Зів'ялий березовий листок

«Бьоркловен» був заснований у 1970 році у місті Умео злиттям двох хокейних шкіл – «Умео» та «Сандакернс». Спортивний клуб у місті з’явився ще у далекому 1897 році, але хокейна секція була створена тільки через півстоліття – у 1947-му.

Спочатку команда носила назву міста і тільки у сезоні 1971/72 отримала своє теперішнє ім’я. Цікаво, що березовий лист на светрах клубу був зображений ще з 1956 року, але офіційно перейменували команду на «Бьоркловен» (у перекладі із шведської «березове листя») лише у 1971-му. Уже на шостий рік існування команда вперше увійшла до когорти найсильніших команд своєї країни. Хоча втриматися надовго серед еліти їм не вдалося. А ось через рік «Бьоркловен» знову повернувся до Шведської хокейної ліги, де закріпився на довгі одинадцять сезонів.

Перший успіх до команди прийшов у 1980 році, коли під орудою Ганса «Віруса» Ліндберга хокеїсти з Умео завершили регулярний чемпіонат на другому місці, відставши від лідера «Лександса» на одне очко. Однак у плей-офф їм не пощастило. У півфінальній серії путівку до фіналу вибороли хокеїсти «Вестри Фролунди». Але вже у тому сезоні команда заявила про свої наміри бути серед найкращих колективів шведської ліги. Виділялися досвідчений Торе Оквіст (третій снайпер регулярного чемпіонату) та Хассе Едлунд, які набрали більше тридцяти очок за сезон. Проте головним козирем команди був їх наставник.

«Вірус» із міста Євле

Ганс Ліндберг народився 16 січня 1945 року  у містечку Євле. З дитинства він просто обожнював спорт. Його улюбленими видами були – футбол, легка атлетика, плавання, бенді та хокей. Коли Ганс досяг повноліття поєднувати усе не було змоги і йому довелося робити вибір. Цікаво, що свій вибір на користь хокею майбутній гравець збірної Швеції зроби у розташуванні юнацької збірної з … футболу.

У шістнадцять років Ліндберг потрапив до лав першої команди «Брюнесу». За три роки юнак вперше став чемпіоном країни. На відміну від сьогоднішніх днів у ті часи хокеєм у Швеції не заробляли на життя. У 1967 році щоб отримати освіту Ганс вирішив переїхати у Стокгольм. Поєднувати навчання та виступи за рідний клуб стало важко, тому він був готовий перейти до лав одного із столичних клубів.

Але «Брюнес» не відпускав одного з найкращих хокеїстів. Через це юнаку довелося щотижня курсувати за маршрутом Стокгольм – Євле, щоб навчатися і грати в хокей. До речі, влітку Ліндберг не забував про своє ще одне дитяче захоплення. Після закінчення хокейного сезону він тренувався разом із столичним футбольним клубом «Хаммарбю».

Більшу частину ігрової кар’єри Ганс провів у команді свого рідного міста. Разом з «Брюнесом» він сім разів ставав чемпіоном Швеції, а також у складі збірної країни зумів здобути двічі срібні та ще одного разу бронзові медалі чемпіонатів світу.

Саме у складі команди із міста Євле він і отримав своє прізвисько «Вірус». Його друг Матс Хеденстрьом завжди дратувався через свого меншого за зростом, але прудкішого товариша: «Ха-ха, ти не більший за бацилу, –  сказав одного разу Матс. – Відтепер тебе зватимуть «Бацилою». Або ... ні, краще «Вірусом».

Після одинадцяти сезонів проведених у «Брюнесі» Ліндбергу довелося піти. Причиною стало навчання та постійні переїзди із міста в місто, через що показники гравця відчутно знизилися. Клуб змушений був відпустити хокеїста, який перейшов у столичний АІК. Там Ганс швидко став "своїм", що підтверджувала його результативність. Двічі поспіль він ставав другим снайпером команди по кількості закинутих шайб після Ульфа Нільссона.

Після двох років у майці АІКа Ліндберг був готовий повернутися у рідне місто, однак сам «Брюнес» вже не дуже був зацікавлений у послугах «Віруса». І це при тому, що ім’я хокеїста золотими літерами вписане в історію команди з Євле – він входить до десятки кращих бомбардирів клубу, а також займає п’яте місце за кількістю закинутих шайб. Не дарма у 2015 році він був уведений у Зал слави шведського хокею.

Однак доля вирішила інакше. Замість Євле Ліндерг відправився на п’ятсот кілометрів північніше у містечко Умео.

