Я пообіцяв набити тату з півнем, коли «Тоттенгем» горів «Аяксу». Доповідаю
Історія української любові до «шпор» від Андрія Сеньківа.
Історія української любові до «шпор» від Андрія Сеньківа.
В цій Лізі чемпіонів кожен матч «Тоттенгема» пам’ятаю до деталей. Найбільше – з «Аяксом» в Амстердамі.
Перший тайм ми не провалили. Але горіли – 0:2. Блін, як це типово. Я нервово хитався на дивані, бігав по квартирі і не міг нічого зробити – не впливав абсолютно ні на що. Але мусив, мусив якось допомогти. Ще до голів Лукаса Моури написав у фейсбуці – б’ю тату, якщо команда пройде у фінал Ліги чемпіонів. Чому півень? Саме він давно знаходиться на емблемі клуба.
***
Дубль бразильця вселив надію, а промах Вертонгена – потопив. Не вірилося. Повболівайте за «Тоттенгем» 8 років і зрозумієте. Або поговоріть з цими людьми – в київському чаті «шпор» нас більше 20.
«Ні обіцянок, ні пробачень, все сталося само собою», – Віктор Павлік найбільш точно описує цю ситуацію. Зірвав не тільки голос, а й фейсбук.
«Півень так півень?» – сміявся Роман Безус. «Видаляй, поки не пізно», – застерігав паралімпійський чемпіон в Ріо Андрій Демчук. Як і Василь Прийма: «Можна зразу переїжджати у Францію – інакше не зрозуміють». «Набивай», – наштовхував Андрій Богданов. «Пацан сказав – пацан має зробити, чекаємо», – Юрій Габовда підсумував бажання всіх, хто бачив цей пост.
Тату не робив ніколи – довго підбирав і шукав майстра. Женя все пояснив, порадив і зробив. 2 години й готово:
«Наважитися – значить зробити». Тепер мені не треба говорити, за кого я вболіваю. Все і так зрозуміло.
Нижче поясню – чому саме «Тоттенгем».
***
Коли питають про «Тоттенгем», згадую мордатих і набундючених Мартіна Йола та Харрі Реднаппа. Куражних, але нестабільних Пола Робінсона та Еуреліо Гомеса. Старого як «Шеффілд Венсдей» Бреда Фріделя. Змальованого з картини, але всіма забутого Девіда Бентлі. Абсолютно сірого й непомітного Алана Хаттона. Боже, за нас грали навіть Раян Нельсен, Сандро та Стіпе Плетікоса. Капітаном був Юнес Кабул, а останній трофей приніс Джонатан Вудгейт. Що говорити – в перших 24 матчах Бейла за «Тоттенгем» команда не могла виграти.
Вболівати за таких – нелогічно. Полюбити таких – просто. Ці хлопці максимально реалістичні й наближені до всього, що нас оточує. Це не про історії успіху, красиві цитати, високі місця й матчі в прайм-тайм. А про боротьбу, падіння й постійні невдачі. Це чіпляло.
Легше вболівати за грандів – перемоги, салюти, конфеті. Звичніше вболівати за аутсайдерів – поразки, сльози, звільнення, скандали. Важче вболівати за «отаких». Ніби все є, але нічого нема.
«Є гроші, є кадри, є тренер, є армія фанатів. Для щастя «шпорам» бракує лише перемог. День за днем всі чекають місця в четвірці, та з кожним матчем омріяні позиції все більше овиваються туманом. І так завжди. Є гора питань, на які ніхто не відповідає. Потрібно самому шукати відповіді й вірити – завтра точно прийдуть кращі часи. Інакше не вміємо», – писав я майже 5 років тому.
Тоді плювався навіть від Почеттіно. Ну а як? Чим він кращий за Віллаша-Боаша? Так, стоп. Чуваче, хіба ти не знав, кого підтримуєш?
Матч, після якого я остаточно став на білу сторону Лондона, ми програли. В 2010-му на «Сан-Сіро». Вилучення Гомеса, 4 пропущені в першому таймі, Бассонг в центрі захисту. На другу половину вийшли, ніби нічого не сталося – не звикати до такого результату. Бейл забив три голи по однаковій траєкторії – лівою в лівий від Сезара кут. Гарет обігрував захисників «Інтера» як манекенів. Найкращий захист світу. Команди, яка ще в травні брала Лігу чемпіонів. Найбільше дісталося легендарному Дзанетті. Ти гориш 0:4, граєш в меншості з 8-ї хвилини – в таких випадках нормальні люди згортають вудки. А про лігочемпіонівські камбеки тоді говорили лише в минулому часі. Це виглядало харАктерно.
Той «Тоттенгем» грав красиво. Епізодами – до поцокування зубів і легкості на душі. Навіть Роман Павлюченко виглядав цілком природно, а Ніко Кранчар – і поготів. Флангові зв’язки Ассу-Екотто – Бейл та Хаттон – Леннон спекулювали на всі 100 – заряджали енергією, а потім глушили розчаруванням. Ця команда не могла не подобатися, але не давала результату. Потім старий Харрі захандрив, а Леві просрав всі гроші за Бейла. Стало ще цікавіше.
Ми так і не стали топ-клубом. Але стабілізувалися – місце в топ-4 закономірність, а не провал інших. Почеттіно – красень. І без мене знаєте чому і як.
Я продовжую скуповувати речі з символікою «шпор», планувати поїздку в Лондон (вже на новий стадіон) і сміятися, коли мені кажуть, що «Тоттенгем» – дно. На дні ми не були, хоча й на вершину не добиралися. В цьому також є крутість клубу. Мого клубу.
Фраза може втратити актуальність в суботу. Наш матч буде в прайм-тайм. Його дивитиметься весь світ.
В цей час буду на весіллі в друга – планував давно. Уявити не міг, що не закінчимо сезон до літа. І байдуже – виграємо чи програємо. І так герої. А в мене є тату.
Фото: Олег Барков
