Закриття журналу «Футбол» – декомунізація, яка мала статися набагато раніше
Андрій Сеньків – про ностальгію від минулого та сьогодення.
Журнал «Футбол» припиняє своє існування. І треба сказати – давно пора перегорнути цю сторінку. Але ностальгія не відпускає. Бо журнал «Футбол» – це моє дитинство. А дитинство – це часто про тепло.
У Сидорові не було кіоску з пресою й коли виїжджав у Гусятин чи куди подалі – завжди просив купити. Коли мав кишенькові гроші, міг не поїсти – але купити журнал. Коли йшов їсти – читав журнал. Коли треба було спати, я не спав – брав журнал під ковдру, вмикав ліхтарик і читав. Коли ходив в туалет, то брав туди щось від «Футболу» (не витиратися). Коли дарували гроші на якесь свято, я купував всі можливі спецвипуски та книги від журналу «Футбол».
Цей журнал – то єдине джерело інформації про футбол у моєму дитинстві. Й всю базу, яку я маю про той час і навіть ще давніше, я маю завдяки цьому ЗМІ. Навіть більше – коли в сьомому класі оцінки були не дуже, мама придумала мотивацію – піврічна передплата на журнал. І в табелі все стало красиво.
Я страшно дратувався, коли хтось з дорослих брав на розпалок щось старе з журналу «Футбол». Бо я перечитував і перечитував його до дірок. І вирізав постери – стіна у нашій з братом кімнаті була завішена постерами. «Мілан», «Селтік», збірна Аргентини і «Спартак».
Бо журнал «Футбол» стирав кордони. Вони багато писали про російський чемпіонат, а в мене по тєліку то показували. І я дивився. І вболівав.
Потім, коли я вже почав працювати у спортивній журналістиці, мені здавалося, що писатиму російською краще, ніж українською (слава богу, в мене нічого не вийшло). Бо вся ж термінологія і спортивна мова у мене з журналу «Футбол» та інших російськомовних ресурсів. А какая разніца?
І тут повертаємося до новини про те, що цей журнал вмер. І в нього не було вибору. Я не читав його вже роками, але коли купував, то завжди був шокованим. Журнал взагалі не змінився, там не було нічого нового, інноваційного, сучасного. Він стояв на місці: типові звіти у час, коли огляди матчів на кожному кроці, шаблонні інтерв’ю, багато води, російська мова. І ватний, сексистський, стереотипний динозавр біля керма журналу.
Вислови Франкова про Майдан, євроінтеграцію, мову – лютий треш. І важка репутаційна ноша. Франков, як і журнал «Футбол», не ішов із часом. Тому смерть – питання часу.
Про журнал треба згадувати й віддавати данину. Це історія. Але це як з радянськими фільмами, які так подобалися у дитинстві. Якщо зараз глянеш, то зрозумієш – хорошого там мало.
«Футбол» у той час ніс у маси страшні речі: російську мову, єдиний з Росією простір, антиукраїнські тези, «а вот когда-то было хорошо». І на цьому виховалося не одне покоління. Курочка по зернятку, як то кажуть.
Совкодрочерство нарешті закінчилося. Якщо хочете, це один з видів декомунізації, яка мала статися набагато раніше. І я ні грамульки про це не шкодую.
Але за дитинство все ж подякую. Та старі журнали не відкриватиму. Хай залишаться теплим спогадом.
