Його Величність Футбол
Блог

«Можемо і пива випити, і футбол подивитися». Біля бази «Карпат» живуть монахи

Андрій Сеньків побував у чоловічому монастирі в Брюховичах.

Зазвичай репортажі починають з опису місцевості, дороги або перших людей, яких там зустрічаєш. Егоїстично, але почну з себе. Обманювати не буду. Героїв цього матеріалу знаю 10 років, можу назвати їх друзями. 

Все почалося в Бучачі. Там при чоловічому монастирі братів Василіян (монаший чин) є колегіум – школа для хлопців закритого типу. Туди з різних куточків України відправляли або дуже побожних, або дуже проблемних дітей – в 8-11 класи. Хтось хотів піти по релігійній дорозі, а когось банально не могли виховати батьки.

Живеш на третьому поверсі, на другому ходиш на уроки, на першому – рефектар (їдальня) і церква. Все – під наглядом. В іншому крилі – монахи. Купа обов’язків, чіткий розпорядок, церковні справи, навчання і спорт. Це дисциплінувало, зміцнювало і наштовхувало на пріоритети. В той час, коли я дивився огляди матчів АПЛ, дехто – кипів до іншого. Духовного і високого. З 30 людей – п’ятеро пішло в монастир, восьмеро – в семінарії (заклади, де вчаться на священиків). Хтось – зміг, хтось – передумав.

Четверо продовжують жити в монастирі. Вони вчилися в спеціальній семінарії для монахів. Яка водночас – монастир. 

Брюховичі – містечко за 7 кілометрів від Львова. Але підпорядковується обласному центру. Це острівець природи, краси й трушності біля великого міста. Озеро, ліс та легендарна черебуречна – обов’язково відвідайте. Для спортивних журналістів Брюховичі – ще й спортивний центр. Тут – тренувальна база «Карпат»

Через дорогу – монастир. Навколо – дерева, зелень, ліс.

«Колись жив в келії (кімнаті), вікна якої виходили на поле. Сідаєш біля вікна читати і бачиш, як футболісти тренуються. З того, що бачив – виходило добре», – каже брат Тадей. Йому 22. Він – один з найрозумніших студентів семінарії, автор місцевого журналу «Господь і я» й любитель філософії. Проникливий, детальний, слухаючий. Жарко, але він – в габіті. 

«Я з Дрогобича, там також є монастир Василіян. Спершу ходив до церкви так – щоб мама не сварила, а потім мене не могли вигнати звідти. Моя історія – проста, я зразу після школи прийшов сюди. Хоча розповідав однокласникам, що стану істориком.

Старався дивитися на монастир зсередини – на плюси-мінуси. Найбільше хвилювався – як буду прокидатися о шостій ранку. Коли живеш не в монастирі, то тобі легко – сам за себе вирішуєш. Коли з’являється момент обов’язку, то свідомість інколи бунтується. Вчишся послуху», – каже він. 

За хвилю приходить Йосафат. Він – абсолютний спокій, затишок і доброта. «Може, не фотографуй? Якось не пасує – я не в габіті», – бідкається він. Але монахам це не обов’язково – вони також одягають повсякденний одяг. Габіт – для церковних служб і офіційних заходів. А ще – створює дистанцію. А так – навіть не уявиш, хто перед тобою.

Навколо три будівлі – одна навчально-гостьова, друга – житлова, третя – церква. Йосафат заводить в першу. Тут монахи їдять, вчаться, проводять освітню роботу. 

Скоро – вечеря. Черговий розкладає посуд. 

Поряд в актовій залі – гора дітей. «Ми видрізняємося від інших чинів тим, що поєднуємо молитву з просвітницькою діяльністю. Ми відкриті до людей. Проводимо табори, зустрічі, їздимо по навчальних закладах і до військових. А, наприклад, студити – більш закриті, у них наголос на молитві», – пояснює Йосафат.

Йосафат змалку знав, що хоче бути з Богом: «Я непогано вчився в колегіумі, але не здавав ЗНО. Знав, що мені цього не треба – хіба для експерименту. Священиком хотів бути з дитинства – подобався навіть священичий одяг. Накидав накидку, ніби махав кадилом. Відчув потяг і хотів вчитися в закладі, близькому до церкви – так і потрапив до Бучача. Спершу розчарувався. Хлопці дуріють, матюкаються. Але потім звик. І думки не змінив. Згодом вона посилилася – я хотів бути не лише священиком, а й монахом». 

Його друг – брат Йоан, однокласник з Бучача. Разом вони пройшли весь шлях – від знаходження поклику до його реалізації. Йоан – зовсім інший. Сумбурний, швидкий, уривчастий. Хлопці найбільше бояться, щоб він не ляпнув зайвого. Вміє – якщо чимось незадоволений, каже відразу. Без табуйованих тем і субординації. Справжній революціонер локального рівня. Йоан не хоче бути священиком – каже, що не відчуває покликання. Бути простим монахом – його. 

Він – весь мокрий і брудний. Тільки що бігав з собакою. Прошу показати, він не проти. 

