«Щоб знайти наступного Михайлюка чи Леня у натовпі – потрібно переглянути тисячі дітей». Розмова з тренером академії «Дніпра»
Ми з дворазовим чемпіоном НБА Станіславом Медведенком поговорили з тренером академії “Дніпра”, який безспосередньо причетний до виховання та підготовки до дорослого баскетболу таких хлопців як Олександр Мішула, Олексій Лень, Володимир Герун, Іссуф Санон та інших відомих українських баскетболістів.
Від редакції: ви знаходитеся в блозі BackDoorCut. Його автор чудово розбирається в баскетболі, цікаво пише про український чемпіонат і збірну. Підтримайте його плюсами, підпискою і коментарями.
***
Ми з дворазовим чемпіоном НБА Станіславом Медведенком поговорили з тренером академії «Дніпра» Олександром Мунтяном, який безспосередньо причетний до виховання та підготовки до дорослого баскетболу таких хлопців як Олександр Мішула, Олексій Лень, Володимир Герун, Іссуф Санон та інших відомих українських баскетболістів.
Записували Олександра на відео, але в нас наламався звук. Тож, щоб не травмувати вас намаганнями розчути хоч щось — пропонуємо текстову версію нашої розмови.
Звичайно, довелося її адаптувати, але ми не сумніваємося, що вам так чи інакше буде цікаво.
Яким шляхом йти баскетбольній Україні?
– Олександре, оскільки широкому загалу ви не так відомі, як вузькій баскетбольній тусовці, то для старту розкажіть, хто ви і чим займаєтеся у «Дніпрі»?
– Мене звати Олександр Мунтян, мені 36 років, я тренер академії БК «Дніпро». На сьогодні я вже ось як 15 років працюю дитячим тренером. Я сам є продуктом системи «Дніпра», але рано закінчив грати і лишився тут тренувати. Бо завжди відчував, що це моє.
– Система підготовки молодих баскетболістів в Україні йде правильним шляхом?
– Я б сказав так: наш баскетбол розвивається, як і баскетбол майже кожної країни в наш час. Але куди і коли ми прийдемо – це вже запитання. Я поки не певен, що ми розуміємо, яким шляхом іти.
– Є якийсь універсальний шлях, на ваш погляд? На які країни ви б радили рівнятися?
– Дуже сумніваюся, що варто вигадувати свій шлях. В той же час не певен, що є істини, які можна адаптувати на всі країни. Але є вдалі приклади, певні базові речі. На мій погляд, чудовий приклад того, як розвивати баскетбол в країнах, де він не такий популярний – юнацькі та кадетські збірні Фінляндії.
Також Німеччина, там теж 30 років тому не було серйозних команд та гравців, але зараз вони в дивізіоні А, а мюнхенська «Баварія» грає у плей-оф Євроліги. Всі ці приклади можна брати, адаптувати під нашу країну, дивитися, що підходить, а що ні. Але детально їх розбирати дуже довго. Скажу лише, що їх головна риса — наявність вертикалі і спільної стратегії усіх вікових груп.
– Коли говоримо про баскетбол, то першими на думку спадають такі країни як Сербія та Литва.
– Це гарні варіанти, але їх досвід треба адаптувати частинами, взявши найкраще, та одночасно тверезо дивлюячись на різницю між нами. Там баскетбол має фундаментально міцні позиції, є частиною національної культури. Щоб опиратися на них, нам треба 30 років будувати майданчики по всій країні і залучитися підтримкою держави, яка б визначила цей вид спорту чимось на зразок пріоритету. Це безпрограшний варіант, але лише після такої довгої роботи з інфраструктурою ми зможемо говорити про це всерйоз. Але потенціал у нас точно є.
– Україна — величезна країна. В нас велика кількість населення, велика вибірка. Чи означає це, що головним чином наш потенціал це кількість людей, яких можна залучити до баскетболу?
– Звичайно. Але що треба розуміти: для того, щоб знайти наступних Михайлюка чи Леня у натовпі – треба переглянути тисячі дітей! А якщо ти ніколи не побачиш їх у грі, то як ти їх відбиратимеш? Проста істина – чим більше дітей буде займатися спортом, тим більше в цьому спорті буде талантів. Це історія не лише про баскетбол. Це просто математика.
– Вищезгадані Литва та Сербія — значно менші.
– Звичайно, там значно менше населення, але баскетболом займається куди більше дітей. В рази.
– Які ще проблеми перебувають на поверхні?
– Та їх повно. Повертаюся до сказаного вище: одна з найбільших проблем полягає в тому, що немає зацікавленості на верхах. Має створюватися матеріально-технічна база у кожному регіоні країни. Перший рівень: діти не будуть займатися баскетболом, якщо у них не буде майданчиків. Другий рівень: навіть якщо вони трохи навчаться кидати і бігати, але в їх містах не буде дитячих шкіл, то вони ніколи не стануть професійними баскетболістами хорошого рівня.
