Tribuna/Футбол/Блоги/Футбольні історії/Сталь із Сталінграду, першого соціалістичного міста на німецькій землі

Сталь із Сталінграду, першого соціалістичного міста на німецькій землі

Розповідь про клуб, котрий грав у єврокубках представляючи третій за рангом дивізіон чемпіонату Німеччини.

8 апреля 2018, 23:58
1
Сталь із Сталінграду, першого соціалістичного міста на німецькій землі

1. Вступ

Дата: 02.06.1991

Місце: «Олімпіаштадіон» Берлін

Подія: Фінал кубка НДР

Ось, парашутист спустив м’яч на поле, пройшли всі урочисті моменти, що передували матчу відкриття, глядачі, а їх було приблизно 5,000, сіли на свої місця і розпочався останній офіційний матч в історії кубку НДР. На полі зустрілися чемпіони, лідери сезону, котрі ще 6 тижнів тому забезпечили собі золоті медалі, «Ганза» із міста Росток, та маловідомий за межами НДР клуб, котрий тільки третій сезон в історії проводив у Оберлізі, «Шталь» із міста Айзенхюттенштадт. Ще задовго до матчу було відомо, що «Ганза» буде грати у Лізі Чемпіонів, а тому їх скромному опоненту, котрий навіть не знав, чи відбереться у Другу Бундеслігу, дісталася путівка в кубок УЕФА, як фіналісту кубка НДР. Обидві команди пройшли довгий та тернистий шлях до цього матчу. «Ганза» майже 10 разів зупинялася в кроці від чемпіонства або виграшу кубка. У 1955, 57 та 60-му роках «Емпор», як тоді називався ростокський клуб, лише у додатковий час пропускав вирішальний гол. Крім того, у 1960 вони вели в рахунку 2:0 за 12 хвилин до фінального свистка, а нічийний гол пропустили на 90-ій хвилині! А у 1987 році вони вийшли у фінал кубка, хоча той сезон провели у НДР Лізі (другій по рангу лізі в НДР).

 Похвастатися навіть такими досягненнями їх суперники не могли. Та і взагалі, у їх історії не було багато моментів, котрі могли би втішити відданих фанатів клубу.

 

2. При чому тут Сталін

Щоб ознайомитися із тим, чим жили у Айзехюттенштадті до цього матчу, ми з вами почнемо із часів після другої світової війни. Після розподілу Німеччини на дві частини, почали виникати певні проблеми, пов’язані із сполученням між країнами, що не могло не позначитися на місцевому ринку праці. Окрім того, радянське керівництво було незадоволене тим, що у країні немає виробництва сталі. Всі подібні заводи залишилися на території тогочасної ФРН. Спершу планувалося побудувати такий завод десь на побережжі Балтійського моря і працювати на сировині із Швеції, проте Сталін був проти цього, так як не хотів залежності від західної країни. Тоді Вальтер Ульбріхт знайшов непогану місцину поблизу Фюрстенберга, на якій наказав звести сталеливарний завод. Цим він вирішив одночасно декілька проблем: робочі місця, віддаленість від західних країн (так як завод був стратегічно важливим об’єктом, то у випадку нападу на нього вони мали би більше часу для задіяння сил ППО) та приближення до сировини, котра постачалася із Кривого Рогу та Сілезії (район на теренах сучасних Польщі, Чехії та Німеччини, багатий на корисні копалини, зокрема буре вугілля).

Відкривати першу доменну піч приїхав особисто Сталін. Техніка там теж люб’язно надана радянською владою із Магнітогорського металургійного комбінату, для котрого її розробили американські(!) вчені ще у 30-их роках. Навколо нового комбінату побудували містечко за прийнятими у 1950-му році «16-ма принципами містобудування». Головним архітектором став Курт Вальтер Льюхт, котрий окрім того займався плануванням житлових районів між Ростоком та Варнемюнде, а згодом займався реконструкцією у таких містах як Дрезден та Магдебург.

Місту уже навіть придумали назву Карл-Маркс-Штадт, щоб 14 березня, з нагоди 70-ої річниці з дня смерті відомого соціаліста, офіційно все оголосити. Проте, смерть іншого відомого соціаліста, «хрещеного батька» цього міста, Сталіна, яка сталася 5 березня 1953 року, змінила ці плани. Таким чином «перше соціалістичне місто на німецькій землі» 7 травня 1953 року отримало назву Шталінштадт (що умовно можна звести до більш звичного нам слова «Сталінград»).

 

3. Як гартувалась "Сталь"

Місцеву команду назвали «Шталь» (та ж сама «Сталь», лише на німецький лад та у чоловічому роді) і одразу ж заявили до регіональної ліги Франкфурт-на-Одері. Уже у другому сезоні вони зайняли у ній перше місце та отримали право зіграти в НДР Лізі (2-га за значенням після Оберліги). Вони потрапили в третю групу НДР Ліги, та зайнявши в ній 9-те місце із 14-ти команд вилетіли у новостворену третю лігу, котру сходу виграли.

Після цього їм вдалося закріпитися у НДР Лізі (котра уже другий рік складалася із однієї групи, а не декількох, як було раніше), зайнявши 8-ме місце, а їх нападник Харрі Носал із 20-ма м’ячами став кращим бомбардиром (вірніше поділив це звання із Клаусом Бюхнером). Але у 1958 році знову виліт до третього дивізіону із 13-го місця, забивши при цьому менше всіх у дивізіоні (всього 26 голів), хоча і маючи 5-ий за надійністю захист.

  

(Всы емблеми "Шталя" 1953-61, 1961-1990, 1990-...)

Там вони теж не змогли з першого ж разу піднятися нагору (8-ме місце), але у сезоні  1960 зайнявши перше місце у своїй підгрупі, та випередивши на одне очко «Мотор» із Бранденбург-Зюд, та на 2 «Мотор» із Хеннінгсдорфа, знову піднялися до НДР Ліги.

