«Під час матчу не розуміли, що місто захоплюють сепаратисти». Краматорськ у День Незалежності
Репортаж Сеньківа з колись окупованого міста.
Репортаж Андрія Сеньківа з колись окупованого міста – причини захоплення, зміна свідомості, діти на військовій техніці, футбол.
Ранковий потяг не залишає шансів – треба брати таксі. Особливо говорити не хотілося, єдине – заснути. Але водій був іншої думки. Активно розпитував, повчав, аналізував. «А ви куди їдете?» – запитав. «У Краматорськ», – сухо відповідаю. Він зробив круглі очі: «Як? Там хіба не воюють?»
З того часу, як Краматорськ був окупований, минуло 5 років. Період окупації тривав з квітня по липень 2014-го. Але стільки всього пройшло й відбулося, що більшість не відрізняє – яке місто окуповане прямо зараз, яке таким було, яке ніколи не мало таких жахливих проблем. Завівся. Я вже не просто їхав на матч місцевого «Авангарда» та «Оболоні», а ніс вищу соціальну місію. І згорав від цікавості – раніше ніколи не був там, де відбувалася війна. Війна за мою країну.
Епізод I. Людський
Краматорськ зустрів весело. Тут вперше і востаннє про куріння. На вокзалі зустрів наряд поліції, виписали попередження. Випитували, що, куди й звідки. Коли дізналися про журналістський наліт, одразу запитали про зарплату. «В нас тут маленькі гроші, а які у вас? Скільки заробляєте?» – бабахнули з порога. Усміхнувся: «То секрет».
Найкраще пізнати місто – ходити і гуляти. Тому я всівся в рандомну маршрутку, рандомно вийшов і з рандомної точки йшов у готель. Вразило. Красиві будівлі, парки, квіти, фонтани.
А на автовокзалі – платформа для автобусів в Росію.
Обідати вирішив у звичайній столовій. «А з чим у вас налисники?» – питаю. «Извините, но я вас правда не понимаю», – ледь не заплакала дівчина за прилавком. Набрав іншого. На 80 гривень. Й оглянув місцевий краєвид. Хащі, зелень, повалені дерева.
***
Перший герой – Андрій Романенко. Координатор центру «ДІЙ-Краматорськ». Організація моніторить дії місцевої влади, критикує, пропонує, будує громадянське суспільство. Перед входом – сплять собаки.
Андрій не спав. Він погодився розповісти про все, але поправив: «В спорті я не розуміюся». На стінах офісу – прапор Меджлісу та ЛГБТ-спільноти. Враження вдумливої людини з купою історій та пояснень не давало покинути його швидше, ніж за годину. Романенко з тих, хто формує Краматорськ. Його думку, хід і вектор. Принаймні хоче. Йому потрібні пояснення й відповіді. Не дивно – вже 18 років займається ще й журналістикою.
«Навесні 2014-го ніяких масових явищ взагалі не було. В Краматорську навіть не пробували робити картинку масовості протесту. Збиралася максимум тисяча людей. Це місцеві дурачки й божевільні, які щось кричали. Міську раду та виконком захоплювали вже росіяни. Це було чітко видно. «Ополченіє» збиралося. Абсолютний зброд, розбавлений російськими військовими. Цікаво, що весь період тут існувала легітимна українська влада, яка насправді нічого не вирішувала.
Зрозуміти нормальній людині, як це – коли не існує влада, важко. Місто буквально здали. Міськраду, де працює 200 людей, захоплює 13 чоловік. Народ дзвонить в СБУ, в поліцію, а там несуть люту фігню. Ніхто нікому не міг додзвонитися. Напівзахоплене місто, а мер ні з ким не може зв’язатися. Ніхто не міг зрозуміти, як це відбувається. Щось ірраціональне.
Коли у київській підворотні тебе б’є незрозуміло хто, ти розумієш, що поліція коли-небудь приїде. А тут – ніхто не приїде. Нема влади, нема законів, дурне відчуття. Захоплення Краматорська обмежувалося лише центром міста. Повна депресія в абсолютно нормальному місті. Де все працює – магазини, банки», – каже Романенко.
