ВВЛ. Теорія успіху

Матеріал про найбільш видатного українського тренера Валерія Васильовича Лобановського.  

«Гра забувається, а результат залишається в історії», - В.В.Лобановський.

Настав час, коли в Україні побачили фільм “Лобановський назавжди”. Картина себе оправдала, у всякому випадку в моїх очах, не беручи зразком думки шанувальників Валерія Васильовича та київського “Динамо”. Завжди документальне кіно потрібно сприймати належним рівнем, якщо воно витримане за всіма канонами цього мистецтва. Адже, це спадщина, яку ми і наші нащадки будемо пам’ятати ще багато років.

Хочеш, щоб про тебе говорили, згадували приємними словами - зроби вагомий внесок. Не багато людей в Україні, яким масово дякують за свої емоції, за добре проведений час. Лобановський серед них, так проводжали його в останній шлях. Як правило, кажуть, що не потрібно згадувати поганими словами померлого, але про Валерія Васильовича й згадати немає чого не гідного. Серйозний, відповідальний, дорожив своїм словом і ділом. Він і є “Динамо” Київ. Саме йому належать три “золотих” покоління, які заклали велику історію футбольного клубу.

З особливим жалем втрату нашого метра відчуває “Динамо” Київ наших днів без Лобановського. Враження складається, що матчі “біло-синіх” наповнені трепетом, коли приходиться грати проти, відверто кажучи, сильніших суперників. При ВВЛ не було команди рівня “Баварії”, за всієї поваги до перемоги киян в Суперкубку УЄФА 1975 чи будь-яких інших наступних колективів. Сталевий характер, фізична підготовка, 100% віддача на тренуваннях та в офіційних матчах – печатка Лобановського. Всі свято вірили, що порядок б’є клас. Це працювало сповна. Таким відношенням до роботи, не важливо якої, кожна людина розуміє, що тільки клопітка праця сформує особистість.

Васильович залишив після себе ореол зі своєю постаттю, на яку молиться кожна особа, розуміюча сенс в спортивній боротьбі і слави рідної команди. Вже не одноразово приходилось читати в відомих авторів і не дуже, що існує якийсь тягар відповідальності щодо особистих якостей великого тренера. Це скоріше можна назвати виною кожного українця, що його не зберегли. А покачування на стільці під час матчів та похмурий вигляд за правило – свідчення того, що йому було не легко. Склад характеру звичайно зіграв вирішальну роль в долі Лобановського. Представити тільки алегоричний образ. Коли Васильович виходить з роздягальні і йде в підтрибунному коридорі привабливою ходою, при цьому усміхаючись до всіх та показуючи наскільки йому добре живеться в “Динамо” Київ. Хіба можна представити собі таку картину? Я не можу, думаю, ні в кого не вийде скласти виразний образ ВВЛ. Тому залишається лише шанувати і говорити з гордістю про одного з п’яти найбільш видатних українців в нашій славетній історії, не побоюсь зачислити Васильовича до далеко не спортивної компанії.

Для паралелі можна взяти постать сера Алекса Фергюсона, який вирішив закінчити тренерську кар’єру в 2013-му році. Після того зник переможний дух в клубі, вже четвертий рік як “червоні дияволи” знаходяться в пошуку. За цей час змінилось три головних тренера, але “МЮ” не боровся ні при одному з них за чемпіонський титул в Англії чи в Лігі Чемпіонів. При Фергюсоні клуб 13 разів виграв АПЛ та двічі брав головний єврокубок. Валерій Васильович дуже схожий з великим шотландцем, хоча можливо я помилився – Фергюсон дуже схожий з Лобановським. І клуби, славу яких будували практично з чистого листа.