А далі був перехідний сезон. Чемпіонат грали у 3 кола та поверталися до системи осінь-весна (від якої відмовилися на період  1955-1960 років). В той же ж час, як у столиці було розпочато зведення Берлінського муру, Шталінштадт об’єднали із  сусіднім Фюрстенбергом (перша згадка ще у 1286 році). Цей союз міст став можливим завдяки десталінізації усього, що тільки можна було. Об’єднане місто було вирішено назвати Айзенхюттенштадт, натякаючи на його промислове походження. Тоді місто буквально за одну ніч позбулося всієї атрибутики, котра носила ім’я Сталіна. «Офіційну» версію оголосили вранці у міській газеті. Звучала вона приблизно так: «В світлі останніх повідомлень, робітники та прості мешканці міста висловили незадоволення його назвою. Міська рада піддалася волі народу на наказала виконати її негайно». Тоді ж було ухвалено рішення про злуку із 700-річним сусідом, хоча ще 8 років тому декларувалися цінності нового міста, на противагу сусіду, котрий змальовувався як символ такої собі «буржуазії». Часто це доходило до абсурду, хоча і звичного у ті роки. Журналіста, котрий у своїй статті необачно згадав стару назву міста, засудили до ув’язнення на 2 роки та 10 місяців.

На фоні таких подій, місцевий (чи все ж місцева?) «Шталь» зайняв 12-те місце і зберіг прописку у НДР Лізі. Як показала практика, далі вони там освоїлися і (враховуючи нове розділення ліги на дві підгрупи) почувалися там як риба у воді, займаючи переважно місця у середині таблиці. Перші спроби прорватися стали помітні у сезоні 1965/1966, проте закінчилося все 5-им місцем, та штрафом у 2 пункти за те, що їх новачок Петер Пламанн не отримав дозволу на цей перехід із свого попереднього клубу.

А у сезоні 1966/1967 ситуація із новачками набула ще більшого масштабу. Декілька команд (зокрема лідери того сезону у НДР Лізі «Магдебург») жалілися на те, що сталевари намагаються переманювати їх футболістів до себе. Футбольне керівництво постановило стягнути з команди 4 пункти. «Шталь» опустився на 4-те місце (замість третього) та на 6 очок відстав від переможця підгрупи «Магдебурга» (а не на 2, як було би без мінуса). Тоді ж у команді засвітився Еріх Хаманн, відомий перш за все тим, що саме він є автором гольової передачі на Юргена Шпарвассера у знаковому для НДР матчі проти західних сусідів на ЧС-1974.

Тренером «Шталя» у ті часи був Артур Бялас, легенда ростокського «Емпора» (згодом «Ганзи»), котрий у 1962 році переїхав в Айзенхюттенштадт щоб завершити ігрову та розпочати тренерську кар’єру. Як гравець, Артур був нападником, котрий більшу частину матчу проводив поблизу штрафного майданчика суперників, і чим ближче до тих воріт був м’яч більше з ними зближувався і сам Артур. Не дарма йому дали прізвисько «8-метровий бомбардир», натякаючи на те, що більшість своїх голів він забивав максимум із 8-ми метрів. Проте тренерських успіхів у Бяласа так і не знайшлося, і коли перед «Шталем» почали ставити завдання вийти в Оберлігу, Артур так і не зміг його виконати і у 1968 році склав свої повноваження. За «Шталь» у якості граючого тренера він провів 83 матчі та забив 38 голів.

 

4. Штендаль та скандаль 

Але поступово крокуючи догори (третє місце у сезоні 67/68) «Шталь» зумів таки вибратися на перше місце та вийти в Оберлігу у сезоні 1968/1969. Загальна перевага над «Локомотивом» Штендаль (саме цьому містечку французький письменник Анрі-Марі Бейль завдячує своїм літературним псевдонімом - Стендаль) склала всього 1 пункт. Один із ключових матчів відбувся 13 квітня 1969 року у Штендалі, коли гості зуміли здобути таку потрібну їм нічию 1:1 і втримали перевагу у 1 пункт. Хоча до фінішу було ще 5 турів, але уже у наступному турі залізничники ще раз зіграли у нічию, на цей раз нульову, та відпустили «Шталь» на відстань двох очок. Загострилася боротьба у 28-му турі, коли у Айзенхюттенштадті після фінального свистка у матчі «Шталь» - «Ганза 2» рахунок був 1:2 на користь ростокців. «Локо» свій матч виграв та зрівнявся по очках, а завдяки кращій різниці забитих-пропущених став лідером.

Але не дарма їх тренер, про якого трішки нижче, працював купу років у Коттбусі. Місцева «Енергія» у останньому турі зуміла вдома втримати нульову нічию проти залізничників, в той час як у Айзенхюттенштадті були розгромлені гості, клуб «Форвартс» із Нойбранденбурга 5:0.

Тренував «Шталь» тоді Еріх Людеке. Він народився 24 листопада 1922 року у містечку Кляйн Стемке. Як гравець він зіграв всього 20 матчів у Оберлізі та 71 і НДР Лізі, проте уже із 30-річного віку він працював помічником тренера у тих командах, у яких грав. А у 1954 році як граючий тренер він очолив «Локомотив» Коттбус, згодом перебравшись виключно на тренерський місток. Команда була впевненим середняком у третій за рангом футбольній лізі НДР.  У 1956 вони навіть промайнули у НДР Лізі, проте одразу ж вилетіли через  гіршу різницю забитих та пропущених м’ячів. А у 60-му вилетіли назад до регіональної ліги. Працював він у Коттбусі і з місцевим «Динамо». Але справжнього успіху досяг, взявшись керувати «Шталь». Команда під його керівництвом впевнено пройшла всю дистанцію, втративши лише 13 очок із 60-ти можливих та вигравши 21 поєдинок із 30-ти. Проте наступний сезон він уже починав у Коттбусі, де прийняв місцеву «Енергію», котра подарувала його попередній команді путівку в Оберлігу. Після двох сезонів там, наступним місцем роботи став «Активіст» Шварце Пумпе (нині це частина міста Шпремберг) де у 1974 році його тренерська кар’єра підійшла до кінця.

Ось склад тріумфаторів, що грали того сезону під керівництвом Людеке: Манфред Ланге (20 матчів) - Хайнц Басал (28), Ханц-Йоахім Штайнфюрт (29/3 голи), Клаус Шендцілорц (29), Петер Крцікалла (27) – Бенно Войт (28/8), Вілфрід Клінгбіль (29/4) – Егон Давід (24/6), Хорст Кіттель (30/20), Гюнтер Вайманн (20/8) Франц Штраль (30/4). Не були основними, але виходили у тому сезоні: Вальтер Решке (10), Еберхард Фішер (4), Клаус Сак (1), Вернер Тантарн (1), Віллі Гібаловскі (5/2), Юрген Шрьодер (8), Дітер Вебер (2), Клаус Гребаш (6/1), Гартвіг Кьопке (13/2), Харальд Нітце (6/3), Фолькман Прегер (1) та Лотар Вагнер (17/3).

