Як «Арена-Львів» перетворилася на волонтерський центр у реаліях війни
Андрій Сеньків побував на найбільшому стадіоні заходу України.
Андрій Сеньків побував на найбільшому стадіоні заходу України.
Львів, 18 березня. Для половини міста день почався тривожно – вибухи в приаеропортному районі. Війна – це завжди порівняння. І у порівнянні з Маріуполем чи Черніговом нічого страшного. Місцева влада повідомляє про 0 загиблих. Але у порівнянні з Ужгородом – страшно. Там з початку війни було лише кілька повітряних тривог – 21 березня у Львові таких було 5. У таких порівняннях й живе Україна.
Те, що не підлягає порівнянню, – спорт. Його нема в нашій державі. Ні на знищеному стадіоні в Чернігові, ні на неушкодженій «Арені-Львів». Єдине, що до останнього було на переліку питань для вирішення цього стадіону, – заміна газону. Але зараз не на часі.
Головний стадіон заходу України зараз – то волонтерський центр. Сюди приїжджають люди з прифронтових сіл та міст або з тимчасово окупованих загарбником територій. На арені займаються координацією та розселенням людей. Це організувала Львівська обласна адміністрація. Долучився й Шахтар, який з початку російської агресії на Донбасі кілька років грав на цьому стадіоні.
Розказує директор з експлуатації в «Шахтарі» Вадим Гунько: «Ми знаємо потенціал і можливості стадіону, його технічні можливості. Разом з ЛОДА займаємося розселенням охочих по Львову та відправкою тих, хто хоче перетнути межі кордону. Для таких виділяється транспорт. Людина реєструється, може тут поїсти та перевести подих. Очікування триває години».
Також тут можна взяти одяг.
А для дітей – окрема ігрова зона. Все це в одному приміщенні.
Людей тут небагато. В різний час нарахував не більше 30-40. Приїхав, зареєструвався, отримав допомогу, поїхав.
«Після трагедії в Яворові та обстрілу Львова не так багато людей бажає залишатися тут. Але є частина, які обирають інший шлях – таки залишаються. Багато хто розуміє, що в країнах Східної Європи все переповнено. Не факт, що там будуть кращі умови, ніж тут. Єдине – туди точно не прилетить крилата ракета», – каже Гунько.
***
Чи не єдина хто, окрім волонтерів та персоналу проводить багато часу на стадіоні, – то Валентина Кирилівна. Їй 77. Це її другий переїзд за 8 років. Спершу – з Донецька до Києва, тепер – вже до Львова. Видно, що їй складно говорити українською, підбирає слова, говорить повільно, але виважено та чітко. На російську переходить лише під кінець розмови.
«Я маю де ночувати. З цим проблем нема. Але цілий день де себе дівати? То я ходжу. Карту купила. На жаль, театри та музеї у Львові не працюють», – жінка довго й ретельно вивчає ту карту. В очах – розгубленість. «Зараз більша безнадьога, ніж 8 років тому. Закордон не хочу їхати – треба, щоб там хтось був. А в нікуди їхати не хочеться. Там жити і знімати квартиру – коштів нема. На готель – така сама історія. Чула, що поїзд зі Львова до Києва їде, але друзі в столиці просять мене ще трохи потерпіти».
Вона говорить про різне. Виявляється, вчилася в одній маріупольській школі з Віктором Прокопенком. Він всього на рік старший за неї. Ледь не кожну історію завершує словами подяки волонтерам на «Арені-Львів»: «Дівчата, які тут працюють, дуже уважні. Нема слів. Скільки треба нервів, щоб з нами працювати». Усміхається.
Й переходить на серйозніші теми. «Війна – це дуже страшно. Її треба було випередити, зупинити ще перед початком. А тепер, тепер дуже страшно… І повірте. Непотрібні ми Росії, зовсім непотрібні. Наші донецькі діти просто шляються цією країною, без стабільної роботи, притулку, майбутнього. Це шлях в нікуди».