Поняттям “Босс” не варто розкидатися направо та наліво, даруючи ці звання всім головним тренерам. До них безперечно входить Лобановський та Фергюсон. Їх відсутність ламає стереотипи, які нагромаджувались рокам. Тяжко пережити такий період, що ми й бачимо в “Динамо” Київ і “Манчестер Юнайтед”. Якщо говорити про український клуб, то ліки знайти буде вкрай проблемно. Пройшло вже 15 років, як Динамо без Лобановського, а ніяких змін не відбулося в сторону величі в Європі. Життя змінилось в очах шанувальників “Динамо” Київ…  

Добре, що пам'ятають в Україні свого вчителя й духовного наставника. Був і я декілька разів на ст. “Динамо” ім. В.В.Лобановського, де ніяк не можливо пройти мимо молодого тренера, нехай такого не справжнього, але історичного. Вже давно вважаю, що “Динамо” Київ було б добре грати на стадіоні, де літає дух Лобановського, все ж це стало складністю через фінансів та відсутність бажання. Скажімо, споруди шановний Г. Суркіс пам’ятник Лобановському біля НСК “Олімпійський”, а інший – трьом тріумфаторам “Золотого м’яча”.

В Києві також видатним місцем є музей Лобановського, котрий представлений в формі класу з дуже простими речами. Той же велосипед, на якому Валерій проводив кращі юні роки. Можна побачити багато раритетних фотографій з усіх часів Лобановського, а в цілому кімнатка сприймається досить по домашньому і цікава буде тільки людям, котрі знають мету з якою вони відвідують цей музей. Звичайно, молоді буде складно затриматись хоч на 15 хв. Такі музей потрібні особливо в країні, де футбол потрібно розвивати.

Лобановський привчив шанувальників “Динамо” Київ до перемог. З роками результати клубу ставали гіршими, якщо рахувати з 2002-го року. В 1999-м кияни вийшли до півфіналу Ліги Чемпіонів, де програло “Баварії” по сумі двох матчів 3:4. На початку XXI століття ще при ВВЛ тримався рівень і літала в повітрі надія, аби повторити чи перевершити минулі досягнення з іншим підбором гравців, залишилось незавершеною справою. Вже без Лобановського команда дійшла до того, що сам вихід до групової частини ЛЧ є успіхом. А сучасне “Динамо” Київ, на жаль, остається в очах глядачів лише приємними спогадами часів Лобановського…

Ще малим Валерчик любив вчитися, було видно, що він мав здатність не ординарно мислити, коли іншим головне не брати нічого до голови, та якомога менше думати і в більшій мірі гратися, не важливо в якому віці. Склад характеру формувався на довгу перспективу в серйозній роботі. Відмінником наш “Лобан” не був, а більш лагідніше називали “Рижим соняшником”. Любив математику та предмети з розрахунковими операціями, в чому можна знайти які-небудь експерименти та відкриття. Як кажуть, людину видно не з далеку, а зі шкільних років. Здобув згодом вищу освіту, в області фізкультури не навчався.       

Грав на лівому фланзі в нападі.

Прямо-таки скажем, що Лобановський був не таким як всі за людськими якостями. Адже, визнавати свої помилки в нашому суспільстві може вкрай мало людей, котрі ще й палець об палець не вдарили. Також йому була притаманна демократичність. В основі якої Васильович працював, та саме вона дала йому ім’я серед колег і підопічних. Для колективу це основа, де кожен може донести власне слово, відчути свою необхідність. При чому рішення приймав тільки Лобановський, котрий прекрасно знав, що слова більшості гравців є лише емоціями чи некомпетентними спічами. Він контролював всі процеси та знав правильність їх виконання. Самим же важливим ставало те, що всі йому вірили. Думаю, сьогоднішнім менеджерам, починаючим створювати свою компанію, залучивши спеціалістів потрібно в т.ч. вивчати методи роботи В.В.Лобановського.

Його повчання зробили підопічних не тільки футболістами, а й людьми. Він показав правильний шлях до здорового і самостійного життя, якому також потрібно навчатися. Методика Лобановського переконала навіть не слідкуючих за футболом в тому, що ніколи не треба падати духом, а потрібно йти до своєї мети шляхом роботи над собою.      