Віллі Клінгбіль із найважчим серцем сприйняв звістку про те, що саме «Шталь» піднявся в класі, адже він з’явився на світ 21 червня 1939 року у Штендалі, а уже у 1949-му потрапив у школу місцевого «Локомотива». Дебютував Вілфрід ще у далекому 1957-му, коли йому було 17, у березневому матчі Оберліги проти «Айнхайт» із Дрездена (2:4). Через рік він отримав дебютний виклик у збірну НДР. Але його команда на той час понизилася в класі. І щоб отримати постійну ігрову практику на найвищому рівні Клінгбіль перейшов у берлінське «Динамо» в сезоні 1959. Проте після декількох вдалих сезонів, у результатах команди наступив спад, і Віллі переметнувся до «Магдебурга». Там командні результати були теж на рівні 10 місця, проте у 1965 році вони узяли Кубок НДР та отримали право виступу в розіграші Кубка Кубків. Там вони дійшли до ¼, де у запеклій боротьбі програли Вест Гему із Боббі Муром, Джефрі Херстом та Мартіном Пітерсом. До того часу Клінгбіль уже зарекомендував себе як універсальний футболіст, котрий може зіграти як лівого нападника, так і лівого захисника (всі свої 6 матчів у національній збірній він провів саме в цій ролі), а з віком почав більше грати у центрі поля, виконуючи функції такого собі відтягнутого плеймейкера, котрий підтримував атаку із глибини, але в той же ж час працював багато і на оборону. І коли «Магдебург» у 1966-му році понизився в класі, Віллі перейшов у стан їх нового конкурента із Айзенхюттенштадта. Тут він провів 3 роки, але вирішив не підвищуватися у класі разом із партнерами по команді, а навпаки спуститися в районну лігу, де ще 3 роки захищав кольори команди «Шталь» із Бранденбурга. По закінченні футбольної кар’єри працював у соціальній сфері, допомагаючи людям. Наразі перебуває на пенсії.

Також мав досвід виступу у Оберлізі і Юрген Шрьодер, проте він якраз не зумів закріпитися у команді. Хоча до цього він на протязі 7-ми сезонів регулярно виходив в основі команди «Пост» із Нойбранденбурга (тоді вони називалися SC Neubrandenburg), і у сезоні 1964/1965 зіграв там 14 матчів, у яких відмітився 4-ма голами. Можливо його доробок був би більшим, якби не травма, якої він зазнав у 2-му турі і котра змусила його достроково закінчити перше коло. Якщо врахувати, що за ці 14 поєдинків команда здобула 14 очок, а за інші 12 лише 6, можна стверджувати, що його функції на полі були важливими для командного механізму. Проте по закінченні сезону 67/68 Юрген перейшов на сите місце у «Шталь», де так і не зміг реалізувати себе на полі, чи то через вік (йому якраз виповнився 31 рік, що було критично для атакуючого гравця, по міркам того часу) чи то через травми, котрі переслідували його на протязі кар’єри. Але після цього сезону він закінчив із футболом, як гравець, та пішов вчитися на тренерські курси. Щоби знову 7 років присвятити команді «Пост» із Нойбранденбурга.

Вихід в Оберлігу став останнім сезоном і для Дітера Вебера. На той час він уже втратив місце в основі, але як один із головних старожилів клубу (прийшов сюди ще у 1963 році), користувався неабияким авторитетом у роздягальні. А починав свій футбольний шлях у «Емпорі» із Ростока. Там він дебютував у Оберлізі у віці 17 років. То був 13-ий тур сезону 1956 року, і його команда святкувала перемогу над гостями із Лейпцига  1:0. Проте так і не здобувши місце в основі, перейшов у «Мотор» Вісмар (нині це «Анкер» Вісмар). Зігравши там один сезон повернувся до «Емпора», і у перехідному сезоні 1961/1962, який грався у 3 кола, був гравцем основної обойми у центрі поля (23 матчі із 39-ти), проте уже наступного сезону провівши всього 4 матчі на позиції правого нападника, і у віці 23 років залишив Росток та переїхав у Айзенхюттенштадт. Там він затримався на 6 сезонів, як тільки йому виповнилося 30, закінчив активні виступи.

Не зважаючи на безсумнівний успіх, підвищення у класі, керівництво розуміло, що команду слід якісно підсилити. В першу чергу зміни торкнулися тренерського містка, де замість одного Людеке прийшло одразу два спеціаліста:  Манфред Фукс та Ганс Студенер.  Вони будували нову команду з прицілом на збереження прописки, проте їм не вдалося досягти бажаної мети, і клуб вилетів за підсумками першого сезону, проте навіть не це було найгіршим у ситуації. У наступному сезоні після двох матчів команду дискваліфікували.  

Важко знайти більш суперечливу фігуру у історії клубу, ніж Зігфрід Новка. Він прийшов у клуб як голкіпер у 1955, а згодом залишився як функціонер. Саме завдяки йому у команді стали з’являтися серйозні новачки, котрі поповнювали лави команди, зокрема Ебергард Фішер, котрий до цього грав виключно за команди із Дрездена, та у команді виконував роль дядьки наставника. Чи Штайнфюрт, котрий приїхавши із Нойбранденбурга, та маючи уже досвід виступу в Оберлізі,  майже одразу ж став капітаном команди, та ще й провів 85 матчів із 90-та за три сезони. Був стовпом оборони, проте не боявся і ходити в атаки, про що свідчить статистика у 20 забитих голів за 146 матчів у складі «Шталя». Закінчив активні виступи у 1973-му році, а уже в наступному став працювати у тренерському штабі  сталеварів. Причина таких трансферів була до сліз банальною, у новому місті будувалися нові квартири, котрі керівництво клубу пропонувало потенційним новачкам за лояльність щодо переходу саме у «Шталь».