Шукати проблему треба в історії, індентифікації, голові.
«Проблема в тому, що люди не відчувають себе українцями. Навіть після того, що ми пережили. Але з 2014 року мені принципово, що я українець. Не мріяв жити в Росії, але сприймав своє українство, як те, що просто є.
Мені не подобаються теорії про відмінність Заходу та Сходу. Жителі Львова та Тернополя кажуть, що в них такого не було б. Ніфіга, це може трапитися в будь-якій точці України. Будь-яким масовим акціям важко сперечатися з 13 добре організованими й озброєними людьми. Це розуміння має прийти. Захопити можна будь-яке місто, питання в тому, скільки протримається окупаційний режим. Громадянське суспільство не може з цим боротися. Ну ок, побіжиш ти на цих людей і що? Все репресивно задавиться.
Проблема – в школах історія не інтегрована в світовий контекст. Не можемо сказати, чи Вашингтон і Хмельницький були сучасниками? Ми вирвані з контексту. Ми не вивчаємо історичні особливості в Україні. В нас різна та складна історія. Донбас важкий етнічно. Краматорськ і вільна частина Луганської області – це Слобожанщина. За 20 кілометрів від Краматорська не знайти людей, які говорять російською – всі українською. Донецьк – звезена частина людей, така собі колонізація Дикого поля. Приазов’я – греки зі своїми приколами. Покровськ – докочуються дніпровські речі з козацтвом. Донбас – це радянська історіографія, не подобається це слово. Він набагато ширший і дуже різний.
Окуповані шахтарські міста – там інший рівень життя й освіти. Маріуполь і Краматорськ – місто машинобудівників і металургів. Щоб не впасти в піч, треба не бути ідіотом. У шахтарів все набагато простіше. І є розуміння, що твоє життя нічого не коштує. Коли не йдеш на завод, не думаєш, що можеш не вернутися. Коли йдеш в забій, завжди думаєш про це. Українська наука цього не вивчає. Плюс в Донецьку є страшні райони на окраїнах, які дуже відрізняються від центру. А в Краматорську не помітиш, коли закінчилося місто і ти вперся в поле», – пояснює Романенко.
***
Поки Андрій розповідав, я випив тону води. На градуснику – +35, в роті – цемент. Абсолютно сухе й терпке повітря.
Виходжу й телефоную наступному герою. Його звати Ваге Маміконян. Народився у Вірменії, в 5 років переїхав до Краматорська. Раніше працював у «Приватбанку». Зараз відомий тим, що керує вірменською громадою у місті (тут живе близько 4 тисяч вірмен) і є футбольним функціонером. Він займається дитячим і дорослим футзалом. Шукає спонсорів, організовує турніри, тренує. Все під однією назвою – «Легіон».
Ваге пропонує поїхати на товариський матч в Лиман. Там його хлопці гратимуть проти місцевих. В місті дуже мало турнірів і змагань. А без ігрового процесу – туго. Заїжджаємо до місця збору. Футболісти чекають.
Їх тренує Юрій Вікторович. «Цим пацанам по 16 років. Вони десь грали, займалися футболом. Але в підсумку виявилися нікому непотрібні. А що далі робити? Треба ж чимось займатися». Він тренує й менших. В одній руці – м’яч, в іншій – телефон. Хлопчик просить, щоб тренер записав номер. Хоче стати футболістом.
Від Краматорська до Лимана 40 кілометрів. Через Слов’янськ. На задньому сидінні – пацани. Для них ця гра (хоч і товариська) – ковток свіжого повітря. Буквально. Хтось жартує: «Хоч свіжим повітрям подихаємо. А то у Краматорську з цим негусто – одні заводи». Соснові ліси, озера, лимани, террикони. Ваге інколи зупиняється, розповідає, показує. Навіть зараз видно, що 5 років тому тут була війна.
Саму гру «Легіон» програв – 2:4.
