Ми досі не знаємо правил гри. Чому заява Ракицького – більше, ніж просто слова
Сеньків все розуміє, але хоче почути більше. Не від Ярослава.
Андрій Сеньків все розуміє, але хоче почути більше. Не від Ракицького.
Вчора Ярослав Ракицький дивно повів себе при другому голі «Лейпцига» «Зеніту», а головний тренер чемпіонів Росії пожалівся: «Флангові захисники надто повільні».
Сьогодні Ракицький нагадав про себе знову. Більш гучно й вогняно.
«Я йду зі збірної України. Я чекав виклик в команду протягом усього 2019 року. Але великий футбол став великою політикою. Саме страхом керуються люди, які розсилають запрошення в національну команду. Не навичками футбольної майстерності ви апелюєте. Футбол поза політикою? Для мене було честю захищати збірну своєї країни, честь перемагати і доводити силу українців. Честь представляти кольори свого прапора на міжнародній арені», – допис з таким текстом з’явився в інстаграмі футболіста.
І начебто нічого нового. Ракицький перейшов у «Зеніт» ще в січні. Тоді ж стало зрозуміло – його в збірній не буде, бо український соціум вимагає цього. Не весь, але достатній, щоб спричинити бурю в соцмережах, коментах на різних сайтах чи навіть на стадіоні.
Займатись моралізаторством, оцінкою позиції Ракицького чи влазити в його голову я не буду. Важливо інше. Ракицький – українець. І ми так жодного разу й не почули, чому його немає в збірній. Ні Андрій Шевченко, ні Андрій Павелко, ні хтось інший з керівників УАФ не каже вголос правди. Мовляв, так і так – є політичні моменти. Хочеш грати за збірну України – не їдь в Росію. Вболівальники здогадуються, роблять висновки і аплодують. А Шевченко ламає голову – як же правильно пояснити своє рішення? Більше того – про це практично не питають журналісти. А що питати – і так все зрозуміло.
А не зрозуміло насправді нічого – одні здогадки. Ви уявіть наскільки б патріотично виглядав Шевченко, якби сказав: «Ракицького не буде в збірній, поки він грає в Росії». Замість тренера цю фразу по суті сказав сам футболіст. І цим допоміг Шевченку – тепер йому не треба нічого придумувати.
Яким би не був твій вчинок, треба брати відповідальність за нього, давати пояснення, говорити. Біда в тому, що ми не знаємо і не розуміємо правил гри. Є маса питань, на які нема відповідей. І ці відповіді полегшили життя всім – і керівникам, і футболістам, і вболівальникам, і журналістам. Опосередковано на них відповів Ракицький. Респект за чесність.
Про чесність. Ми досі точно не знаємо, чому не можна викликати в збірну людей, які грають в Росії. У кожного буде своя відповідь, але чіткої позиції у нас немає.
Цікаво, чому в 2015-му Зінченка викликали в збірну з «Уфи», а через рік – Селезньова з «Кубані», Бутка з «Амкара» та Пилявського з «Рубіна». Чому викликають Зінченка прямо зараз, якщо він їздить на риболовлю в Росію. Чому ці випадки – ок, а Ракицького – ні? Чому можна викликати людей, які раніше грали в Росії, а тих, хто грає тепер, – ні? Вони більше люблять Україну, ніж Ракицький? Як це визначити? А якщо Ракицький допомагає українській армії, його можна викликати?
Ось, що в березні 2019-го в коментарі Tribuna.com сказав Євген Коноплянка: «Мені бракує Ракицького. Впевнений, що кожен підтримає мої слова. Як тренери, так і футболісти. Ми знаємо його сильні якості як захисника. Я його довго знаю як людину. Це його вибір. Більше не буду продовжувати. Що робитиму, якщо надійде пропозиція з Росії? Це питання взагалі не підходить, правильно? Я ж в збірній. Зараз скажу, що не перейду – буде плювок в бік Ярика. Скажу, що перейду – мене зараз...»
Зауважте, Коноплянка не говорить про те, що грати в Росії в час війни не можна. Як і не говорить про це більшість футболістів, які викликаються в збірну. Так, трапляються поодинокі випадки, але в цілому – все в сірих тонах і без чітких відповідей. Зауважте – по суті невинне інтерв’ю Яремчука наробило купу галасу. Ми сприймаємо його слова, як щось дуже неймовірне. Все тому, що просто не звикли чути щось подібне. І ці слова вже виходять за рамки сприйняття українського футболіста. Хоча до кінця Яремчук так і не озвучив свою думку.
Знову про чесність. І відвертість. Багато футболістів збірної поїхали б грати в Росію – там кращий чемпіонат, ніж в УПЛ, знайома мова і хороша зарплата. Тримає лише одне – тебе не викличуть в збірну, а ще – масовий гнів в мережі. Не патріотизм, любов до України та розуміння ситуації, а лише штучні важелі стриму. У нас багато «ракицьких», просто ми не хочемо про них знати. Одного достатньо.
Це підтвердив й адміністратор збірної Олексндр Кісткін, який добре спілкується з футболістами цієї команди. Ось що він сказав про інтерв’ю Олексія Гая Tribuna.com: «Гай говорив не як футболіст – а як житель, нормальна людина. Відсотків 80 футболістів скажуть, як і він. Тільки після кар’єри – коли на них нічого тиснути не буде». Ракицький розуміє – кар’єру в збірній і так завершено. Вже можна говорити, вживаючи слово «політика».
В інших інакша ситуація. Тому вони мовчать. І чим більше мовчатимуть, тим краще для них. Ляпнути зайвого чи зізнатися в чомусь неприйнятному для мас – наразити себе на критику. Що в Україні, що в Росії. Це чомусь однаково важливо.
Фото: ФФУ