 Вони уже обпіклися раз на цих пропозиціях (за два роки до підвищення у класі футбольне керівництво країни вирішило, що краще щоб у Оберлізі був представлений «прогресивний» «Магдебург» зняло із команди 4 пункти у час, коли ті були лідерами дивізіону). Але не маючи ніяких інших козирів для запрошення гравців (а тим паче у ті роки, коли майже у кожній команді були гравці що провели в них усю кар’єру), саме нові квартири та грошові винагороди ставали їх головним аргументом. Як зізнавався сам Новка: «Якщо я впродовж року міг оформити на себе 5 квартир від генерального директора Еріха Марковіча, то я знав, що можу підписати 5 нових футболістів». Першими ластівками були Гюнтер Вайман та Райнер Відеманн із «Магдебурга», через котрих власне і отримали штраф у -4 пункти, проте ніхто не припиняв заманювати квартирами нових гравців. Проте від запрошення гравців ніхто не відмовився, а тут ще й вийшло дістатися до Оберліги, що вилилося у необхідність посилити склад, аби достойно виступити у вищому дивізіоні. Таким чином було здійснено підписання молодого 20-річного Маттіаса Яна, 27-річного Герхарда Вайдхаса, Арміна Вігеля та Карл-Хайнца Паузера.

Так як старт сезону видався невдалим, Новка пообіцяв клубу премію,  якщо вони переможуть у третьому турі у Карл-Маркс-Штадті. Згодом він зізнався що не вірив у перемогу, а просто хотів мотивувати футболістів, але коли так сталося, що перемогу здобули саме сталевари, йому довелося швидко повертатися додому та знаходити можливості передати команді гроші, котрих у нього не було. І все би нічого, адже Зігфрід гроші таки знайшов, проте по дорозі він загубив сумку із ними. На його щастя знайшлася бабуся, котра підібрала підозрілий пакунок та поцікавившись що у ньому, прийшла не в поліцію, а до самого функціонера.

Після розкриття афери із квартирами, з’явилися докази і у справі незаконних виплат гравцям, в наслідок чого четвірку новачків відлучили від футболу на рік, Новку та його колегу Садера на 2 роки від адміністративної діяльності, а тренерів Фукса та Студенера на ті ж 2 роки від тренерської справи. Офіційно вирок звучав так: «Через егоїстичні міркування … були порушені наші принципи соціалістичного суспільства та нашої соціалістичної праці гравців та функціонерів, шляхом надання їм невиправданих матеріальних переваг перед іншими футболістами … Фінансові ресурси були витрачені невиправдано … Нормативно-правові норми робочого часу було проігноровано …»

Сам Новка згадував пізніше, що коли він повернувся у клуб після дискваліфікації, то за ним уважно слідкували, щоб уся робота виконувалася тільки після того, як він відпрацює зміну на заводі. І такий контроль продовжувався не один рік, аж до загального послаблення режиму всередині країни.

Це відлучення від футболу закінчило тренерську кар’єру Фукса. Його ігровий шлях розпочався лише у 1946 році через Другу Світову Війну. Провівши у складі «Цвікау» 98 матчів у чемпіонаті, він перейшов на рік у «Вісмут» Ауе (нині «Ерцгебірге» Ауе) де завершив ігрову та розпочав тренерську кар’єру (у той час було нормою тренувати у 30+). Згодом працював у тренерському штабі збірної НДР, а у 1966 році очолив дрезденське «Динамо». Звідти він був звільнений у 1968 році, так як команда йшла на межі вильоту (і вилетіла в кінці, навіть не зважаючи на зміну тренера). Так він прийшов у «Шталь», де утворив тренерський тандем із Гансом Студенером.

Ганс теж не став більше тренувати після дискваліфікації, але він продовжив працювати у науковому центрі футбольної асоціації НДР та видав декілька книг про футбол. Але попри це, як тренер він був куди успішніший за свого напарника. Так, у 1964-му році він на чолі олімпійської збірної НДР виграв бронзу ігор у Токіо. Після олімпіади Ганс прийняв «Локомотив» із Лейпцига. Із залізничниками він вийшов у ¼ Кубка Ярмарок, вибивши по дорозі грізну Лісабонську «Бенфіку» (у наступному сезоні португальці втретє гратимуть у фіналі КЄЧ та втретє його програють). Щоправда згодом у результатах команди наступив спад, а за ним і виліт у Лігу НДР. Ганс покинув «Локо» та прийнявся за пошуки нової команди.

Попри те, що він не зумів втримати «Шталь» в еліті, Ганс згодився працювати з клубом і у лізі НДР, але через дискваліфікацію, змушений був залишити клуб. Згодом він перейшов до кабінетної роботи, і залишився там аж до виходу на пенсію у 1985 році. Помер Ганс 6 лютого 2002 року не доживши до 83-го дня народження всього 24 дні.

 

5. І знову наш шлях розпочався з низів...

Слід відзначити що більшість гравців готові були підніматися разом із командою догори із Ліги НДР, а тому змушені були місити болото районної ліги Франкфурт-на-Одері, щоб у сезоні 1971/1972 виступати у Лізі НДР. Зокрема Гартвіг Кьопке, котрий до цього не мав стабільного місця у складі команди. У сезоні 68/69 тільки 13 матчів, а у сезоні 69/70 взагалі 11 (і 4 забитих голи). Зате згодом за 6 сезонів він зіграв ще понад 150 матчів у Лізі НДР у складі «Шталя» та забив ще понад 75 м’ячів.

Форвард Гюнтер Вайманн прийшов у команду ще у 1967-му році із «Магдебурга». Не зважаючи на те, що у сезоні 69/70 він грав переважно за дубль (а вони, слід відмітити, проводили той сезон у Лізі НДР), після того як команду спустили в 3-тю лігу, саме Гюнтер став один із лідерів клубу. І хоча йому було уже за 30 років, він продовжив виступати у складі «Шталя» ще на декілька сезонів, і закінчив з грою лише у 1977-му. З того часу був тренером різних вікових категорій у команді, а також помічником головного тренера.

Ще одна легендарна особа для сталеварів – нападник Хорст Кіттель. У клуб він потрапив у 1964-му, коли йому було 22 роки та провів там 10 років, закінчивши з футболом у 1974-му, і провів там понад 250 матчів, забивши майже сотню голів.