Лобановський був високого зросту гравцем, але в той же час мав добру техніку, з м’ячом справлявся легко й без зайвих дотиків. Назавжди війде в пам’ять його “сухий лист”. В Радянський період жила теорема, що саме ВВЛ почав застосовувати трюк з підкруткою м’яча першим же дотиком після виконання кутового удару. Все ж доводилось читати в свій час, що за цією справою був помічений бразилець Діді, а перед ним ще були майстри, та й краю тому не має. Стверджувати про це ліпше не треба, бо то справа не мужицька, а кришталевої кулі не маю.

В 1958-м році Лобановський вийшов в основному складі київського “Динамо”. З приходом на пост головного тренера В’ячеслава Соловйова кияни виграли перше в історії чемпіонство. Лобановський вважався одним із головних творців того успіху. Пройшла зміна покоління і почався новий етап, як ще поговорюють “влили свіжої крові”. При Соловйові все було в новинку. Пошили чудові костюми, за кордон динамівці їздили в вишиванках. Інша справа з’явилась в фінансовому стані. Гравці почали відчувати відповідальність, їх стали впізнавати на вулицях Києва. З 60-х розпочалася славетна історія “Динамо” Київ.

Лобановський покорив Москву та й увесь Радянський Союз. До нього коронували лише московські клуби, а з 1961-м роком, коли кияни вперше перемогли в національному чемпіонаті ще довго не було визнання по всіх республіках. Все почалося з європейських походів українського клубу. Так, вистачало й заздрісників, котрі той бажали найшвидшого провалу. “Динамо” Київ не оставалось байдужим ні для кого, та й вболівати приходилось навіть москалям, яких страшно крутий тренер Бєсков слави подібної на просторах Європи не обзавівся.

Лобановський добре грав головою. Інша справа, що він не так часто опинявся в штрафному майданчику, аби вистрибнути задля разючого кивка по воротах. Але як знаходився в вигідній позиції для удару головою, то без особливих проблем міг забити. Швидкості йому ніколи не бракувало, не цурався гри у відборі, хоча це не було особливо важливим аспектом гри для його позиції. “Лобан” міг на полі все.

Окрім “Динамо” Київ, грав за “Чорноморець” з 1965 по 1967 рр, а також провів сезон в донецькому “Шахтарі” з 1967 по 1968 рр.

Почав тренерську кар’єру в ФК “Дніпро”. Йому вдалося вивести клуб до Вищого дивізіону.

Лобановському з Базилевичем “Динамо” Київ дісталось від Олександра Севидова, який керував з 1971-го. Практично всі гравці перейшли до нового тандему від попереднього тренера. І заслуга Лобановського з Базилевичем в успішності київського “Динамо” є безперечною. В їхніх руках були найсильніші футболісти країни, але об’єднати гравців спільною думкою може далеко не кожен тренер.

В 1974-м стали чемпіонами Радянського Союзу. Саме тоді награвалися зв’язки між Блохіним і Онищенком, між Колотовим і Мунтяном, стабільною почала ставати оборона, в воротах був надійний воротар Рудаков. Взаємини вийшли на такий рівень, що покореною була навіть Європа в наступному сезоні.

Постійно представляти собі величність та непохитність може тільки безглузда людина. Або ж як зараз говорять очевидці команд Лобановського: “а раніше-то “Динамо” Київ громило всіх підряд та ще й складало всякі “Баварії” в банку з під консервів”. Було, от тільки не завжди. Скажем, після феєричного 1975-го, коли виграли й чемпіонат Радянського Союзу, й Кубок Кубків, й Суперкубок УЄФА – наступив послідуючий зовсім невдалий сезон. Тільки про нього мало хто згадує, бо ж запам’ятовуються лише перемоги.               

