«Атлетик» Більбао як символ ідентичності Басконії

Візиту андалусійської «Севільї» на новенький «Сан-Мамес» чекало все місто. Більбао більше тижня гудів лише про одне: у неділю баскський клуб може відкрити нову сторінку у своїй без перебільшення славетній історії. Саме 27-го квітня мало вирішитися, кому ж дістанеться путівка у найпрестижніший турнір Старого Світу - "Атлетику" чи "Севільї" й ось цей час настав. До церкви Святого Мамеса підходило все більше людей, які з малого до великого розуміли значення цієї епохальної битви. Зараз або ніколи. Такого шансу гордим «левам» може й не підвернутися, адже саме тут кожен із вірних фанатів «рохібланкос» міг із гордістю заявити про своє коріння, історію й бажання стати незалежним.  Так, політики заявляли і наголошували: «Еускаді потрібна виключно автономія», але навіть президент Країни Басків Іньїго Уркулью з посмішкою на вустах натякав на те, що автономія – лише перший крок до повного суверенітету. А чому б і ні?

Той вечір надовго запам’ятається кожному прихильнику «Атлетіка»: Сусаета, Муніанін та Яго забезпечили підопічним Ернесто Вальверде необхідну перемогу й участі басків у Лізі чемпіонів вже не міг завадити ніхто. Біскайя тріумфувала. У Більбао найпрестижнішого європейського турніру чекали аж 16 років - з часів Хав'єра Клементе. І дочекались.

Аби добитись таких успіхів, переважна більшість клубів витрачає шалені суми грошей, запрошуючи світових зірок із всіх куточків світу, але в Більбао вибрали свій шлях. Абсолютно відмінний від того, який вимагає мода. Надто олдскульний й навіть дивакуватий. Справа в тому, що на "Сан-Мамесі" виступають лише ті футболісти, які є басками! Раніше, у команду запрошували тільки тих, хто народився у Басконії, та зараз тут виступають й ті, хто є наполовину баском (наприклад, Фернандо Амореб'єта, який виступав за збірну Венесуели, або темношкірі Рамальо чи Вільямс - так що про расизм мова не йде), у кого в крові тече баскська кров. За "рохібланкос" можуть виступати також й французькі баски - Біксант Лізаразю провів у Більбао один сезон, а Ісмаель Урсаїс - аж дев'ять. Ви лише уявіть собі, щоб честь "Карпат" захищали лише галичани, а "Волині" - представники виключно цього регіону! Безумство скажуть одні, патріотизм скажуть другі, нацизм скажуть треті.

Залучення до "Атлетика" виключно гравців-басків почалося ще на початку 20 ст. у розпал баскського націоналізму. Саме тоді найстаріший клуб іспанського чемпіонату (заснований у 1898-му році) сказав "ні" не лише легіонерам, а й іспанцям. Баски - теж іспанці, скажете ви, але в автономній організації дещо іншої думки. Жодних каталонців, андалусійців чи мадридців ви тут не побачите. Успіхи клубу дали баскам привід для гордості, і активне вболівання стало легальним способом для вираження баскських націоналістичних ідей, особливо в роки правління Франциско Франко. Клуб став асоціюватися з Баскською націоналістичною партією (БНП), створеною в 1895 році. Деякі з членів БНП були також членами "Атлетика". Хосе Антоніо Агірре, колишній футболістом клубу в 1920-х роках, і член БНП, став в 1936 першим обраним баскським президентом. 

Цікаво, що останні три іноземних гравці покинули клуб в 1912 році. За іронією долі у великому виграші від політики "левів" залишилася Іспанія. На початку 1920-х років Країна Басків стала колискою найкращих футболістів Іспанії. Потік іммігрантів зі всієї Іспанії призвів до того, що область випускала сотні якісних гравців і кантера працювала на благо збірної країни. На Літніх Олімпійських іграх 1920 з 21 гравця збірної Іспанії 14 були басками. "Атлетик" виростив для національної збірної більше гравців, ніж який-небудь інший клуб.