Сезон 71/72 почався не надто вдало, але потім «Шталь» набрав ходу і зайняв друге місце у своїй групі (а їх у тому сезоні було 5), і потрапив у фінальний турнір переможців за 2 путівки в Оберлігу, так як дубль берлінського «Динамо» не мав права підвищитися у класі. У короткому турнірі сталевари зайняли третю позицію, на одне очко відставши від «Хемі» Лейпциг, котрі просто узяли 7 очок із восьми можливих у матчах із аутсайдерами фінальної групи. «Шталь» же ж програли у Вісмарі місцевому клубу з рахунком 2:1. Окрім того, сезон запам’ятався матчем проти «Динамо» Фюрстенвальде, у якому було зафіксовано рахунок 6:6. Це був 5-ий тур, який сталевари закінчили на 8-му місці. Більше так низько у тому сезоні вони не опускалися. Уже у наступному турі вони піднялися на третю позицію, а після 7-го і до кінця сезону окупували друге місце.

Наступні декілька років вони, попри високі місця не могли нав’язати справжню боротьбу за вихід до Оберліги. Сезон 72/73 вони провели у боротьбі за 4-ту позицію, сезоном пізніше попри друге місце і перемогу над «Динамо» Фюрстенвальде 8:2, боротьби з берлінським «Уніоном» не вийшло. Сезон 74/75»Шталь» розпочав із перемоги\ 5:3 та 6:1, жодного разу не опускався нижче третього місця, але востаннє лідером був ще у 2-му турі. Згодом знову тільки друге місце, і хоча до «Уніона» наче було недалеко, але все ж берлінці були для них недосяжними.

Куди більш драматично було у сезоні 1976/1977. За путівку у фінальну групу боролися два «Шталя».  Між собою вони поділили очки, тому все визначалося, хто рівніше пройде дистанцію. Хеннінгсдорфці захопили лідерство ще у 10-му турі, і тримали його аж доки у 19-му не зазнали поразки від берлінської «Ротації». Айзенхюттенці вийшли на першу позицію завдяки кращій різниці і тепер, у трьох останніх матчах їм слід було просто зіграти не гірше суперників. Але у 21-му турі вони не зуміли у Бабельсберзі зломити опір місцевого «Мотора» (0:0) і цим самим вручили путівку у фінальний раунд своїм тезкам.

Одним із найцікавіших персонажів у тій команді був Петер Ціро. Вихованець «Магдебурга» та один із найяскравіших бомбардирів того часу, виступав за «Форвартс» із Франкфурта-на-Одері, проте у 1974 році він був направлений на «реабілітацію» у Айзенхюттенштадт, так як його спіймали на незаконних контактах із Західним Берліном.  Три сезони Петер був у «вигнанні», доки йому не дозволили змінити місце прописки. Не зумівши піднятися до Оберліги із «Шталем», Ціро вирушив до Коттбуса. Там, у місцевій «Енергії» він і закінчив ігрову кар’єру. Безумовно цьому посприяло те, що за ним ще від початку 1974-го року постійно велося спостереження. Саме через це Петер в свій час не потрапив до збірної країни, адже він вважався «ненадійним та проблемним персонажем». І попри усі його бомбардирські подвиги, а це 64 голи у 112 матчах за «Енергію» (непоганий показник для того часу), він так і не отримав шансу повернутися в Оберлігу.

У сезоні 77/78 році «Шталь» фінішував 5-им. Наступного сезону він піднявся на другу позицію, але програв лідеру 12 пунктів. Далі клуб очікував спуск у середину таблиці. Успіхів у кубку теж не було. «Шталь» як завжди стабільно вилітав у одному із перших раундів. Навіть у найуспішніші сезони Кубок не був тим турніром, який добре вдавався «Шталю» (максимум 1/8 фіналу).

 У перехідному сезоні 1983/1984 (було вирішено замість 5 груп зробити дві і відмовитися від фінального турніру переможців) вони зуміли у своїй зоні піднятися на третю сходину завдяки гарному фінішу (12 очок у 16-ти матчах), і таким чином залишилися у одній із двох груп Ліги НДР.

І одразу ж локальний успіх. Серед 18 команд північної зони вони зайняли друге місце, пропустивши вперед тільки берлінський «Уніон». Наступний сезон – 10-те місце і перемога 6:3 на бабельсберзьким «Мотором». Потім 7-ме місце. А у сезоні 1987/1988 повний провал, 15-те місце і лише 2 очки над зоною вильоту. 7 нічиїх та 8 поразок у останніх 15-ти поєдинках.

 Це змусило керівництво задуматися про підсилення команди, а також про зміну на тренерському містку. Після того як першу половину сезону з командою працював Юрген Піпенбург а після 17-го туру його змінив Клаус-Пітер Хельбіг. «Шталь» грав досить впевнено, але конкуренція у сезоні була надзвичайно потужною. Перше і 5-те місце розділило всього 3 очки.

Хоча «Шталь» міг вирішити все трішки раніше. Команда з 18-го туру йшла першою, і тільки у 29-му, вони поступилися цим місцем. Проте уже у 30-му турі після перемоги 5:3 над «Активістом» із Бріске-Сенфтенберга знову опинилися на першій позиції. І перед 34-им туром «Шталь» вів 2 очки над «Динамо» із Фюрстенвальде і мав на +6 кращу різницю і їхав у Росток на матч проти «Шіффарт унд Гафен». Динамівці ж їхали у Бабельсберг до аутсайдера «Мотора». Доки у Ростоці команди катали м’яч, у Бабельсберзі «Динамо» встигло забити тричі, а на 29-ій хвилині навіть пропустити. І тут стається несподіванка, «Шталь» пропустив. Окрилені таким рахунком динамівці з перших хвилин другого тайму кинулися на ворота суперників і одразу ж забили 4-ий. А коли умудрилися пропустити другий у середині тайму, то з новими силами пішли штурмувати бабельсберзькі ворота. Таким чином на 77-ій хвилині рахунок став 2:7 і «Динамо» треба було забити всього 1 раз, і надіятися що «Шталь» не зможе зрівняти рахунок. Але за купою атак динамівці на 85-ій хвилині пропустили контратаку, котра зняла всі питання щодо переможця Ліги НДР, відправивши «Шталь» у Оберлігу.

 

6. За крок від...

