Tribuna/Футбол/Блоги/Ноу Баланса/«Люди в Україні говорили погані речі про мене». Як в 1992-му Росія переманювала українських збірників

«Люди в Україні говорили погані речі про мене». Як в 1992-му Росія переманювала українських збірників

Пропонували гроші, квартири, авто.

Блог — Ноу Баланса
19 марта 2020, 15:30
43
«Люди в Україні говорили погані речі про мене». Як в 1992-му Росія переманювала українських збірників

Пропонували гроші, квартири, авто.

Початок 90-х був буремним періодом в історії європейського футболу. Розвал СРСР, крах Югославії, падіння Берлінської стіни – всі ці події залишили відбиток на футбольній карті континенту. Що й проілюструвало Євро-1992.

На шведському турнірі Німеччину вперше представляла єдина збірна вже об’єднаної держави. Сам турнір сенсаційно виграла Данія, якої там не мало бути – вона не пройшла кваліфікацію, але поїхала на фінальну частину замість відстороненої через політичний неспокій на Балканах Югославії.

Схожим чином могла потрапити на Євро Італія – скуадра у відборі посіла друге місце після СРСР, який до турніру не дожив. Але не судилось. Втрутився чиновницький хист тодішнього очільника радянського футболу та заодно віце-президента УЄФА В’ячеслава Колоскова. Він вчасно напружився, щоб правонаступницею радянської збірної стала її тимчасова проекція – збірна Співдружності Незалежних Держав.

Своїм існуванням вона заповнила короткий проміжок, протягом якого федерація футболу СРСР уже доживала останнє, а окремі асоціації пострадянських республік тільки зароджувались. А з ними зароджувалась кабінетна боротьба за найцінніший спадок радянського футболу – гравців, частина з яких сформувала ту саму збірну СНД на Євро-92.

До Швеції в її складі, утвореному на базі радянської збірної, полетіло п’ятеро українців – Олексій Михайличенко, Олег Кузнєцов, Віктор Онопко, Андрій Канчельськіс, Сергій Юран – та народжений на Одещині молдованин Ігор Добровольський. Але з них лише двоє згодом перекочували в національну команду незалежної України. Інших перехопила Російська Федерація з тим же Колосковим на чолі.

Хто та чому погодився грати за Росію?

«Це було серйозне рішення, і я його прийняв завдяки Колоскову, – пригадував вихованець донбаського футболу Віктор Онопко. – Ми, як збірна СНД, грали на чемпіонаті Європи у Швеції. Після повернення, до мене підійшов В’ячеслав Іванович: «Вітя, хочу запросити тебе грати в збірну Росії». Я сказав: «Добре, згоден». І все.

Знаю, що збірна України теж збиралася мене запросити, але дзвінка не було. Може й на краще – інакше метався б, що вибрати. Але, якщо чесно, я тоді вже був у «Спартаку», у мене діти народилися в Москві. Погодився, не замислюючись. І не шкодую, звісно. Це велика честь – грати за Росію».

Для російської команди запрошення 23-річного на той час захисника виявилось визначним рішенням. За тамтешню збірну Онопко виступав довгих 11 років (109 ігор, що тривалий час було рекордом команди), зігравши на двох мундіалях та одному Євро, а також ставши легендою команди. Він навіть забив Україні в київському матчі відбору Євро-2000, який наша команда виграла в росіян 3:2. Інші запрошені в 92-му українці залишили значно менший слід в збірній Росії.

Віктор Онопко проти Руда Ґулліта на Євро-92

Утім, на момент пропозицій від РФС не Онопко повинен був бути найбажанішим здобутком серед наших. На той час Віктор виступав у російському чемпіонаті, тоді як решту українців під прицілом уже були в Європі. Михайличенко та Кузнєцов бігали у футболках «Рейнджерса», Добровольський грав за «Олімпік» з Марселя, Юран – за «Бенфіку». Ну а найбільше уваги привертав гравець «Манчестер Юнайтед» Андрій Канчельскіс. Його вмовляли найдовше – на нього претендувала також збірна Литви. Але за словами самого Андрія вибір був очевидний:

«Правонаступницею збірної СРСР стала команда СНД, а слідом за нею і збірна Росії. Вона автоматично отримала право брати участь у відбірковому турнірі ЧС-1994. Звісно, багато хлопців, і я в їхньому числі, погодилися виступати спочатку за збірну СНД, а потім і за Росію. Які можуть бути ще питання?» – говорив потім уродженець Кропивницького Андрій Канчельскіс, який зіграв за Росію 36 поєдинків.

«Часу на роздуми не вистачало, все потрібно було вирішувати швидко. Я вирішив, і про свій вибір не шкодую. Та й вибору, по суті, не було. Адже Україна, на відміну від Росії, на кілька років опинилась поза великим футболом. Її збірна не мала права виступати в офіційних турнірах (до кваліфікацій збірну України допустили лише в 1994 році, до цього вона грала лише спаринги – прим).