Треба сказати, що гордість Еускаді заснували студенти, які навчалися у Британії, й назву клубу вони "привезли" з Туманного Альбіону. Тоді, як мадридські тезки змінили назву на іспанський лад і йменуються "Атлетико", тут від історії вирішили не відходити й звуться "Атлетиком". Щоправда, у 1941-му році клуб також звався "Атлетико" (повернення до початкової назви відбулося у 1977-му), слідуючи лінгвістичній політиці Франко, згідно з якою всі неіспаномовні імена і назви були заборонені. Забороні піддалося і правило, за яким тільки уродженці Країни Басків можуть грати в команді, однак неймовірним чином баски цього правила недотрималися - у Більбао грали лише "свої".

У відповідь на такий крок за наказом диктатора були заарештовані і відправлені у заслання більшість гравців "Атлетика", але, незважаючи на це, залишалися ентузіасти, віддані своїй справі, які й зберігали вірність клубу, не даючи йому втратити свою самобутність. Згодом відновився набір молоді в команду, а результатом даної роботи стало завоювання чемпіонського титулу в 1943 році і чотирьох Кубків Іспанії. 

Франко розумів, що у цьому Краї росте й виховується спортивне лице всієї країни й надалі жодних санкцій до клубу застосовано не було. Баски виграли цю війну в режиму. 

5 грудня 1975 (через 15 днів після смерті Франко), гравець "Атлетика" Ірібар і гравець "Реал Сосьєдада" (також баскського, але вже не "патріотичного" клубу з Сан-Себастьяна) Кортабарріа в локальному дербі двох клубів вийшли на поле, тримаючи в руках все ще заборонений баскський прапор.

Червоний, білий, зелений - кольори баскського прапори. Ці барви і присутні на домашній і виїзній формі клубу. Примітно, що у команди майже ніколи не було спонсорських логотипів на формі, за винятком сезону 2004-2005, а в 90-х роках проводилося опитування серед вболівальників «Атлетика» щодо прийняття в команду гравців не баскського походження. 76% опитаних віддали перевагу вильоту у нижчі дивізіони, ніж відмову від клубної політики.

Словом, Більбао - це не просто футбольний клуб, а без перебільшення символ Басконії. Прихильники (яких більшість) незалежності Краю гордо заявляють: "Навіщо нам Іспанія? Ви подивіться на наш клуб - й без мадридців ми збудували одну із найсильніших команд ліги. Так є і в економіці - ми не залежимо від когось. Ми суверенні". Що ж, успіхів! 

Прихильники "Атлетика" підтримують будь-який рух за незалежність, що відбувається на планеті Земля: вони і в Шотландію на референдум з'їздили, і в Каталонію. Донецька народна республіка - не виняток у вподобаннях фанів. Перед домашнім матчем ЛЧ з "Шахтарем" місцеві ультрас маршем пройшлись містом у підтримку "днр-івців". Не обійшлося без символіки, прапорів і гасел:

Також під час поєдинку проти "гірників" можна було побачити у фан-секторі Більбао такий-от банер...

... і прапор ДНР.

Але ж це не головне? У цілому "Атлетик" несе світу благородну й чисту ідею - об'єднати навколо себе патріотично налаштованих басків, які мирним демократичним шляхом відстоюють свою позицію. Без застосування зброї. 

Важливо, що вихованці кантери Більбао продовжують виступи у топ-клубах. Мартінес - в "Баварії", Льоренте - в "Ювентусі", Еррера - в "МЮ". Завдяки цим й іншим трансферам (Фернандо, правда, переїхав в Турин на правах вільного агента) "Атлетик" і тримається на плаву, не плетучись у хвості таблиці, а беручи участь у єврокубках. 

Зрозуміло, розраховувати на якісь неймовірні успіхи в Більбао не можуть. Канули в Лету ті часи, коли можна було вигравати трофеї, користуючись лише футболістами однієї національності. Можна щиро боротися за ідею національної єдності, та із командами, у яких річний бюджет рівнозначий вашому 20-річному окладу, шансів нема. У вас є 11 басків, які горою стоять один за одного, за емблему клубу і національний герб, а у суперника є Роналду і Мессі, що самотужки вершать долі цілих турнірів, однак подвиг "Атлетика" оцінити варто - на Землі не залишилося команд, які б так самовіддано відстоювали інтереси своїх вболівальників і всього регіону. 

P.S. 80 тисяч вболівальників "Атлетика" вітають своїх улюбленців після програного (!!!) "Барселоні" фіналу Кубка Іспанії.