А там їх чекала важка боротьба за виживання. Після 12-го туру вони йшли у середині таблиці, на 8-му місці, але при цьому вони мали 10(!!!) нічиїх, і по одній перемозі та поразці. Далі справи стали йти ще гірше. Після двох поразок та трьох нічиїх у 13-17 турах, «Шталь» у 18-25 турах здобув лише 1 очко. І лише перемога в останньому, 26-му турі (всього лишень ДРУГА у сезоні), врятувала їх від вильоту. Наступний сезон, котрий всі чекали з нетерпінням, мав визначити, у яку лігу потрапить команда після об’єднання чемпіонатів НДР та ФРН.

Тут я дозволю собі невеличкий ліричний відступ про матч, котрий у тому сезоні було проведено у Лейпцигу.

Як можемо бачити, у футбол тоді дійсно грали не зважаючи на те, яка погода і у якому стані газон.

 

А тепер переходимо до останнього сезону в історії футболу НДР. "Шталь" не відносився до фаворитів сезону, і тому шансів на другу Бундеслігу було  відверто мало. Попри втрати, фаворитами були динамівці Дрездена, «Хемнітцер», «Карл Цайс», а також «Магдебург», «Динамо» Берлін (тоді просто ФК «Берлін»), «Ганза», «Енергія».

Але боротьби у сезоні за чемпіонство не вийшло, його, в міру сенсаційно, виграла «Ганза». У них було найменша кількість втрат з-поміж конкурентів, а західний тренер показав їм, за які умови вони зараз борються.

«Шталь» же ж після перших турів осів у нижній половині таблиці. Команда знову переважно здобувала нічийні результати. Перше коло вони взагалі закінчили із різницею 0:0 у чотирьох останніх поєдинках. Таким же ж результатом вони відкрили друге коло, а у наступних трьох турах здобули 3 перемоги із загальним рахунком 10:0. (Ну і як не відмітити 8-матчеву суху серію). І команда піднялася на 4-ту сходинку, що давала право виступати у Другій Бундеслізі. Крім того після перемоги 6:2 у 1/32 кубка над тезками із Різи, вони не пропускали аж до фіналу. Але гра на два фронти негативно позначилася на чемпіонаті, і після 22-го туру вони йшли на 9-му місці, хоча і програвали шостому всього 2 пункти. Схожа ситуація була і перед останнім туром, «Шталь» йшов дев’ятим, проте відставав всього на 2 очки і грав проти «Динамо» Дрезден. Окрім власної перемоги їм ще потрібно було сподіватися що «Локомотив» із Лейпцига та «Карл Цайс» із Єни не виграють свої матчі. А «Шталь» із Бранденбурга взагалі програє. Але обставини склалися таким чином, що програли тільки бранденбуржці, а самі Айзенхюттенці не зуміли здолати срібного призера (3:3). Проте довго впадати у розпач у них не було часу. На носі був фінал кубка проти новоспеченого чемпіона із Ростока.

Розпочалося все із парашутиста, котрий приземлився в центрі поля і залишив там м’яч. Згодом розпочався і сам матч. «Шталь» був активніший у першій половині зустрічі. Неодноразово їх комбінації викручували голови захисникам «Ганзи» і тільки невезіння нападників і майстерність голкіпера залишили ростокців у грі. А на 43-ій хвилині «Ганза» вийшла вперед. Після передачі з флангу Єнс Вал виявився найспритнішим у штрафному майданчику та в дотик переправив м’яч у сітку воріт. У другому таймі сталевари атакували ще більшими силами, що дозволяло нападникам «Ганзи» раз за разом вибігати у небезпечні контратаки. Щоправда жодній із команд не зважаючи на велику кількість моментів, не вдалося змінити рахунок на табло. 1:0, і трофей відправився у Росток.

Тим часом стартували перехідні групи, котрі мали визначити ще двох учасників Другої Бундесліги. У групу до «Шталя» потрапили «Локомотив» Лейпциг, «Цвікау» та «Захсен» Лейпциг. Команди грали між собою у два кола. Вирішальним був матч 23-го червня у Лейпцигу між «Локомотивом» та «Шталем». У команд було по 8 очок, і фраза «переможець отримує все» набувала дуже навіть практичне значення. Але боротьби не вийшло. Господарі (котрих влаштовувала і нічия через кращу різницю), ще у першому таймі реалізували дві контратаки, а у другому тільки закріпили свою перевагу. 3:0, і у Другу Бундеслігу їде «Локомотив».

 

7. Герої (?) Сталінгаду

Тут буде сенс розповісти трішки про подальшу долю гравців «Шталя», котрі в тому сезоні були в основній обоймі.

Всю напругу останнього сезону на тренерській лавці відчув на собі Карл Траутманн. Не ставши відомим футболістом. Карл і не думав ставати тренером після того як у 1964-му році закінчив з виступами. Але у 1971-му році він потрапив у тренерський штаб «Форвартс», що якраз переїхали із Берліна до Франкфурта-на-Одері. Згодом, ставши там головним тренером, він вивів їх у фінал Кубка НДР, котрий був програний «Локомотиву» із Лейпцига з рахунком 3:0. ЦЕ. Вкупі із невдалим виступом у чемпіонаті (тільки 12-те місце),змусили тренера шукати собі нове місце роботи. Після недовгого перебування у Сирії, Карл вперше приймає «Шталь» у 1984-му році. Йому ставили завдання вивести команду в Оберлігу, і спершу команда навіть зайняла під його керівництвом друге місце в Лізі НДР. Але згодом падіння на 10-ту позицію вартували йому місця на тренерському містку.  Проте у сезоні 1986/1987 він уже піднімав до Оберліги «Галлешер». Там під його керівництвом бігав уродженець Польщі, а у майбутньому гравець збірних НДР та Німеччини, Даріуш Вош. Але перед початком перехідного сезону гравці «Галлешера» виступили різко проти свого тренера. Керівники клубу підтримали  «повстанців», і Траутманна було звільнено. Проте не довго він сидів без роботи. «Шталь» якраз підшуковувала собі тренера, котрий зможе поборотися за шістку кращих, аби дозволити команді стартувати з наступного сезону у Другій Бундеслізі. Але знову після поразки 3:0 у Лейпцигу Карл лишився без роботи. Ще трішки часу він пропрацював у різних нижчих лігах, після чого вирішив закінчити із активною тренерською кар’єрою.