Ми йдемо у невеличку гостьову. Великий круглий стіл, диван, стелаж з книгами, ікони. Йоан бере до рук фотоапарат – крутить і цокає. Це його хвороба. Він любить фотографію, малюнки, спів. Все, що пов’язано з творчістю. Витягує телефон і підключає до фотоапарата – фото вже в нього на телефоні. Знаходить режим – фотографії робляться автоматично.

Йоан не хоче відповідати серйозно. Робить це епізодично, багато жартує і не підпускає близько: «Я тут, бо маю дах над головою, є, що їсти. Приходять розумні люди – вчать. Живеш собі тут. Тільки проблемно вставати о шостій ранку. Важко сказати тобі про якесь покликання. Ти ж не кажеш – маю покликання журналіста. Такий термін не використовується в світі – тільки тут».

На більшість питань він відповідає нетипово і сперечається з Йосафатом і Тадеєм. Питаю про обмеження. «Гордий з того, що я так можу. Можеш – ідеш, не можеш – вертаєшся», – відповідає. 

У василіянський монастир можуть потрапити чоловіки віком від 17 до 50 років, достатньо середньої освіти і довідки про успішний медогляд. Нюанси виникають, коли тобі більше 50 – потрібен спеціальний дозвіл. І коли є проблеми зі здоров’ям – наявна хвороба не повинна заважати служінню.

«Ті, хто йдуть сюди через життєві проблеми або невдалу любов. довго тут не затримуються. Раз прийшов хлопець, якому сказав батько: «Витримаєш 10 місяців, отримаєш 10 тисяч доларів». Той витримав лише 3 місяці. Якось прийшов чоловік і з часом стало зрозуміло – він психічно нездоровий. Довелося відвезти до батьків».

Спершу монахи їдуть в село Крехів у Львівській області. Там вони служать рік. Багато роботи – печуть хліб, розбирають м’ясо, косять, займаються пасіками. Цей термін називається випробувальним. Далі – сюди. Тут також кожен має свою зону відповідальності – собака, кухня, спів, водіння.

Кожного року – обіти (обіцянка послуху, чистоти та вбогості на рік). Через 6 років – довічні обіти. З монастиря можна вийти, але є внутрішня відповідальність і твоє слово – з цим доведеться жити. Керує монастирем ігумен. Всіма василіянськими монастирями управляє в Україні протоігумен. Далі – генеральний настоятель Василіянського чину в Римі і Ватикан. Зазвичай гроші беруть в ігумена, але є й допомога від батьків чи звичайних прихожан.

Йосафат активно юзає фейсбук та інстаграм – в нього айфон. Подарували батьки. «Маю комплекс – раніше ніде не був, нічого не бачив. Тепер трошки подорожую. Тому веду соцмережі – хочу похвалитися», – жартома пояснює Йосафат.

«Треба до Львова – бери 14 гривень на дорогу. Нема проблем. Після кожного місяця я пишу звіт по всьому, що я витрачав. Можу збрехати, так – це буде на моїй совісті. Ігумен має бачити, хто ти і на що витрачаєш. Ти маєш бути повністю відкритим», – пояснює Йоан. «В монастирі щомісяця дають 100 гривень на поповнення телефону. Деякі ігумени кажуть в батьків не брати грошей. Монастир має нас забезпечувати. Але раз бувало таке, що одяг, який хочу, монастир не може собі дозволити. Це упокорює», – додає Йосафат.

Раніше Йоана звали Василем, Йосафата – Іваном. Після випробувального терміну можна змінити ім’я, можна – залишити попереднє. Але таке не практикується. Йоан зразу ж взяв ім’я Касіян. Кумедно, але його прізвище також – Касіян. Через це було багато жартів – вирішив змінити. В паспорті вони і далі – Василь та Іван. В житті – ні. 

Хлопці розпитують про роботу, зарплату, оренду квартири, проблеми. «Ти знаєш – тут також є проблеми, але в них інша форма. В тебе – матеріально характеру. Монастир розширює світогляд. В буденному житті ти заклопотаний купою справ, а тут думаєш про щось вище», – робить висновок Йоан. 

Нереально запитати про секс – переглядаються і сміються. Між ними виникає невеличка суперечка: 

Йосафат: В мене були однокурсники, які мали знайомих дівчат. Ті думали, що з нами буде дуже добре – не матюкаємося, не куримо, не п’ємо, чемні. 

Тадей: «Такі духовні хлопці», – думають дівчата. Якщо гарно спілкуєшся, відповідаєш, дівчата думають: «Вау!» 

Касіян: Це перебільшення. Як ти ставишся до монахинь? Ніяк. Це з тієї самої опери. Ходить хлопець в 40 градусів в габіті. Що красивого? 

Мусимо перервати розмову – треба йти на вечірню службу в церкву. Йоан і Йосафат біжать в келію – переодягнутися.

Потік людей в чорному не закінчується. Вони непевно реагуть на камеру, питають в хлопців, що відбувається. Дехто прикриває лице.