Лобановський-гравець менш вразив, ніж Лобановський-тренер. В першій якості він мав звичку не погоджуватись зі старшими колегами та інколи ділився з наставниками своїми думками, часом в грубій формі, що, звичайно, в правилах співіснування старший-менший завжди правду має вік і посада. Лобановський сперечався, чим визивав до себе увагу і часом розплачувався за свій характер. А як же ці риси знадобились надалі, без них ми не побачили б того Васильовича і того почерку старшого товариша.

Повернення Васильовича в рідний клуб в 1984-му розпочало формування нової команди, яка не поступалась грандам світового футболу. Сезон 1984/1985 був запоминаючим для вболівальників в основі своїй за рівнем гри, що ставиться завжди на передове місце. Тому й результати прийшли, коли начався сезон 1985/86.

Кожен шануючий себе вболівальник скаже, що 1986-й та 1988-й роки – це краще, що було з радянським футболом. Саме в 1986-м Лобановський тренував збірну СРСР та київське “Динамо” одночасно. На чемпіонаті світу в Мексиці в 1986-м по грі могли дійти до фіналу, а там як знати, але все зіпсували бельгійці, в конкретиці арбітр матчу зі Швеції Ерік Фредріксен. Довго ще його згадували після закінчення турніру, та й до сих пір фрази кидають в різних ток-шоу пов’язаних з історією чемпіонатів світу. Нагадаю, майже всі футболісти збірної тоді виступали за “Динамо” Київ. 

Лобановський мав в розпорядженні двох володарів “Золотого м’яча”, а ще й Заваров, який виступав згодом за “Ювентус”. Звичайно, що рушійною силою була зіграність команди.

ЄВРО-88 повинні були вигравати, але в вирішальному матчі програли голандцям 0:2. Що ж поробити з тим поколінням, яке взявся захищати Рінус Міхелс…

В 1990-м прийняв рішення попрацювати в зб.ОАЕ, а через два роки в зб. Кувейта. Значна відстань від рідного краю відбилась на здоров’ї Валерія Васильовича. Можливо, йому не потрібно було полишати Україну, хоча як хотів сам тренер ніхто не може знати. Тому що життя – це пригода, яку завжди хочеться пройти самому. Тоді йому хотілось поїхати в Емірати, та це вже спогади.            

Ось так. Приходиться згадувати рідніше. А саме “Динамо” Київ-99. І знову Лобановський повернувся за 2 роки до епічного ривка. Вони також були на слуху та говорили за себе своїми виступами в єврокубках вже з ВВЛ, а без нього зась. Лобановський був близьким до перемоги в Лігі Чемпіонів, тінь від трофею якого вже не побачить. Шевченко та Ребров розсікали любий захист, основою знову вважалась клопітка робота на тренуваннях.

Ледь не забув згадати про збірну України, де Лобановський не зміг нічого досягти. Цілком можливо, що саме на той час випав закат тренерської кар’єри – 2000-й – 2002-й рр.  

В завершенні хочеться зачепити філософську тему. С приходом нового століття було чітко зрозуміло, що Лобановський вже не може перебудувати команду, основним спрямуванням якої будуть єврокубки, з метою все ж покорити не брану раніше вершину. Це вже були ілюзії. Можливо знаходяться ті, хто живе з цим до сих пір, думаючи про смерть Валерія Васильовича як закінчення різних епох “Динамо” Київ в єврокубках. Мені видається, що футбол вже став інший і представити собі виснажливі тренування в теперішній час – щось неймовірне. В епоху великих контрактів, де футболісти вважають себе зірками, при Лобановському це було іншою планетою.

Лобановський є метром українського футболу, одним з найвидатніших тренерів світу в історії футболу, а також людиною, яка випередила свій час в окремий період, залишивши для нас площину для роздумів…

“Копіювати привабливі зразки, наздоганяти когось - заняття безперспективне. Випереджати - ось надихаючий сенс роботи”, - В.В.Лобановський.