Голкіпером «Шталя» був досвідчений (33 роки) Бодо Рудвалайт,  легенда берлінського «Динамо» (10 поспіль чемпіонств, 2 кубка, 219 матчів поспіль та 313 всього у складі «штазі», як називали команду. Що цікаво, сам Бодо так і не зміг влаштуватися у штазі, про що жалкував, адже «там платили більше», через те що мав родичів у ФРН) та срібний призер ОІ-80. Прийшовши у колектив у другій половині сезону 89/90 він допоміг команді зберегти прописку у вищому дивізіоні, а у сезоні 90/91 був основним голкіпером. Детальніше про нього читайте у одній із наступних статей, присвячених футболу НДР.

Також із Берліна, щоправда із «Уніона» прийшов захисник Аксель Віттке, щоправда більшу частину кар’єри він провів у «Магдебурзі», де виграв кубок НДР та провів 10 сезонів, більшість з яких в основі. У 1988 році втрапив у неприємну історію, так як «Магдебург» не хотів давати згоду на його перехід до «Уніона», і Аксель змушений був відсидіти 6-місячну дискваліфікацію, перш ніж дебютувати у Берліні. У 1990-му перейшов у «Шталь», де провівши відносно вдалий сезон отримав запрошення із «Карл Цайса», команди що кваліфікувалася у Другу Бундеслігу. Провівши у другому дивізіоні Німеччини 5 років (3 у Єні і ще 2 у Лейпцигу), повісив бутси на цвях у 36 років.

Олаф Бакаш був одним із небагатьох уродженців Айзенхюттенштадта. З’явився на світ Олаф 4 жовтня 1965 року. Починав грати у футбол на позиції нападника, на якій дебютував у клубі із рідного міста. Проте у своєму четвертому сезоні був переведений на позицію ліберо. Саме на цій позиції він посприяв підняттю «Шталя» до Оберліги. Після закінчення сезону 90/91 ще трішки побув у складі «Шталя», а згодом прийшов до Рудвалайта у «Тенніс Боруссію». У 1996-му році повернувся до рідної команди, за яку виступав на протязі 4-ох сезонів.

Томас Клюге, прийшов у команду із «Магдебурга». Там він був на підхваті на протязі цілого сезону (дебютного для нього у Оберлізі), але уже наступний він розпочав у Айзенхюттені, де був основним центрбеком на протязі двох років. Його козирем була силова боротьба та гра на другому поверсі (190 см зросту). По закінченні сезону перейшов у «Блау-Вайс» Берлін, а згодом у «08 Хомбург», де навіть встиг засвітитися у другій бундеслізі.  Закінчив активні виступи у 1998 році.

Справжнім футбольним довгожителем був Ральф  Рамбоу. У «Шталь» він потрапив у 1984-му році, коли  йому мало виповнитися 20 років. У 1988 його призвали до лав армії, а вірніше, захищати кольори клубу «Форвартс». Після двох років служби Ральф на сезончик, той самий, повернувся у «Шталь», але після кубкового фіналу, програного «Ганзі», вирішив покинути сталеварів та подався до столиці, де він по 2 сезони захищав кольори спочатку «Динамо» а згодом «Уніона». У 1995 теж на два сезони повернувся до Айзенхюттена, після чого остаточно перебрався до Берліна, де грав за «Адлерсофер БК» та «Боруссія 1920 Фрідріхсфельде» до 40 років.

У 1988 році у «Шталь» перейшли із Франкфурта-на-Одері Олаф Шнюрер та Карстен Шульц. Олаф, якому на момент переходу було 22, відіграв у клубі до 1994-го року. Після недовгого перебування в «Енергії», повернувся у Франкфурт-на-Одері, де активно грав до 2004-го року. З того часу скитався по командах нижчих ліг, а на сезон 2006/2007 повернувся у «Шталь». У 2009-му році повернувся у рідну команду із Франкфурта, де він очолив дублюючий склад.

Карстен же ж у 1988 році повернувся у «Шталь». Раніше, він до 13 років займався в дитячій команді, доки не переїхав у Франкфурт. Там стати основним йому не вдалося, і він залюбки прийняв пропозицію сталеварів. Затримався у команді до 1996 року, після чого грав лише на регіональному рівні.

Для Хейко Лана матч у Лейпцигу був останнім на високому рівні, хоча на той момент йому було всього 27. Вважаючись дуже талановитим у юніорах та пройшовши всі щаблі збірних команд НДР, він так і не дістався до першої збірної. Попри це, Хейко 6 років грав у берлінському «Уніоні», та за 92 матчі забив там 55 м’ячів. У складі «Шталя» за два сезони він відіграв порядку 50 матчів.

Про Стефена Менце детальніше буде у частині, що розповість про казковий «Уніон», що виходив до фіналу кубка Німеччини.

Тімо Льонерт прийшов у «Шталь» у 16-річному віці. А уже через 2 роки він дебютував там у Лізі НДР. У другому сезоні у складі першої команди Тімо прийняв участь у 15 матчах із 34-ох, а «Шталь» підвищився у класі. Але уже в Оберлізі Льонерт був основним нападником, і у другому сезоні із вісьмома голами став ще і кращим бомбардиром команди.

Також у нападі бігав Торстен Ріхерт. Він прийшов у команду у 1985-му, але за всі роки, проведені у Айзенхюттені він тільки у Лізі НДР був гравцем основи. Коли команда вийшла у Оберлігу, Торстен втратив місце в основі команди. Спочатку він виходив на заміни, а згодом отримав травму і сезон 89/90 був для нього завершеним. Коли команду прийняв Траутманн, він дочекався доки Ріхерт видужає та продовжив випускати на заміни. Так сталося і у фіналі, проте це не принесло успіху «Шталю». З того часу Торстен не грав на високому рівні.

А замінив він одного із трьох легіонерів, котрі прийшли в клуб у 1990-му після відкриття кордонів. Мілан Мілановіч, серб, котрий пройшов школу «Партизана», грав за «Чукарички» та «Земун». У 1987-му перейшов у «Аугсбург», але уже на початку 1989-го повернувся до Сербії у «Спартак» із Суботіци.  Згодом знову подався на заробітки до Німеччини, де по сезону провів за «Шталь», «Гютерсло», «Захсен» та «Гера». Закінчував грати у майже рідних «Чукаричках», де йому потім запропонували посаду тренера юнацької команди. Але бажання грати пересилило, і він зібравши речі рвонув на Фарерські острови, де став граючим тренером  «ВБ Вагур». Але уже у 1998-му році він остаточно перейшов на тренерську роботу у «Земуні». У списку команд, котрі він тренував є також юніорська збірна Сербії, боснійський «Лакташі», молдавський «Шериф», фарерський «Тверойрі» а також низка сербських клубів.