– Але ж держава завжди буде говорити — нема грошей. Ви в цьому багато років варитеся. На ваш погляд, що можна робити нам, як баскетбольній спільноті, коли в нас зараз коронавірус та війна, а грошей і так завжди не вистачало, навіть задовго до всього цього?
– Все так. Моя відповідь прозаїчна — держава має створювати умови, щоб такі організації як «Дніпро», «Мавпи» та «Хімік» розвивалися і працювали з дітьми. Масовий спорт! Якщо кожен з цих клубів хоче грати в єврокубках і купувати крутих легіонерів — будь ласка. Але місто та область можуть завжди допомогти знижкою на опалення залів, допомогти з транспортом, харчуванням, іншими речами. Допомогти саме дітям. Повірте, для власників клубів це буде велика допомога.
І давайте говорит чесно — в країні більш ніж достатньо заможних людей. Варто створити для них преференції через системи оподаткування для підтримки спортивних проєктів. В тому ж Дніпрі місто суттєво допомагає клубу.
– Але ж ніяке стимилювання на гарантує появи в умовному Харкові чи Одесі своїх Кондратьевих?
– Так, було б смішно стверджувати, що можна створити моду на це штучно. Мають зійтися зірки, щоб в місті була людина, яка настільки любить баскетбол, щоб витрачати на нього багато часу і багато грошей. До цього не залучиш за «вказівкою партії». Ну або можна, але тоді і результат буде відповідним підходу.
– А самі тренери та академії в цілому можуть не бути дотаційними та заробляти, якщо створити всі ці умови?
– Переконаний, що так. Це велика робота, але якщо все пропрацювати, то зможуть. Треба знати, скільки ти витрачаєш, щоб потім знати, яку компенсацію ти плануєш отримати.
Тут теж є певний бюджет. Талант спочатку треба знайти, тобто провести скаутинг та селекцію. Потім талант має отримати хороші умови для зростання, куди входять хороший зал, кваліфіковані тренери, правильне харчування, вітаміни, тренажери, тощо. Кожен клуб може порахувати бюджет своєї академії, і просто побачити, скільки коштів у них іде на підготовку однієї людини. В академіях ці витрати плюс-мінус однакові на кожну людину. Ну а далі — контракт. Він вже має визначати суму бай-аута за перехід гравця до іншого клубу. Також там може бути прописаний відсоток від подальшого перепродажу гравця. Досить багато опцій насправді.
Дитячим тренерам доводиться сподіватися лише на лояльність молодих баскетболістів та їх батьків
– Це ви сказали про академії при клубах. А дитячі тренери як можуть себе убезпечити?
– Ось тут значно важче, маємо визнати. І тут певний парадокс, бо робота тренера об’єктивно важливіша за інші моменти. Всі інші прогалини теоретично можна компенсувати.
Думаю, що дитячим тренерам можна сподіватися лише на лояльність. На особисті стосунки тренера з академією, або ж тренера з молодим гравцем. Особливо це тонка грань в маленьких містах. Наприклад, якщо у маленькому райцентрі є 13-14 річний талант і його помітила велика академія — все переходить у площину суто людських відносин. Інших варіантів на сьогоднішній день немає. Ніяких контрактів у такому віці не підписують, принаймні у нас. Тож дуже часто перших тренерів «кидають». А фінансова мотивація – найкраща мотивація у світі. Тренер має бачити, що можна кудись передавати своїх гравців і мати за це винагороду. Що його робота не марна.
– Розкажіть конкретно про свій клуб? Як все влаштовано у вас в академії «Дніпра»?
– Спробую коротко. У нас в структурі «Дніпра» є СДЮСШОР-5 та Училище фізичної культури та спорту. Спортивна школа працює саме у місті Дніпро. Школа працює з 1 по 11 клас включно, в училище уже приймаємо з усієї України з 7-го класу. Даємо всі умови: навчання, харчування, проживання, екіпірування. Разом з групами набору в нас більше тисячі дітей, з них у спортивному училищі – приблизно 25 дітей, здебільшого це діти з інших міст.
У нас унікальна структура: від молодших класів ми ведемо хлопців і дівчат до професіоналів.
– Ви свою зарплатню вважаєте хорошою?
– Так, я вважаю, шо моя робота оплачується добре. Мені цілком вистачає на життя. Та, на жаль, так не можуть сказати про себе більшість інших дитячо-юнацьких тренерів країни.
– Відомо, що Валерій Кондратьев максимально інтегрований у менеджмент першої команди «Дніпра». З академією клубу та сама історія?
– Думаю, що тут він інтегрований не менше. Він не просто власник, він максимально залучена у справу людина. Він особисто знає дітей, які у нас займаються, дуже переживає за них, дуже часто відвідує матчі ВЮБЛ. Словом, він живе цим проектом.
– Зараз у Дніпрі велика зацікавленість баскетболом?