На службі – не лише монахи. Сюди може потрапити кожен – брама постійно відкрита, нема жодних обмежень на в’їзд чи вхід на територію монастиря. Головний месседж – монастир існує для людей, а не для себе. 

 

Далі – вечеря. Разом з монахами – діти.

Даю фотоапарат Йоану – прошу познімати там, де не можна зайти. Там, де і живуть монахи. Келія, коридори, спортзал – цікаво все. Він сміється: «Кімната як кімната. Ніякої різниці з твоєю». 

З вікна видно базу «Карпат».

Йоан прибігає назад в цивільному – сонце продовжує смажити. Ідемо туди, де монахи проводять вільний час. Футбол, волейбол – все серйозно. Сітка, натягнута між двома соснами, опустилася і впала не землю. Йоан просить Йосафата підняти. Виходить атмосферно.

В футбол грають досить часто. Раніше тут було кілька монахів з Аргентини – доводилося вгамовувати їхню спрагу. Традиція була і залишилася досі. Місцева команда грає на різних турнірах – від монастирських до загальних. 

«З дозволу можемо і пива випити, і футбол подивитися. Якщо нема дозволу – покарання», – розповідає Тадей. Всі троє – не фанати футболу. Але в монастирі були і є такі. З базою «Карпат» зв’язку мало. Ходять легенди, як на територію монастиря прилітали м’ячі з бази. Ще футболісти часто мотають круги в лісі. 

В розмову вступає брат Яків, він колишній головний редактор монастирського щомісячного журналу «Господь і я». Там трапляються публікації й на спортивну тематику. «В монастирі є розпорядок – час на молитву, працю, навчання. Але є 2 вільні години після вечері. Хтось читає, грає в настільний теніс, в футбол. Коли дивимося якийсь матч, часто беремо насіння – хвилюємося. Якщо настоятель дає дозвіл на пиво, то ми п’ємо. Не робимо з того серйозних проблем. Тут питання міри», – каже він.

В ньому відчувається глибина. Він готовий годинами говорити на філософські теми. Чіпляюся до спорту. Знаю, він це любить – стоїть на воротах. 

«Основне монаше заняття – зростати в святості й наближатися до Бога. Для цього є різні допоміжні речі – наприклад, праця. Вона впорядковує життя, допомагає не бути лінивим. Праця, як і спорт – допоміжне. Іван Павло II активно грав у футбол, але не ставив це за самоціль – використовував, щоб розвивати себе. Спорт впливає на духовне життя. Слова «аскет» і «атлет» мають спільне коріння. Спортсмен мусить чимось жертувати – не вживати алкоголю, стримувати себе від розваг, які можуть дозволити собі інші. Аскет так само. Він не відмовляється заради того, щоб відмовитися. Спорт вчить стабільності – у тих же вправах тримати ритм і робити це регулярно».

Футбол робить спільноту – ти спілкуєшся з іншими, співпериживаєш, людина соціалізується і викорінює егоїзм. Коли грає збірна України, то людина проявляє ще й патріотизм – вболіває за свою країну», – він вже чекає матчів збірної і вірить – будемо на Євро.

Тадей наголошує на тому, що монахи не повинні жити самі в собі: «Дуже важливо, щоб я був відкритим до людей. Міг і хотів допомогти. Якщо ти закриваєшся в собі, то це зле. Існує інше життя – поза монастирем. Його також треба розуміти. Підлітки мене питають про якісь проблеми. Мушу їх розуміти». 

Брати просять не узагальнювати, говорячи про Церкву. «Якийсь священик п’є – значить всі п’ють. Якщо хто має Мерседес – значить, всі мають. Церков є багато, вони різні», – пояснює Йосафат. Йоан різкіший: «Але ти знаєш багато таких дивних випадків, пов’язаних з УГКЦ? Якщо є до чого докопатися – будь ласка. Якщо нема – нема про що говорити». 

Вони говорять про допомогу кожній людині, послух, старання відгородитися від матеріального, глибину пізнання Бога. Через дорогу – зовсім інше життя, з крутими машинами, великими грошима та нічними клубами.

Заходить сонце. Ми вкотре прощаємося. Прошу постановочне фото. Вони сміються: «Ну що за півень?» Запитую, чи взагалі нормально набити тату. Яків пояснює: «Не можна сказати точно – добре це чи погано. Треба дивитися на перспективу. Хлопець може набити тату дівчини, вони розійшлися – а тату залишилося. Питання, чи не можеш шкодувати про це. Якщо ти добре подумав, то окей. В Старому Завіті йшла мова про ідолопоклонство, в Новому – нічого про це не знаходимо. Колись люди навіть набивали тату з символікою хреста».

Добре знайти своє місце, яким дивним воно б не здавалося сучасному світу.

Андрей Кирлик: «Нет фарта, надо свечку поставить» – это неправильные отношения с Богом»

Таксист, повар и диакон. Кем становятся наши футболисты после завершения карьеры

Комментарии

Возможно, ваш комментарий – оскорбительный. Будьте вежливы и соблюдайте правила
  • По дате
  • Лучшие
  • Актуальные
  • Друзья
Loading...