«Все через те, що ви на розслабоні собі їхали. Думали, що у півноги виграєте», – після матчу лютує Юрій Вікторович. Ваге усміхається: «Навряд чи з них хтось стане футболістом. Але вони повинні розуміти, що є щось серйозне і є відповідальність. Привчаємо».
Після гри залітаємо у вірменський ресторан. Стираємо усмішки й говоримо про серйозне. Те, що відбулося тут 5 років тому, змінило Маміконяна.
«Коли починався Майдан, я дивився прев’ю до новин по телевізору. Як будь-яка людина, що живе в Донецькій області, думав лише про роботу. Не сприймав серйозно – думав, що звичайний мітинг. Вперше серце йокнуло, коли вбили Нігояна.
Коли в Краматорську проходили проросійські марші, я про них не знав. Дізнався лише через місяць. Лякало, коли з’явилися блокпости, танки і літаки. Просто не було розуміння, що відбувається. Згодом закривалися відділення банків, бомби прилітали в двори, банківські машини захоплювали, люди ходили в масках. Не розумів, що це окупація, чому 100 людей можуть тримати все місто. Мені здавалося, що це забава, театральна постанова. Деякі моменти розумію лише зараз.
Тих, хто це все робив, не назву «ополченцями». Це хороше слово, воно не для них. Це обмануті люди, яким допомагають сусіди. У вірменському словнику «ополченці» – хороші люди, які вважаються героями. Ці – не герої
Не треба порівнювати Краматорськ з Луганськом чи Донецьком. Треба порівнювати з тим, що було тут раніше. Наприклад, є райони, де взагалі не було пішохідних переходів, уявляєш? Я не відчуваю, що місто розвивається, а бачу це кожного дня. Умовний статус обласного центру дає людей середнього класу. Місту треба проекти, інститути. Студенти – це ж гроші, робочі міста. А лікарі й вчителі тут потрібні. Нам потрібні такі люди. Не заводи, не фабрики, а саме середній клас. Вони – рушій прогресу.
Люди, як завжди, хочуть змін. Дехто каже, що немає точної відповіді на питання – де краще? Вони довго не були під ДНР, добре не відчули. Може, комусь було би і краще. В цілому відсотків 50 населення щасливі, що місто звільнили», – міркує Маміконян.
***
І Романенко, і Маміконян радять поспілкуватися з Олексієм Ладикою. Він раніше займався спортивною журналістикою, зараз працює редактором на сайті ТСН і пише різного плану матеріали для Kramatorsk Post. Це одне з вартісних ЗМІ у регіоні. Олексій – свідомий, зважений і нерадикальний. Він, як і всі, з ким спілкувався, не ділять світ на дві частини чи два кольори.
Під час окупації Ладика виїхав з міста. 2 місяці жив у Києві, ще рік – у Кременчузі. Після того повернувся. Каже, що в рідному місті комфортніше. Хвалить зміни – до 2014-го тут не було стільки кафе та місць для дозвілля. «Порівняно з Констянтинівкою, Дружківкою чи Слов’янськом тут багато життя. Це небо і земля порівняно з тим, що було тут до 2014-го», – пояснює він.
Він складно й ретельно згадує події 5-річної давнини. Захоплення міськради застало його на футбольному матчі – «Авангард» приймав тернопільську «Ниву»:
«Мені зателефонували і сказали, що щось не те відбувається. А я взагалі не знав. Прийшов після матчу в центр, а там люди з георгіївськими стрічками. Нас схопили пацани в масках з колорадами. Повели у виконком, казали, що побриють. Для мене все закінчилося швидко. Серед лідерів сепаратистів був мій знайомий активіст, раніше я співпрацював з ним. Нормальний чувак, але не туди його повело. Підійшов до знайомого міліціонера, він сказав: «Все нормально». Потім виявилося, що він один з тих, хто готував здачу відділку міліції.