***
Сам стадіон не впізнати. Отут колись був прес-центр.
А тут проходили прес-конференції тренерів та гравців. Луческу та Фонсеки, Вернидуба та Шарана, Фоменка та Шевченка.
Гунько веде мене через ці приміщення до штабу «Шахтаря». Тут вічний потік. Сюди прибувають автівки з різним: від харчування до ліжок та всього необхідного для сну.
Директор «Шахтаря» пояснює, що одне з головних завдань клубу на стадіоні – створити місця, де можна буде спати. Бо стадіон – кращий для розміщення людей, аніж інші локації, де зараз зупиняються переселенці.
«Вже скоро зможемо приймати тут переселенців. Зараз – 250, згодом – 500-600 людей. Не хотілося би більше. Це пов’язано з незручностями. Тут не так багато місця й приміщень, які можна розглядати пристосованими для бомбосховища. Перегородки переважно з гіпсокартону. Це ненадійно.
Ми тут для того, щоб зменшити рівень гуманітарної катастрофи. Використовуються навчальні аудиторії, дитсадки, школи. Але там може не бути душу, наприклад. А тут кращі умови. Якщо деблокують Маріуполь і звідти виїде умовно 100 тисяч людей, то більша частина приїде сюди. Ми створюємо умови, щоб коли буде потреба, ми мали можливість розмістити частину людей».
Конструкції для ліжок, або просто матраци вже на своїх місцях у віп-ложі:
Окремо є кімнати для матерів з маленькими дітьми. Це бокси для комфортного перегляду футболу. З обох локаціях видно трибуни й поле:
Цікаво, що центру на «Арені-Львів» допомагає ряд європейських клубів. Кожен клуб має при собі соціальну організацію, яка займається благодійністю. Міжнародна організація European Football for Development Network попросила їх допомогти «Шахтарю» в облаштуванні «Арени-Львів».
«Стадіон терміново потребує допомоги європейських клубів та асоціацій для постачання товарів першої необхідності – зокрема матраців, ліжечок, ковдр, подушок та постільної білизни», – йдеться в заяві організації. Вже відгукнулися ряд клубів. Зокрема, нідерландські «Бреда» та «Де Граафсгап», англійські «Астон Вілла» та «Вімблдон», німецький «Шальке», швейцарський «Янг Бойз». Гуманітарний вантаж від «Бенфіки» вже в Україні, а тбіліське «Динамо» готове прийняти у себе на базі клубу 25 українських дітей.
***
Антон буквально щойно виїхав з маріупольського пекла. Пробує говорити українською, але просить російською – так буде швидше. Довго й з деталями. Як все почалося, як вперше пішов у підвал, як рятувався там, як втратив зв’язок з бабусею та дідусем, як прийняв рішення виїжджати, як кожен похід за водою міг завершитися смертю.
«У нас в підвалі сиділо людей 150. З харчів мали хіба консервований горошок та кукурудзу, печиво. Варили якісь супи, дотошно ділили харчування. Зі зв’язку з навколишнім світом – хіба радіо «днр». Але ніхто цьому радіо не вірив. Ми розуміли, що ніяких перемог росіян нема. Сприймали все зі сміхом.
З рідних у мене – дідусь та бабуся. Але вони на іншому кінці міста, я не знаю, що з ними. І можливості прийти до них не було – це дуже ризиковано. Чи відчуваю я злість до росіян? Ні, вже пройшла. Та й для чого вона тепер? Зараз вже нема сил для злості. Треба шукати житло. У Львові не знайти, то спробуємо з друзями десь в області розміститися».
Ми говоримо довго. Я забуваю ввімкнути диктофон, забуваю сфотографувати Антона. Одне пам’ятаю точно – його сумні й виснажені очі й тремтячий голос. Очі війни. Голос війни. Антон виїхав. Він у безпеці. Але все ще неспокійний. Чекає звістки від рідних з Маріуполя. Звістки з війни.
Фото: Андрій Сеньків/Tribuna.com
