Перший раз - вищий клас. Як я познайомився з Лігою чемпіонів

Вчора Львів уперше відчув атмосферу Ліги чемпіонів, а блог «Футбол and justice for all» розповідає про враження очевидця цієї неординарної події.

В це важко повірити, але до Львова прийшла Ліга чемпіонів. Те, що рік тому вважалось нездійсненною мрією чи утопією, вже вчора стало реальними планами на вечір – подивитись матч найпрестижнішого єврокубка не по телевізору вдома чи у пабі, а наживо на стадіоні. Збіг складних, проблемних і драматичних для нашої країни подій призвів до того, що донецький «Шахтар» став тимчасовим господарем «Арени Львів» у матчах Ліги чемпіонів.

Ліга чемпіонів – це те, з чим я добре знайомий ще із далекого 1997-го року, але, так би мовити, заочно. І ось вчора у мене з’явилась можливість ВПЕРШЕ побувати на цьому святі зовсім не випадковим чи непрошеним гостем. Взагалі, завдяки «Шахтарю»  цих «вперше» було дуже багато, але усе по порядку.

Вперше я тримав в руках заповітні квитки на матчі Ліги чемпіонів. Придбав їх у касах «Арени Львів» ще 10-го вересня і постійно проводив зворотний відлік до «дня Д» - 30.09.2014. Відчуття, що зовсім скоро у твоєму місті буде бомбезна подія, і ось він – твій пропуск на цю круту вечірку!

 Вперше я придбав собі мерч «Шахтаря». Історія взаємовідносин львів’ян з донеччанами, купа недолугих, але закоренілих стереотипів, загальне несприйняття «ахметовського» дітища галицьким Львовом – усе це поступово почало відходити на задній план і викорінюватись із кожним днем національного пробудження після подій Євромайдану, в Криму та на Донбасі. Розуміння того, що модні гасла «Схід і Захід разом», «Україна єдина» - це не порожні слова, міцно осіли в головах українців,  давши можливість чітко ідентифікувати «своє».

Донецький «Шахтар» працює над тим, щоб стати «своїм»,  щоб асоціюватись із поняттям «український футбольний клуб», а не «клуб проросійського Донбасу», «клуб Ахмєтова» тощо. Показники відвідуваності матчів «Шахтаря» у Львові свідчать, що донецька команда на правильному шляху. Тому моє рішення придбати собі шалик «Шахтаря» далось мені без докорів сумління – я зробив це із задоволенням та з метою висловити шанування і підтримку команді, за яку дертиму глотку на трибунах у всіх матчах Ліги чемпіонів.

До речі, сам шалик дуже крутий – з елементами вишивки, напис «Шахтар» українською мовою, якісно зроблено, грошей не шкода.

Передматчеву атмосферу в місті класно передали у своєму мої колєги Богдан Матулкін і Василь Федевич, тому я зосереджусь на подіях Львівського збору Трибуни, який мав місце в одному з пабів.

Вперше львівські блогери Трибуни зібрались в кількості більше трьох, тож я мав можливість безпосередньо познайомитись із класними хлопцями Андрієм Сеньківим () та Михайлом Коберником (). Враження від знайомства виключно приємні і позитивні, хлопці класні, файно поспілкувались і пожартували за гальбою пива.

До речі, обидва вони – учасники нового сезону «Битви поглядів» на Трибуні, тож ви матимете змогу познайомитись із ними також (тут має бути жарт про те, який тиск хлопцями вчинявся вчора на суддівську колегію «Битви поглядів» з метою об’єктивного оцінювання їх робіт і про те, що цей тиск вимірювався повними пивними гальбами).

Надалі, вже по дорозі на стадіон я вперше поспілкувався з російськомовними патріотами з Добропілля. Нашими сусідами в тісному товаристві переповненого шаттл-бусу по дорозі на «Арену Львів» стало троє мужчин середнього віку, прості трудяги, які приїхали з 30-тисячного містечка Добропілля Донецької області. Вони висловили шалений респект Львову і його мешканцям, в тому числі були вражені новиною про те, що стадіон буде забитий повністю. Казали, що вболівальницька підтримка – то важлива річ, і приємно, що Львів так гостинно приймає донецький клуб. На прощання отримали від них презенти – фанатські стикери.

Потім було те, чого я так чекав. Ми розмістились на трибунах, команди вийшли на поле, волонтери розтягнули традиційне полотно у вигляді футбольного м’яча і я вперше почув наживо гімн Ліги чемпіонів. Додаткові коментарі тут зайві, паліть відео.

Наступних 90+ хвилин – то був апофеоз футбольного безумства. Донецький клуб львів’яни підтримували просто ошаленіло, ритмічні заряди «Шахтар! Шахтар!» майже не змовкали. Відбитий П’ятовим пенальті змусив нас повірити у вселенське щастя, а два забитих «гірниками» голи зривали стадіон на ноги незгірш, ніж гольові успіхи збірної України у Львові.

До слова, перший гол «Шахтар» провів під час трибунного синхрону «Хто не скаче, той москаль», тому надалі «скакали» вже на фарт не один десяток разів (нажаль безуспішно, але то вже таке). Перед завершенням кожного з таймів стадіон виконував Гімн України, добре, що із цим не переборщили (так само, як із «путінкою», бо були побоювання, що нетверезі заряди про російського президента будуть невід’ємною напряжною складовою матчу – обійшлось).

Два пропущених голи під завісу матчу, звісно, наклали свій емоційний відбиток на вболівальників, і на мене особисто – перемога була в наших руках, і на моїх очах «Шахтар» її втратив. Але я, як вболівальник здобув значно більше – вперше наживо побував на матчі Ліги чемпіонів, отримав шалений заряд емоцій і вже рахую дні до наступного домашнього матчу «Шахтаря» проти БАТЕ.

Підтримка буде те, що треба, Львів порожняк не ганяє.

P.S. Привіт Трибуні із запакованого під зав’язку шаттл-бусу по дорозі на стадіон. Позаду мене два бійці вчорашнього передматчевого он-лайну – Матулкін і Федевич.