Не розумів, хто і чому захопив місто. Ми просто дивилися футбол. Люди п’ють пиво, вболівають, а десь там захоплюють місто. Сюрреалізм. Важко звикнути – нормальне життя і божевілля в одному місті. От йдеш в магазин, а горить маршрутка. Все закінчилося, тому що Гіркіну перекрили всі канали постачання. Як би не це, всяке могло би бути. Вважаю, що вся Донецька область була би звільнена ще в серпні 2014-го, якби Росія не зробила пряме вторгнення в Ілловайськ й обстріл Зеленопілля.
В якийсь момент зрозумів, що страшно бути в місті. Й поїхав. Активістів і ультрас почали хапати і бити. По Краматорську ходили козаки з автоматами, чеченці. Деякі люди підтримали це. Одні – етнічні росіяни, а інші – просто совки. Але більшість нейтральні. Пофігу, як буде. Головне, щоб було спокійно, була робота і гроші. Проукраїнських тут трохи більше, а проросійські у підпіллі. Стараються не висовуватися.
У нас є і радикальні патріоти, які перегинають палицю. Маю знайомих, які воювали чи воюють за ДНР чи ЛНР. До цього я б ніколи не сказав, що вони це робитимуть. Не спілкуюся з ними. Але чи спілкувався би, якби були тут... Один мій товариш з інституту був в поліції ДНР. Зараз працює на базарі. Іноді ми говоримо, але цю тему не підіймаємо. Що з ним там сталося і чому він туди потрапив, не питаю і знати не хочу. Основне моє коло спілкування – проукраїнські активні люди, які щось роблять».
Епізод II. Святковий
Парк Пушкіна – оаза краси й двіжу в Краматорську. Принаймні так було 24 серпня. Виставка військової зброї.
Зовсім поруч – військова техніка. Туди можна залазити, фотографуватися, бавитися. Тепло.
Після обіду в парку починають розкладати намети, готувати їжу – на різний смак, співати, танцювати та продавати.
Епізод III. Футбольний
Про те, що сьогодні в Краматорську футбол, не говорить нічого. Свято, що відбувається в парку Пушкіна, замилює очі. На мить взагалі забуваю, що вже на 17 треба бути на стадіоні. Більшість людей туди не іде – паралельно буде концерт Hardkiss.
Години тиняння таки дають результат. Бачу двох хлопців, попивають пиво. Один – в футболці «Оболоні». Розповідають, що сьогодні на фан-секторі «пивоварів» їх буде четверо. Дарують стікера, вгощають пивом і починають збивати з ніг. Не буквально. Обидва часто катають за «Оболонь», а про домашні матчі взагалі мова не йде. Буває, що ж.
Тільки-от Денис (зліва) шокує: «Не пропустив жодного домашнього чи виїзного матчу «Оболоні» з 2011 року. Востаннє таке було, коли ми виграли в Донецьку в «Шахтаря», розумієш? В мене вже 8 «золотих» сезонів поспіль. Не знаю, хто в Україні може таким похвалитися». Ігор зітхає: «Я був близький до «золотого» сезону навесні, але зламав ногу». Обидва записують всі відвідані матчі в записники.
Біля стадіону «Прапор» краса – знову парк, та ще й річка.
Народ вишукувався в чергу за квитками та пивом. Перші – по 30 гривень.
Дехто – може погратися.
В середині трушно і ремонтно. Купа піску, трава на доріжці і люди.
Здивувало, що дехто так і не піднявся під час виконання гімну. Продовжували лузгати насіння.
«Пресінг, пресінг давай», – кричить хтось з натовпу. «Це вам не «Барселона»! – чутно у відповідь. «Я оце дивився, як «Баварія» грає. Оце команда. Не те, що «Авангард», – всерйоз розмірковують чоловіки позаду. На кожному секторі є люди, які не стримують себе. Горланять на весь рот і не підбирають слів. Розсмішив один – не чув від нього нічого, окрім матів. І погрози розбити камеру, бо я на нього подивився.
Інший момент – люди радо хочуть фото. Позують і просять.
Коли «Авангард» забиває, хаос.