Серед когорти найсильніших

У сезоні 1974/75 років Ліндберга запросили у скромний «Бьоркловен» у якості головного тренера команди. Молодий наставник згадував, що вони з дружиною вирішили переїхати в Умео всього на рік, щоб спробувати свої сили у якості керманича. Як виявилося цей переїзд стане визначальним у житті Ліндбергів.

У своєму першому сезоні Гансу довелося поєднувати роль тренера та гравця. Він шість разів одягав ігрову хокейку і встиг закинути п’ять шайб. Для того аби вивести команду на новий рівень наставнику знадобився усього один рік – у наступному сезоні його клуб виграв перший дивізіон шведського хокею та вийшов до еліти. Щоправда, втриматись серед найкращих колективів Швеції з першої спроби не вдалося. За підсумками чемпіонату підопічні Ганса Ліндберга посіли останню сходинку турнірної таблиці серед десяти клубів. Але набутий досвід у матчах із кращими командами країни дарма не пройшов.

Уже за рік «Бьоркловен» знову повернувся до когорти найкращих команд шведської ліги і лише дивом втрималася від вильоту. Після цього наступні дев’ять сезонів поспіль вони не опускався нижче п’ятого місця у турнірній таблиці, що дозволяло грати у плей-офф та тричі виходити у фінал.

У сезоні 1979/80 команда з Умео несподівано для всіх за підсумком регулярного чемпіонату посіла другу сходинку, поступившись лідеру «Лександсу» усього одним очком. Як вже згадувалося вище у півфіналі команда Ганса Ліндберга у серії до двох перемог поступилася команді «Вестра Фролунда» – 1:2. Кістяк тієї команди складали захисники Торбьорн Андерссон і Рольф Берглунд та форварди Ханс Едлунд, Петер Едстрьом і Торе Оквіст.

Через два роки завдяки зусиллям Ханса Едлунда та вихованця місцевої школи хокею Патріка Сундстрьома, які стали найкращими бомбардирами команди, «Бьоркловен» вперше у своїй історії вийшов до фіналу. У тому сезоні команда мала чудове поєднання досвідчених виконавців та молодих обдарованих гравців.

У нас була дуже перспективна команда, – згадував пізніше форвард Торе Оквіст. – Я вважаю, що це тому, що на тренуваннях все переростало у поєдинки. Усі грали на перемогу навіть на тренуваннях. Між нами були навіть бійки.  

Однак взяти титул з першої ж спроби завадив АІК. Третя команда за підсумками регулярного чемпіонату під керівництвом шведа Дена Хобера зуміла чудово провести плей-офф. Усі п’ять матчі фінальної серії пройшли у рівній боротьбі. Чотири із п’яти поєдинків закінчилися із різницею в одну шайбу. І лише в четвертій грі перевага «Бьоркловена» становила два голи. 

Вирішальна п’ята зустріч відбулася у Гетеборзі. На трибунах зібралося більше восьми з половиною тисяч глядачів. Після двох періодів господарі були попереду 3:1. У заключній двадцятихвилинці гостям вдалося скоротити відставання. Патрік Сундстрьом реалізував чисельну більшість та подарував своїй команді надію на порятунок. Однак більше до фінальної сирени вболівальники закинутих шайб не побачили.

Шайба юного Патріка Сундстрьома стала для нього третьою у матчах на виліт. Із сімома набраними очками він разом з форвардом АІКа Ульфом Ісакссоном став кращим бомбардиром плей-офф.

Ганс Ліндберг був дуже важливим для мене, тому що він був моїм першим тренером у дорослому хокеї, – скаже пізніше Патрік Сундстрьом. – Він добре навчав нас, і завжди висував високі вимоги до гравців. Вклад «Віруса» у те, що ми стали такою гарною командою був дуже великим.

Взагалі родина Сундстрьома доволі відома в Умео. Крім Патріка ще семеро його родичів пов’язали своє життя з хокеєм та клубом «Бьоркловен». Його батько Елон Сундстрьом грав за «Умео» (попередник «Бьоркловена») у середині 60-х. Дядьки Таге і Кьєль також пограли за «Умео» та «Бьоркловен» у 60-70-х роках. До речі, останнього після футбольного чемпіонату Світу 1958 року вболівальники за чудовий дриблінг прозвали «Гаррінча». Рідний брат Петер Сундстрьом разом з Патріком захищав кольори «Бьоркловена» у період найбільшого розквіту команди. Двоє синів Патріка – Філіп та Александер пішли по стопам батька та захищали кольори рідної команди у 2000-х. Єдиний, хто не пов’язав свою кар’єру з командами з Умео – це племінник Віктор – він вихованець школи «Мальме». 

