці, ви тут сидите грієтесь, а ми возимо пацанам на передову. Так що мовчіть». Так і возимо.
Якщо треба документи, то ми робимо. Але на це все треба час, а в нас його нема. Я подивився, як возить Червоний хрест і всі оці благодійні організації – вони привозять в Польщу, там розвантажуються, чекають фури на Львів чи Луцьк. Все це займає до тижня, навіть до двох. А ми за 3-4 дні доставляємо з Італії на передову.
От замовили нам для дітей-епілептиків з лікарні в Миколаєві медикаменти. Я купив, і через чотири дні воно вже там. Зараз буде наступна партія. В мене тут просто знайомі в аптеці працюють, то продають без рецепта.
«Італійці – сцикуни. В них не такі бойові люди, як в Україні»
- В Італії велика спільнота українців. Як вони зараз допомагають, організовуються?
– Тут в кожному італійському селі є спільноти, які якось крутяться, допомагають. Ми з ними співпрацюємо. Правда, в моїй я, мабуть, один такий залишився, що фігачу. Ну але в мене для цього є можливість – в команді мені сказали: «Займайся своєю країною». Вони мені платять зарплату, ще й дають екстра-гроші, які можу витратити на все, що треба. Сказали: «Тільки зброю не купляй. Або купляй, але так, щоб ми не знали».
- А італійці загалом як реагують на війну в Україні?
– Всі офігівають, але в них менталітет боягузів. Часто з ними сперечаюсь, бо італійці кажуть: «Чому ви не йдете на поступки? Чому не віддасте пару областей, щоб людей не вбивали?». Мене це дуже нервує.
Кажу: «Це наша земля, ми нікому нічого не дамо. А якби, наприклад, Австрія захотіла забрати у вас північ Італії, де німецькою розмовляють?». Але вони такі, що б віддали. Вони сцикуни – якби одна бомба впала, то звалили б нафіг подальше. В них не такі бойові люди, як в нас в Україні.
Так, вони співчувають, допомагають. Але допомагають, бо наші жінки, мами, бабусі виховували їх, їхніх батьків. Українці тут в кожному селі. До мене, буває, приїжджають італійські сім’ї, чоловіки з дружинами, які допомагають розвантажувати допомогу. Виявляється, на їхнє життя дуже вплинула наша спільнота тут.
- Що їм в новинах розповідають про нашу війну з Росією?
– Я, чесно кажучи, перестав дивитись італійські новини. Тільки наші читаю. Правда, слухаю радіо – про Україну багато розмовляють, у всіх новинах. З останнього тут всіх зачепило те, що сталось в Бучі. Показав одному чоловіку відео, то він розплакався. Кажу, це ще не все жахіття. Ми не знаємо до кінця, що в Маріуполі робиться.
Але тут багатьом важко зрозуміти, бо це не в них відбувається. Зовсім інше сприйняття. От дівчата-біженки з України, які допомагають мені на базі з сортуванням зараз, днями перелякались від того, що я пачку впустив на підлогу. Їхній будинок розбомбили.
Або приїхала дочка моєї сестри, яка була в Івано-Франківську, коли вдарили по аеропорту. Вона якраз жила неподалік в готелі. То от коли я відкривав бутилку просеко, дитина мало не впала на підлогу. Попросила більше не робити такого. Я офігів, мурашки по тілу.
Фото: сторінка Ярослава Поповича в інстаграмі
