Блог Його Величність Футбол

Ми досі не знаємо правил гри. Чому заява Ракицького – більше, ніж просто слова

Андрій Сеньків все розуміє, але хоче почути більше. Не від Ракицького.

Вчора Ярослав Ракицький дивно повів себе при другому голі «Лейпцига» «Зеніту», а головний тренер чемпіонів Росії пожалівся: «Флангові захисники надто повільні».

Сьогодні Ракицький нагадав про себе знову. Більш гучно й вогняно. 

«Я йду зі збірної України. Я чекав виклик в команду протягом усього 2019 року. Але великий футбол став великою політикою. Саме страхом керуються люди, які розсилають запрошення в національну команду. Не навичками футбольної майстерності ви апелюєте. Футбол поза політикою? Для мене було честю захищати збірну своєї країни, честь перемагати і доводити силу українців. Честь представляти кольори свого прапора на міжнародній арені», – допис з таким текстом з’явився в інстаграмі футболіста. 

І начебто нічого нового. Ракицький перейшов у «Зеніт» ще в січні. Тоді ж стало зрозуміло – його в збірній не буде, бо український соціум вимагає цього. Не весь, але достатній, щоб спричинити бурю в соцмережах, коментах на різних сайтах чи навіть на стадіоні.

Займатись моралізаторством, оцінкою позиції Ракицького чи влазити в його голову я не буду. Важливо інше. Ракицький – українець. І ми так жодного разу й не почули, чому його немає в збірній. Ні Андрій Шевченко, ні Андрій Павелко, ні хтось інший з керівників УАФ не каже вголос правди. Мовляв, так і так – є політичні моменти. Хочеш грати за збірну України – не їдь в Росію. Вболівальники здогадуються, роблять висновки і аплодують. А Шевченко ламає голову – як же правильно пояснити своє рішення? Більше того – про це практично не питають журналісти. А що питати – і так все зрозуміло.  

А не зрозуміло насправді нічого – одні здогадки. Ви уявіть наскільки б патріотично виглядав Шевченко, якби сказав: «Ракицького не буде в збірній, поки він грає в Росії». Замість тренера цю фразу по суті сказав сам футболіст. І цим допоміг Шевченку – тепер йому не треба нічого придумувати. 

Яким би не був твій вчинок, треба брати відповідальність за нього, давати пояснення, говорити. Біда в тому, що ми не знаємо і не розуміємо правил гри. Є маса питань, на які нема відповідей. І ці відповіді полегшили життя всім – і керівникам, і футболістам, і вболівальникам, і журналістам. Опосередковано на них відповів Ракицький. Респект за чесність. 

Про чесність. Ми досі точно не знаємо, чому не можна викликати в збірну людей, які грають в Росії. У кожного буде своя відповідь, але чіткої позиції у нас немає. 

Цікаво, чому в 2015-му Зінченка викликали в збірну з «Уфи», а через рік – Селезньова з «Кубані», Бутка з «Амкара» та Пилявського з «Рубіна». Чому викликають Зінченка прямо зараз, якщо він їздить на риболовлю в Росію. Чому ці випадки – ок, а Ракицького – ні? Чому можна викликати людей, які раніше грали в Росії, а тих, хто грає тепер, – ні? Вони більше люблять Україну, ніж Ракицький? Як це визначити? А якщо Ракицький допомагає українській армії, його можна викликати?

Ось, що в березні 2019-го в коментарі Tribuna.com сказав Євген Коноплянка: «Мені бракує Ракицького. Впевнений, що кожен підтримає мої слова. Як тренери, так і футболісти. Ми знаємо його сильні якості як захисника. Я його довго знаю як людину. Це його вибір. Більше не буду продовжувати. Що робитиму, якщо надійде пропозиція з Росії? Це питання взагалі не підходить, правильно? Я ж в збірній. Зараз скажу, що не перейду – буде плювок в бік Ярика. Скажу, що перейду – мене зараз...»

Зауважте, Коноплянка не говорить про те, що грати в Росії в час війни не можна. Як і не говорить про це більшість футболістів, які викликаються в збірну. Так, трапляються поодинокі випадки, але в цілому – все в сірих тонах і без чітких відповідей. Зауважте – по суті невинне інтерв’ю Яремчука наробило купу галасу. Ми сприймаємо його слова, як щось дуже неймовірне. Все тому, що просто не звикли чути щось подібне. І ці слова вже виходять за рамки сприйняття українського футболіста. Хоча до кінця Яремчук так і не озвучив свою думку. 

«Мое мнение не поменялось». Яремчук – о словах про Россию, дубле «Вольфсбургу» и Суркисе

Знову про чесність. І відвертість. Багато футболістів збірної поїхали б грати в Росію – там кращий чемпіонат, ніж в УПЛ, знайома мова і хороша зарплата. Тримає лише одне – тебе не викличуть в збірну, а ще – масовий гнів в мережі. Не патріотизм, любов до України та розуміння ситуації, а лише штучні важелі стриму. У нас багато «ракицьких», просто ми не хочемо про них знати. Одного достатньо. 

Це підтвердив й адміністратор збірної Олексндр Кісткін, який добре спілкується з футболістами цієї команди. Ось що він сказав про інтерв’ю Олексія Гая Tribuna.com: «Гай говорив не як футболіст – а як житель, нормальна людина. Відсотків 80 футболістів скажуть, як і він. Тільки після кар’єри – коли на них нічого тиснути не буде». Ракицький розуміє – кар’єру в збірній і так завершено. Вже можна говорити, вживаючи слово «політика».

В інших інакша ситуація. Тому вони мовчать. І чим більше мовчатимуть, тим краще для них. Ляпнути зайвого чи зізнатися в чомусь неприйнятному для мас – наразити себе на критику. Що в Україні, що в Росії. Це чомусь однаково важливо

Алексей Гай: «Не могу назвать Россию агрессором. Я свечку не держал»

Фото: ФФУ

Автор

Комментарии

  • По дате
  • Лучшие
  • Актуальные
  • Друзья
Loading...