А мені на той момент виповнилося 23. Втрачати навіть парочку років було б недозволеною розкішшю: прекрасно розумів, що життя, тим більше футбольне, дуже коротке. Хоча якби Україна одночасно з Росією почала б виступати на офіційному рівні, я б задумався. І все могло б скластись по-іншому».

Співзвучні мотиви були також у вихованця тираспольського футболу Ігоря Добровольського та луганця Сергій Юрана (25 матчів за Росію). Останнього й зовсім не турбував майбутній ярлик зрадника від обурених українських вболівальників:

«Я не звертав на це уваги. Ні мене, ні Онопка, ні Канчельскіса ніхто в збірну [України] не запрошував. Невже чекали, що я сам підійду і запитаю: «Чи дозволите виступати за Україну?».

В схожому дусі висловлювався й Канчельскіс: «Люди в Україні говорили погані речі про мене. Кричали, що я народився в Україні, але граю за Росію. Але я був не єдиним таким. Україна не грала на ЧС-1994, тому футболісти, які народилися там, вважали за краще грати за Росію. Всі люди, які говорили ці речі, були просто дурні».

В підсумку, за словами українців з тої збірної СНД, причини обрати саме збірну Росії були двох видів – побутові та спортивні. Але був також третій вид, фінансовий.

Чим саме переманювали українців?

«З розвалом Союзу намітився масовий відтік футболістів в Росію. Умови там від початку були на порядок вищі за українські. На жаль чи на щастя, матеріальний фактор в цьому житті ніхто ще не скасовував», – описував тодішні обставини тренер збірної України на початку 90-х Леонід Ткаченко.

«Більшість [тодішніх] футболістів пограли в різних збірних СРСР. Їм здавалося, що збірна України – це несерйозно. Хлопці розповідали один одному, що це за команда, які у неї перспективи. Тому прийняття російського громадянства Онопком та компанією мене не здивувало».

Покійний сьогодні перший президент ФФУ Віктор Банніков просто програв цю боротьбу. Якщо він її вів узагалі, зважаючи на обмежені фінансові можливості української федерації на початку її існування.

Тоді як в російської сторони, яка швидко та агресивно діяла в умовах розрухи, з цим очевидних проблем не було. Що й підтвердив у нещодавньому інтерв’ю колишній адміністратор збірних СРСР та СНД Сергій Хусаінов, пригадуючи події одразу після Євро-92:

«Знаючи про мої добрі стосунки з хлопцями, Тукманов (тодішній віце-президент РФС – прим.) перед вильотом з Гетеборга попросив: «Поговори. Обіцяй, що хочеш, аби лиш вони підписалися за Росію». Добровольський, Канчельскіс, Онопко, Юран…

Я в кінець салону – поляну накрили. Льосік і Кузя відразу відмовилися, а ці хлопці зацікавилися. Їм вирішили квартири запропонувати. Я особисто їздив Юрану житло вибирати – в будинку, що будується в районі Новослобідської. Добрику в «Динамо» квартиру давали. Так збірна Росії підсилилася кількома класними українцями й одним молдаванином».

Слова Віктора Онопка побіжно підтверджують такий характер дій РФС:

«Росіяни швидше зорієнтувалися в ситуації. Вони першими запропонували грати за них. Тодішній президент Російського футбольного союзу В’ячеслав Колосков зробив практично все, щоб у новій збірній були найкращі гравці. З боку українців подібних пропозицій взагалі не надходило».

Те ж саме говорив і Канчельскіс, хоч і підтвердив – українська федерації з ним також контактувала:

«До кожного гравця шукали індивідуальний підхід. В моєму випадку спочатку відбулася розмова, а потім надійшла пропозиція. Хоча і з ФФУ на мене виходили її представники. Вже не пам’ятаю, хто саме. Але вони зрозуміли мою позицію, тверезо оцінили ситуацію».

Як наслідок, російська збірна успішно пройшла кваліфікацію ЧС-1994, ставши найрезультативнішою командою своєї групи – 15 голів. Чотири з них забили Юран та Канчельскіс.

Чому Кузнєцов та Михайличенко відмовились грати за Росію?

В цій групі футболістів Олексій та Олег були найстаршими – обом на момент пропозиції було уже під 30. В коментарі Tribuna.com Кузнєцов пояснив, як саме це вплинуло на їхнє рішення:

«Мені було уже 29, свідомий вік. Я ще грав у Шотландії разом з Олексієм Михайличенком, по контракту десь років три залишалось. Пропозиції грати за збірну Росії були, звісно, але нас обох відсіяли.

Ніякі блага нам не потрібні були. Якби ми молодшими були, то може й з’явились би якісь думки, а так… Твоя батьківщина – Україна, тут живуть твої рідні. Ми були самодостатні тоді у фінансовому плані – були квартири, дачі, машини в Україні. Тому змінювати щось, переїжджати в Москву думок не було. Наскільки пам’ятаю, навіть з сім’єю не радився – одразу відмовився. Сказав, що для нас це неприйнятно. В Олексія Михайличенка аналогічна ситуація. Батьки тут, в Києві.