Інші двоє, Зоран Кулафіч та Адмір Муяковіч, на поле у фіналі проти «Ганзи» не виходили, проте приймали участь у півфінальному матчі Суперкубку проти «Вердера». (Адмір, до речі, після розпаду Югославії прийняв громадянство Боснії та Герцеговини).

Також у фіналі грав Френк Барц, але про нього трішки пізніше.

 

8. (по)Вільне плавання (занурення)

«Шталь» готувався у наступному сезоні не стільки до матчу за Суперкубок (або матчів, якщо би їм вдалося перемогти у півфіналі), як до дебюту у єврокубках. В суперниках був «Галатасарай», команда не надто іменита тоді, але гравців рівня Бюлента Коркмаза,  Тугая Керімоглу чи легіонера такого як Роман Косецкі (69 матчів за збірну Польщі) у німців не значилося. Замість Рудвалайта, котрий був найіменитішим із гравців «Шталя» у попередньому сезоні, у воротах стояв Андреас Хава (був основним у першому сезоні «Шталя» в Оберлізі, а потім і у першому сезоні у регіональній Лізі (котра тоді теж називалася Оберліга)). Хоча саме німецький клуб відкрив рахунок у першому поєдинку, зробив це Френк Барц на 40-ій хвилині після незлагоджених дій захисника та голкіпера, але  ще у першому таймі рахунок було зрівняно. А у другому таймі турки забили один, а не реалізували ще мінімум 2 хороших нагоди. Матч в Туреччині  теж пройшов за повної переваги «Галатасарая» тому їх перемога 3:0 не стала чимось дивним.

А «Шталь» так і не зміг у тому сезоні зачепитися за путівку у Другу Бундеслігу. Команда зайняла тільки 6-ту позицію у своїй групі північно-східної зони, та не змогла пробитися до фінального турніру, де 4 переможця розігрували омріяну путівку. Після цього багато футболістів покинуло команду. Але, тим парадоксальніше, що на зміну шостій позиції прийшла третя у наступному сезоні. Проте реальної боротьби не вийшло, тому що «Тенніс-Боруссія» у тому сезоні втратила лише 5 очок і без проблем фінішувала на першій сходинці у групі.

Сезон 1993\1994 команда завершила на другій позиції. Це дозволило їй увійти у реформовану Регіональну Лігу Північний Схід. Таким чином німці зменшили кількість підгруп, котрі боролися за право потрапити у Другу Бундеслігу до 4-ох. І у першому ж сезоні команда зайняла високу для себе 7-му позицію.  А після третьої позиції у сезоні 1997/1998 справи пішли донизу. Спочатку 17-те місце, котре мало би означати виліт із Регіональ Ліги, але через пониження деяких команд дозволило «Шталю» прийняти участь у наступному сезоні, котрий знову ж таки вважався перехідним до нової моделі, коли регіональних ліг за право грати у Другій Бундеслізі залишалося лише 2. Ціль сезону, потрапити у першу сімку, була цілком реальною, і навіть декілька турів вони перебували у заповітній зоні, але тільки 4 очки останніх 12-ти турах відкинули команду на 12-ту сходинку. У Оберлізі (4-ий, на той момент, за рангом дивізіон) команда провела 4 сезони, а у п’ятому після 5-ти турів знялася через брак коштів. Наступний сезон вони розпочали у Лізі Бранденбург, звідки теж вилетіли у 2007-му році. При чому через відсутність коштів вилетіли одразу у сьому лігу.

 

9. Барц і брат

Чи не найвідданішим «Шталю» виявився Френк Барц (на фото Френк йде у підкат). Уродженець Бескова, він прийшов у команду разом із своїм братом Йоргом, коли їм виповнилося 20 років. Клуб тоді виступав у Лізі НДР і боровся за право потрапити в Оберлігу, і Френк мав допомогти їм у цьому, цементуючи оборону команди. В той час як брат грав лікувався, Френк бігав по 30 матчів за сезон, «пахаючи» ліву бровку. Попри все, Френк любив підтримувати атаку, що не залишилося непоміченим новим тренером Гюнтером Райнке. Переслідуючи ціль зберегти прописку в Оберлізі Гюнтер перевів Френк до півзахисту, в надії на те, що його оборонні навики допоможуть в пресингові суперника. Дії Барца, який навіть забив 2 м’ячі у тому сезоні, було визнано вдалими, і надалі він залишився на цій позиції, навіть коли на зміну Райнке прийшов Траутманн. Наступний сезон Френк почав із лави запасних у матчі за Суперкубок. Він вийшов на заміну на 65-ій хвилині на позицію лівого захисника, але це не допомогло його команді пройти у фінал, пропустивши від «Вердера» на 89-ій хвилині. Зате у дебютних матчах єврокубків проти турецького «Галатасарая» Барц виходив в основі в центрі поля, і на його рахунку єдиний м’яч, забитий «Шталем» в єврокубках. На відміну від більшості інших гравців, котрі на початку 90-их покинули команду, Френк залишився там до 1999-го року. Лише тоді, у віці 34 років, він приєднався до свого брата, котрий виступав за «Фогельсангу» у районній лізі Бранденбурга, де у якості любителя виступав до 2010 року. Тоді він повернувся у Айзенхюттенштадт, де приєднався до місцевої любительської команди «Динамо».

Йорг Барц у свій час вважався основним гравцем «Шталя», в той час як його брат лише починав виходити на заміни, проте у 1988 через проблеми зі спиною та тривале лікування він змушений був призупинити свою кар’єру футболіста. Клуб не покинув Йорга у біді, та дозволив йому тренувати молодь, аж доки у 1991-му Йорг знову не повернувся на поле, у матчі Суперкубку проти «Вердера». Він теж залишився надовго у команді, потім перейшов у «Фогельсанг», куди переманив і брата, а після цього перейшов до місцевого «Динамо».