Кар’єра Коноплянки в Європі – не провальна. Ваші очікування – ваші проблеми
Андрій Сеньків – про завищені вимоги й перебільшену критику.
Повний провал. Пішохід. Не відпрацьовує в обороні. Розбещений хлопчина. Одні жарти в голові. Любить, коли з ним панькаються. Жарти про «Дніпро-1» та «Минай» теж сюди.
Коноплянка дуже швидко з народного улюбленця, позитивного героя й головного жартівника перетворився на людину, яка дратує всіх. Жартувати не можна – краще в футбол грай. Інтерв’ю не можна – краще в футбол грай. Критикувати не можна – краще в футбол грай. Коли і чому відбулися зміни в головах вболівальників і журналістів, точно невідомо. Але факт – ніхто особливо не шкодував, що Коно не потрапляє навіть у заявку «Шальке».
Поодинокі голи чи інші результативні дії сприймалися зі спокоєм. Футболіст такого рівня має забивати, віддавати більше, виходити на поле частіше. Ніякої уваги до тактичних тем чи побажань тренера. Футболіст такого рівня має грати при будь-якій формації. Роналду ж байдуже. Ми вірили в Євгена сильніше, ніж він на це заслуговує. Ми критикували його більше, ніж це вартувало насправді.
Звісно, в Україні Євген не знав, що це – конкурентне середовище. Йому прощали провали в обороні. Чекали, вірили, пробачали. Він – дитина ліміту, трансферна ціна якої не відповідала його рівню. Він заробляв на рівні топових футболістів світу. І ми хочемо, щоб вже у сформованому віці та з відчуттям шалених грошей він змінився. Перевернув погляди, відношення, пріоритети. Вчив мову, займався тактичною освітою, стелився у підкатах.
Його любили таким, яким він був. За це й не шкодували грошей.
Ще 5-6 років тому побачити українського гравця в Європі було унікальним явищем. Ніхто не міг і не хотів платити їм такі ж гроші, які вони отримували в Україні. В цьому не було жодного сенсу й адекватної причини. Коноплянка – унікум. Він в Іспанії отримав і величезну зарплату, і пристойний клуб, і статус зірки – хоча б в першому сезоні.
Так, у нього були ігрові проблеми при всіх тренерах. Так, він лінувався вчити мови. Й головне – не хотів змінюватися й адаптуватися до інших вимог, умов та ситуацій. Він був закритим до нового. Вести себе по-іншому в його випадку – важко. В тебе одна з найбільших зарплат в клубі, пристойна статистика, безмежна любов 40-мільйонної країни.
Ти втрачаєш землю під ногами. Не розумієш, що робиш добре, а що погано. Що тренер – не ворог собі й команді. Що критика буває обгрунтованою. Що можна не грати тому, що не хочеш вчитися. Що треба звертати увагу на дрібниці. Просто думаєш: «Якщо мене не ставлять, є якісь підводні камені. Інші причини неможливі».
Це не проблема Коноплянки, його тренерів чи клубів. І не проблема українського менталітету чи радянського минулого. Більше того – проблеми взагалі нема. Якщо б бодай 5 наших футболістів покоління Євгена досягли б його результатів, ми могли б про щось говорити. Але порівнювати банально нема з ким. Це був хоча б локальний, але успіх.
Кожна людина має стелю, рівень амбіцій й ширину бажань. Буду щасливий від того, що куплю велосипед, а комусь буде мало автопарку. Хтось мріє грати в УПЛ, а хтось хоче в бундеслігу. Для когось межа бажань – життя в Бучачі, а хтось марить Києвом. Всі ці бажання й цілі – цілком нормальні. Люди різні, у всіх трапляються різні обставини в різний час.
Чому всі подумали, що Коноплянка повинен порвати Європу – невідомо. Чому його кар’єра там називається «провалом» – також. Він – безумовно талановитий футболіст. І таких, як він, в Європі – десятки. Всі вони – не продукти ліміту, багатих папіків й кейсів з грошима. Але винити Євгена, що він не такий, дивно.
«Мені стало гидко, і я пішов. Вірніше, залишився», – писав Довлатов. Уявіть, як це – кожного дня по кілька разів митися у крижаній воді, коли звик до теплої ванни.
З поверненням, Коно! Рушник на полиці.
Фото: «Шальке», imago sportfotodienst