– Так, можу сказати впевнено, що у Дніпрі це зараз спорт номер один. Я думаю, що і в країні це другий після футболу спорт. Це серед ігрових, ще дуже популярний бокс, звичайно. Але й тут, я думаю, що саме грають в баскетбол все одно більше людей, ніж боксують. Сподіваюся, скоро ми зможемо конкурувати ще більше.
– Питання офтоп: чому в Україні серед топових баскетболістів переважна більшість — бігмени?
– Так, це ще одна проблема. Все просто. Знайти «великого» для дитячого тренера – відносно легкі гроші. А якщо це ще й місто, де немає клубу Суперліги — тим більше. Це й так дуже важка справа, де немає гарантій. Тож працювати з бігменами це просто очевидний варіант.
– За ваші роки роботи в «Дніпрі» якими хлопцями ви пишаєтеся найбільше?
– Всіма пишаюся. Всіма, хто пройшов з нами цей шлях. Звичайно, не всі досягають однакових вершин. Але ж тут не лише їх заслуга або провина. Частина їх подальшої реалізації — наша робота тут.
– З ким з ваших вихованців ви найбільше підтримуєте зв’язок?
– Намагаюся зі всіма. Той же Санон грає тут, влітку він зі мною в Дніпрі відновлювався після операції. Легко бути на контакті. З іншими хлопцями теж листуємося.
«Лень — лідер за характером. Він кращий за багатьох центрових НБА і заслуговує більшого»
– Навіть з Олексієм Ленем?
– З ним тим більше. У нас хороші стосунки і я дуже переживаю за його долю в НБА. На моє глибоке переконання він заслуговує більшого. Я і про ігровий час, і про матеріальну винагороду. Він кращий за дуже багатьох центрових ліги.
– Були у вас хлопці дуже талановиті, проте які не реалізувалися взагалі?
– Звичайно. І тут теж лотерея вгадувати, хто з них був дуже талановитий, а хто так собі. Хлопці розкриваються на різних етапах.
– Які причини таких невдач найпоширеніші?
– На це запитання неможливо відповісти. Є травми, комусь дуже заважають батьки або просто є ненадійні друзі, які негативно впливають. У когось взагалі вроджений брак наполегливості та старання. А хтось просто не вміє тримати себе в руках. У нас різне було. Були і такі історії, що хлопець до нас приїхав з Донецької області, але зовсім скоро прийшов і сказав — мені тут погано, я хочу додому. Біда в тому, що потім він попросився назад, але в нас вже не було змоги взяти його. Тут як і в позабаскетбольному житті — повно різних факторів.
– Хто з українських гравців, на ваш погляд, міг би стати нашим наступним НБА-шником?
– Скажу чесно, починаючи зі збірних U-18 я не бачу інших варіантів, окрім Санона. Можливо Войналович, але на мій погляд йому треба більше грати 3, ніж 4, судячи з його антропометрії. Іссуф, попри певні недоліки, має все, щоб там грати, але навіть це ніяк не гарантує, що він там грати буде. Треба ще багато і наполегливо працювати. Але ми віримо, що йому вдасться.
– У Санона дуже цікавий характер. Він імпульсивний, балакучий, видає багато емоцій під час гри. Це йому допомагає чи заважає?
– Скоріше допомагає, я думаю. Але цей процес треба контролювати. Характер це завжди класно. У того таки Леня теж дуже крутий характер. Всі бачать, що він ніколи не дає себе скривдити в НБА. У нас з ним було багато веселих історій тут. Він ще з дуже молодих років показав себе тут справжнім лідером. Дуже переживав за кожну дрібницію, ставився до баскетболу надсерйозно. Це підкупало.
– Збірна України Айнарса Багатскіса, на ваш погляд, зараз має хороший потенціал?
– Це залежить від того, що ми хочемо побачити від збірної. Які наші очікування? Особисто я вважаю, що ми можемо впевнено боротися за потрапляння у топ-8 на тому ж Євробаскеті. Але він ще не скоро і дуже багато залежатиме від того, хто в кого не доїде і навпаки приїде.
У цьому відборі в певній мірі відбулася зміна поколінь. І це добре. Коли нові гравці заграються за збірну — це дуже важливо не лише для них особисто, але й для багатьох наступних вікових груп. Тоді хлопці бачать, що навіть найвищий можливий рівень — рівень національної збірної — цілком досяжний для них.
– Особисто у вас є амбіції досягти рівня національної збірної? Для початку — увійти до штабу? Взагалі хочете працювати з дорослими?
– На даний момент – ні. Мені здається, що я непогано справляюся зі своєю роботою, і тут теж маю потенціал. Цілком можливо в 40 років я думатиму інакше, але зараз я щасливий робити те, що роблю. Мене цінують в «Дніпрі» і я ціную те, що дає мені клуб. Думаю, варто зосередитися на цьому.
Фото: «Днiпро», архiв Олександра Мунтяна
