Чому в Австрії та Данії вийшло, а в нас — ні
Причина — не тільки в тренері.
Причина — не тільки в тренері.
Поразка України від Австрії та вчорашній феєричний вихід Данії у плей-оф — це привід нам замислитися: чому така "футбольна" держава як Україна не може хоча б повторити досягнення такої "нефутбольної" Данії.
І навіть побіжне знайомство з данським футболом — не лише чемпіонатом і збірною — переконує: ця країна з менш ніж 6 мільйонами жителів зробила для цього успіху набагато більше, ніж 40-мільйонна Україна.
На початку 2000-х вони змінили підходи до дитячого футболу. Про це вже багато писали, можна легко нагуглити чимало статей про їхню стратегію. Наприклад, про те, як у Данії вирішили проводити ігри для дітей на менших полях, щоб вони частіше зустрічалися з м'ячем. І як будували ці поля теж.
Це було 2005-го. Ці хлопчаки виросли — і вивели маленьку Данію, де головний все ж таки гандбол, у плей-офф Євро-2020.
Чи багато було досліджень, стратегій, а головне — реформ дитячого футболу в Україні за ці роки?
Це риторичне запитання.
Тепер щодо Австрії. У її складі — 20 футболістів із Бундесліги. Для них складний графік, силовий футбол, різні моделі гри, пресинг — це звична справа. Вони пройшли ретельний добір і хорошу школу, перш ніж потрапити до чемпіонату з провідної четвірки.
А де саме був цей добір? У чемпіонаті Австрії. Який ми звикли вважати слабеньким проти нашого. Австрійці уже обходили нас у таблиці коефіцієнтів УЄФА — але і це нас не навчило.
Вони не стали штучно завищувати кількість учасників чемпіонату за рахунок безстадіонних команд і сумнівних власників-грошових мішків. Вони звернулися до компанії, що розробляла схему проведення чемпіонату Бельгії, щоб вона розробила підхожий формат і для них — з інтригою і конкуренцією. Телерейтинги справді виросли.
Там Ліга стимулює клуби покращувати стадіони, допомагаючи не тим, хто заходить, а тим, хто виконує умови. Особливий ліміт та умовна "бідність" тамтешніх клубів стимулює розвивати академії та скаутингові структури. Саме ці люди зараз і обіграли збірну України. Та ще й як обіграли.
Ці дві країни підійшли до футболу не як до шоу багатих для бідних, а як до проєкту нації — і здобули свої маленькі (для нас) перемоги. А ми досі вважаємо себе "футбольною" державою.
Також напрошується приклад Ісландії з її 300 тисяч населення та виходом у чвертьфінал Євро-2016. Там в кінці 90-х і на початку 2000-х теж заходилися розвивати спортивну культуру, даючи можливість "хуліганістій" ісландській молоді з маленьких районів і містечок реалізуватися не лише в шкідливих звичках та контркультурі. Ідеться не лише про футбол, а, наприклад, і про гандбол: вже українці з великої колись гандбольної держави Україна їдуть грати у тамтешній чемпіонат.
Згадаємо і Хорватію, хоча цей Євро для неї не надто вдалий. Але країна з трохи більш ніж чотирма мільйонами жителів та площею приблизно з дві Полтавських області була другою на чемпіонаті світу 2018 року. У гандболі та баскетболі — одна з провідних країн світу. Відповідь на причини успіхів у футболі я особисто отримав під час пресконференції тренера загребської "Локомотиви" перед матчем із "Ворсклою". Він розповів, що лише в цьому фарм-клубі загребського "Динамо" — 12 дитячих тренерів. Для порівняння — у всій "Ворсклі" їх 8.
Поклавши руку на серце — це лише Шевченко провалив Євро (за грою, бо ми, є маленькі шанси, що пройдемо далі)? Як на мене, це, радше, віддзеркалення усього українського футболу.
Головний тренер винен у зверхньому ставленні до чемпіонату України, з якого можна не брати найкращого бомбардира чи найкращих півзахисників і який можна посунути задля нібито кращої підготовки. Йому можна дорікнути одноманітною тактикою в усіх трьох іграх, використанні гравців не на їхніх позиціях і взагалі підбором цих гравців. Можна критично ставитися до процесу підготовки збірної — а потім до слів про нібито фізичну втому. Можна федерації дорікнути тим, що, на відміну від тих же австрійців та данців, вона призначила головним тренером людину взагалі без жодного досвіду роботи тренером у жодному клубі чи команді.
Але мені хочеться, щоб за обговоренням очевидних помилок Шевченка ми не забували, що проблеми українського футболу та збірної — набагато глибші. І от їх потрібно розв'язувати якнайшвидше, не обмежуючись зміною облич біля керма.