Біжу до фан-секторів (їх в Краматорську два). Вони перегукуються в пам’ять про Степана Чубенка й одні заряджають «В рот є###ь сепаратіста мать».
Варто сказати, що «Авангард» не дограв сезон 2013/14. Клуб відновив свої виступи в 2015-му, в тій же першій лізі. Все завдяки депутату ВРУ вже двох скликань й бізнесмену Максиму Єфімову. Через рік в клуб прийшов Олександр Косевич, який став головним тренером. Паралельно обидва – керівники Федерації футболу Донецької області. У Tribuna.com було бажання плідно поспілкуватися з Косевичем і з гравцями команди, однак тренер дав задню – мовляв, до кінця трансферного вікна ніяких інтерв’ю.
«Головне, чому є ця команда – на це є гроші. Поки Єфімов на плаву, клуб буде. Поки що так. Не знаю, як по-іншому можна підтримувати український футбол», – каже Олексій Ладика.
Вже на стадіоні знайомлюся з Андрієм Безсонним, директором клубу. Він працював віце-мером під час окупації Краматорська. Безсонний – спокійний, впевнений і харизматичний. Запевняє, що «Авангард» – це соціальний проект:
«Щоб йти у вищу лігу, треба реконструювати стадіон. У нас нема підігріву. Розуміємо, що якість трибун має бути краще. За гроші власника це навряд чи вийде провести. У нас інший акцент. Будуємо майданчики, відкрили академію, зробили лігу шкільного футболу. До 2014-го в місті були дві команди в ДЮСШ і кілька інших, працювала школа спортивного резерву. Якщо порівнювати – то «не було нічого» й 40 тренерів у клубі та близько тисячі дітей. Є проекти, які мають політичний підтекст, і є ті, хто хоче якісну підготовку дітей. Ми за друге. Робимо великий акцент і на хорошому навчанні. Футболістів може вийти 1-2, а хорошими людьми мають бути всі.
Після 2014 року 24 серпня грає велику роль у моєму житті й свідомості. Зараз під час гімну встає 95 відсотків людей. Повірте, у 2017-му люди частково сиділи. Діти встають і тримають руку на серці. Це тішить. Вони будуть іншими, ніж ті, що були раніше.
Люди побачили інше життя, відірвалися від соцконтрактів. Свідомість змінюється з розумінням того, в якому середовищі ти живеш. Люди не бачили жодного реалізованого інфраструктурного об’єкта. Те, що відбувається зараз, говорить, що місто змінилося».
Після прес-конференції ловлю Косевича. Він голосно кричить в телефон: «Отстаньте от меня». Але на кілька питань відповісти погоджується. Питаю про символізм і крутість того, що саме на День Незалежності є можливість зіграти у вільному українському Краматорську:
«24 серпня? Це ж не я календар складаю. Для мене це взагалі не символічно. Для вболівальників – свято. Для нас і для команди – звичайний робочий день. Для життя Краматорськ – найбільш прогресивне місто нашої області. Виділяються гроші на дороги та парки. Враховуючи ситуацію, добре, що ми йдемо в мирне життя. Дай Бог, щоб все закінчилося і ми повернулися додому в Донецьк. Це мрії наші. Нехай вони збуваються».
Біля роздягалень меморіальна дошка в пам’ять про Степана Чубенка. Воротаря юнацької команди «Авангарда» вбили терористи в липні 2014-го. Біля стенду стоїть головний тренер «Оболоні» Сергій Ковалець. Мовчазно дивиться. Переповідаю історію хлопця, той хитає головою:
«Дуже символічно, що сьогодні ми зіграли тут, у Краматорську, на Донбасі. В День Самостійності, мені не подобається ота приставка «не». Вона не дуже добра. Ми жили в Дружківці і гуляли містом. Спілкувалися з людьми. Вони зневірені, нема роботи, їдуть звідси.
Надіємося, нове керівництво держави зверне увагу на те, щоб всі регіони розвивалися і було хороше майбутнє».
