Tribuna/Футбол/Блоги/Повісточка/В Україні ратифікували Стамбульську конвенцію. Домашнє насилля існує і в нашому спорті

В Україні ратифікували Стамбульську конвенцію. Домашнє насилля існує і в нашому спорті

Блог — Повісточка
20 июня 2022, 18:54
3
В Україні ратифікували Стамбульську конвенцію. Домашнє насилля існує і в нашому спорті

Верховна Рада України 20 червня нарешті підтримала ратифікацію Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами, відомої у світі як Стамбульська конвенція.

За проголосували 259 народних депутатів. Саму конвенцію Україна підписала ще у 2011 році, однак через позицію Всеукраїнської ради церков та частини політиків її ратифікацію постійно відкладали.

Як наголошує видання «Європейська правда», її ратифікація – важливий сигнал для ЄС щодо подальшого розвитку України, зокрема для Нідерландів та Швеції, країн-скептиків стосовно членства України у спілці.

Що передбачає ця конвенція? Чи справді вона захищає лише жінок? А чому так довго не приймали?

Власне, головна мета конвенції закладена у її назві – запобігти та протидіяти насильству стосовно жінок і домашньому насильству. Зокрема, вона зобов’язує країни-учасниці криміналізувати психологічне насильство, переслідування, фізичне і сексуальне насильство, примусовий шлюб, примусові аборти й стерилізацію.

Наразі в Україні існує відповідальність за домашнє насильство загалом (стаття 126-1 Кримінального кодексу України) – із можливим покаранням «громадськими роботами на строк від ста п’ятдесяти до двохсот сорока годин, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк до двох років». Однак критичною є проблема бездіяльності правоохоронних органів навіть у межах чинного законодавства.

Попри поширений міф, що «жінки теж б’ють, а чоловіків ніхто не захищає!» та свою назву, Стамбульська конвенція одним із перших пунктів закликає застосовувати ці норми щодо усіх випадків домашнього насильства загалом: 

• «Сторони заохочуються застосовувати цю Конвенцію до всіх жертв домашнього насильства» (п. 2 статті 2);

• «Виконання положень цієї Конвенції Сторонами, зокрема вжиття заходів для захисту прав жертв, забезпечується без дискримінації за будь-якою ознакою, як-от: статі, гендеру, раси, кольору шкіри, мови, релігійних, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, належності до національної меншини, майнового стану, народження, сексуальної орієнтації, гендерної ідентичності, віку, стану здоров’я, інвалідності, сімейного стану, статусу мігранта чи біженця або іншого статусу» (п. 3 статті 4). 

Однак у тому ж пункті 2 статті 2 наголошують на тому, що конвенція звертає основну увагу на жінок, оскільки ті частіше потерпають від домашнього насильства.

Головною ж перепоною для її ратифікації та предметом довгих дискусій став термін «гендер», який вживається у конвенції, і який так довго збуджував Всеукраїнську раду церков. Насправді ж є щонайменше три причини, чому страх був зайвим:

1. Саме визначення «гендер» у конвенції є максимально «миролюбним»: «гендер» означає соціально закріплені ролі, поведінку, діяльність і характерні ознаки, які певне суспільство вважає належними для жінок та чоловіків». Фактично, тут навіть немає згадки про, наприклад, небінарних осіб, «третю стать» чи інші вигадки про «визначення себе картоплею».

2. Україна ратифікувала цю конвенцію із наступним застереженням: «Україна не розглядає жодне з положень Конвенції як таке, що зобов’язує її до зміни Конституції України та Сімейного кодексу України, інших законів України щодо інститутів шлюбу, сім’ї та усиновлення, а також таке, що втручається в право батьків виховувати своїх дітей відповідно до власних переконань». Тобто, поняття «гендер» і надалі залишатиметься виключно у рамках цієї конвенції.

3. Подібні дискусії та протести проти слова «гендер» також виникали у Грузії, Молдові та Хорватії напередодні ратифікації Стамбульської конвенції. Однак після того, як вона усе ж стала частиною законодавства відповідних країн, усі «жахалки» щодо «руйнації інституту сім’ї» виявилися не пов’язаними із реальністю.

Наскільки актуальна проблема для українського спорту? Відповідають екс-дружини Олександра Алієва та Дениса Олійника

Без сумніву, у спорті домашнє насильство присутнє, як і в будь-якій іншій сфері життя – спитайте Мейсона Грінвуда, який наразі чекає завершення розслідування справи щодо побиття своєї дівчини, чи Раяна Гіггза, який вже понад рік через це не тренує збірну Вельсу.

В Україні, напевно, найгучнішою історією про домашнє насильство і футбол було нібито побиття Олександром Алієвим своєї вже колишньої дружини. Інформація про це з’являлася у ЗМІ неодноразово – ось, наприклад, Тетяна Алієва розповідала про один із випадків у 2017-му році:

«Знову побив мене, тягав за волосся по підлозі, бив ногами по голові. У мене зараз на голові величезна гематома. Я й подумати не могла, що він коли-небудь підніме руку на дітей, але вночі він побив також Віталіка.

Знову викликали поліцію, але побої знімати не ходили. У присутності поліцейських він пригрозив запроторити мене на 7 років у в’язницю, нібито за якісь наркотики. Але я ніколи їх не приймала і не збираюся, це знають всі наші близькі та друзі».

Про інший випадок «ТСН» навіть зняли сюжет:

Пізніше колишній футболіст пояснював, що робив він це у відповідь на агресію її дружини:

«Я поясню, чому я піднімав руку на свою дружину. Я ніколи не починав якусь сварку сам. Я не приховую, що я десь гуляв, відпочивав, приїжджав вночі додому. Я розумію цей скандал. Але можемо поскандалити, можемо посваритися. Але навіщо було брати і дряпати мене? Ось для чого підіймати руку? 

Я ніколи першим не підніму руку. Я пояснював, попереджав, говорив. Але все одно все тривало. Через це я так чинив. Так, це мені не личить, це неправильно, так, на жінку не можна піднімати руку, вона мати моїх дітей. Але вважаю, що в тій ситуації, яка відбувалася у мене, було 50 на 50».

***

Гучною була й історія зі звинуваченнями колишньої дружини Дениса Олійника Зоряни, також щодо побиття:

«Розповім про один випадок. Коли ми жили в Харкові, він після чергового загулу прийшов додому п’яний. Я мовчати не стала і у нас розгорілася сварка, внаслідок чого він мене сильно побив, зламав 6 ребер, бив ногами. Довелося викликати міліцію, щоб його заспокоїли.

Крім того, Денису часто сняться кошмари, він прокидався і починав мене душити. Я просила його перевіритися, зайнятися лікуванням цієї проблеми, але він не захотів. Скажу більше, я його боюсь. Через суд домоглася того, щоб ближче, ніж на 100 метрів, він до мене не наближався».

В обох випадках футболістів ніяк не покарали. На Алієва завели щонайменше 5 кримінальних проваджень – причому без акценту на домашнє насильство, просто за фактом побиття – які, за словами футболіста, завершилися на його користь.

У нових умовах, сподіваємося, правоохоронці розслідуватимуть справи ефективніше. І з конкретними вироками.

Фото: Мар’яна Чорнієвич/Громадське радіо

Другие посты блога

Все посты