Хоча в той час не було й ніяких пропозицій грати за Україну. Нас особливо й не вмовляли [відмовитись від варіанту з Росією]. Зрозуміло, що щось пропонувати людям у 29 років, яким залишилось грати 2-3 роки на рівні збірних… Особливого тиску не було. Та й викликати нас з «Рейнджерса» – це матеріальне питання. Оплатити квитки на літак уже було проблемою для федерації».

Так, зрештою, й сталось. На двох Кузнєцов та Михайличенко зіграли п’ять матчів за збірну України в період з 1992 по 1994 роки, після чого їх більше не викликали. Водночас, Кузнєцов спокійно ставиться до рішення Онопка, Юрана та Канчельскіса пристати на позицію РФС:

«Вони були молодші. Росію оголосили правонаступницею СРСР. В Москві залишились діяти всі ці комітети, начальники, починаючи від Колоскова. Наскільки я знаю, їх зацікавлювали матеріально – гроші, машини, квартири. Тому вони погодились, але це їхнє рішення. Тут важко щось обговорювати. Вони вирішили так, потім показали хорошу кар’єру. Так багато українців вчинили.

1992 рік, в Україні тільки чемпіонат зароджувався, його було не порівняти з російським. Там він був цікавіший – московські команди хороші, Ленінград, «Ротор». А в нас Шепетівка, «Кремінь», такого плану. Залишатись тут… В матеріальному плані Росія на голову вищою була».

Багатьох українців РФС так перетягнула до Росії?

Це була звична практика тих років після розпаду СРСР. Десятки радянських футболістів, які виросли в інтернаціональній країні, в один момент опинились перед вибором, за яку збірну грати, на фоні критичної ситуації в економіці.

Тому народжені або виховані в Україні футболісти невдовзі опинялись в Росії, Білорусі, Латвії, а бувало й навпаки. Були й зовсім унікальні випадки, як от у грузина Ахріка Цвейби. Майбутній захисник народився в Абхазії, доріс до гравця київського «Динамо» та збірної СРСР. Після розпаду Союзу він виступав за ту ж збірну СНД, після чого вийшов на один матч за Україну, але в підсумку перебрався до Росії, за яку й виступав остаточно. Чотири збірні, три громадянства – у цьому вся суть тодішніх непевних часів.

І такі випадки серед футболістів, заграних за Україну, які потім перебирались в російські збірні, не були поодинокі. Взяти хоча б історії одеситів Юрія Нікіфорова та Іллі Цимбаларя або донеччанина Сергія Щербакова. Чи того ж Олега Саленка, який хоч і народився та виріс в тодішньому Ленінграді, але на стику 80-х та 90-х виступав у київському «Динамо». Усі четверо зіграли проти Угорщини в першому в історії збірної України матчі, але згодом взяли російське громадянство на користь сусідньої збірної.

Стартовий склад збірної України в першому в її історії матчі проти Угорщини в Ужгороді

Те ж могло трапитись і з вихованцем закарпатського футболу Іваном Гецком – автором першого голу в історії української збірної в тому ж матчі з угорцями (1:3). Його також кликали в Росію, теж з допомогою матеріальних вигод.

«Коли мені пропонували стати громадянином Росії, я був у найкращій своїй спортивній формі. Але розумів, що вдома мене не зрозуміють. Яке відношення я мав до Росії?

Хоча багато гравців, щоб грати в футбол, про це навіть не думали. Їм потрібно було якось налагодити своє життя, щось заробити до 30-32 років, поставити на ноги дітей. Якщо ти нічого, крім футболу, не вмієш, це дуже складно», – пояснював Іван. 

Утім, в історії збірної України є випадки й зворотного процесу – коли в її складі з’являлись росіяни. В 90-х так сталось із Віктором Леоненком, Юрієм Калітвінцевим, Сергієм Серебренніковим, Артемом Яшкіним та іншими. Щоправда, це були найчастіше гравці, які не проходили в російську збірну.

Калитвинцев: «Час минав, і я розумів: якщо не пограю на міжнародному рівні, то по завершенні кар’єри в моєму житті виникне порожнеча. Думаю, я зробив правильний вибір».

Яшкін: «В збірну Росії в той період мені пробитися було нереально. Тоді там підібралися дуже сильні гравці, я ж був невідомим у високих колах. Так що, вважаю, зробив правильний вибір».

Серебренніков: «В ідеалі, звісно, хотів зберегти російське громадянство. Керувався тільки тим, що буде можливість пограти на рівні збірних. Це дасть мені професійне зростання. У мене були чисто футбольні амбіції».

Цілком в дусі натуралізацій в збірній України останніх років. Й зовсім не те, що історія зі збірниками СНД в 1992-му, яка, як не крути, все одно залишила осад й поклала початок неприємній для нас тенденції.

Фото: Вікіпедія, Спорт-Експрес, Getty Images

Другие посты блога

Все посты