Проте після завершення сезону Ганс Ліндберг вирішив залишити команду та подався до Швейцарії, де очолив хокейний клуб «Ароза». Під керівництвом шведа клуб з однойменного курортного містечка двічі ставав призером внутрішньої першості.   

У пошуках своєї гри

Відставка «Віруса» була не єдиною неприємною новиною для фанів «Бьоркловена» у міжсезонні. Разом із наставником команду залишив 20-річний талант Патрік Сундстрьом, який перейшов до команди НХЛ «Ванкувер Кенакс». Новому наставнику «Льовена» (так ще часто називають шведську команду) Роджеру Нільссону потрібно було добряче поламати голову, щоб кимось замінити форварда.

Проте довго чекати на зміну не довелося. Відліт за океан Сундстрьома дозволив по-справжньому розкритися Ларсу-Гуннару Петтерссону, який прийшов до команди ще у 1980 році з «Лулео». Перші два сезони у новому колективі майбутньому чемпіону світу давалися важко. А ось третій рік перебування в клубі став для 22-річного хокеїста справжнім проривом. У підсумку він став другим снайпером команди за підсумками сезону за кількістю набраних очок та закинутих шайб після Торе Оквіста. Однак це не допомогло пробитися команді до фіналу.

Наступний сезон «Бьоркловен» розпочав під орудою нового головного тренера - Томмі Сендліна. Він був досвідчений наставник, який до того як прийняти колектив з Умео встиг стати шестиразовим чемпіоном Швеції разом з «Брюнас» та МОДО і привів збірну «Тре крунур» до бронзових нагород чемпіонату світу та Олімпійських ігор. Разом з ним до команди прийшов ряд виконавців, серед яких Матті Пауна та Мікаель Андерссон.

Наступні два сезони команда продовжувала перебувати серед лідерів шведського хокею і традиційно була одним із претендентів на чемпіонство. Клуб без проблем потрапляв у четвірку найсильніших, щоправда пройти півфінальний бар’єр їм не вдалося.

У 1984 році підопічних Томмі Сендліна зупинили за крок до фіналу хокеїсти «Юргордену» (рахунок у серії 2:1). По закінченні сезону команду залишив один із лідерів колективу та найкращий бомбардир Торе Оквіст. Пізніше він згадував, що причиною стали фінансові умови, які пропонувало керівництво.

«Клуб купував нових гравців і робив їм набагато кращі пропозиції ніж тим хокеїстам, які вже грали в команді».

Досвідчений гравець опинився у складі «Лулео», де за підсумками сезону став третім бомбардиром команди. Незважаючи на високі показники, його нова команда залишилася поза плей-офф. У свою чергу «Бьоркловен» вийшов до півфіналу, однак як і рік тому пробитися у фінал не зумів.  

Вояж Оквіста до портового містечка на північному сході Швеції виявився нетривалим. В же за рік хокеїст повернувся до Умео.

Ще до від’їзду в «Лулео» ми з сім’єю вирішили, що повернемося в Умео. Там ми купили земельну ділянку, – згадував Оквіст. – Після сезону в «Бьоркловені» зрозуміли, що втратили головного бомбардира і вони дуже хотіли мене повернути.     

Після повернення до лав рідної команди форвард наколотив 30 шайб, але його старань було замало. Вперше за останні п’ять сезонів команда не потрапила до четвірки кращих і фінішувала п’ятою. Здавалося, що «Бьоркловен» вичерпав себе постійною боротьбою за вихід у фінал і почав перетворюватись із міцного лідера на типового середняка.

Довгоочікуване золото

Улітку 1986-го до команди повернувся Ганс Ліндберг. Після двох років у Швейцарії він ще на сезон "затримався" в «Лулео», після чого вирішив знову очолити «Бьоркловен». Разом з наставником до клубу із заокеанського «турне» повернулися Петер Сундстрьом та Петер Андерссон.

Старт нового чемпіонату нагадував гойдалки. Команда чудово грала вдома і навпаки – невдало на виїзді. Перші набрані очки у гостях команда здобула лише у сьомому турі, коли перемогла «Шеллефтео» – 6:2.

Звісно такі результати не влаштовували наставника, тому він зробив тактичні зміни у грі команди. В першу чергу «Вірус» акцентував увагу хокеїстів на діях у захисті. Кожна п’ятірка повинна була перш за все надійно зіграти в обороні, а вже потім думати про напад. Ще одним його нововведенням стала робота над грою в «більшості» та «меншості». На той час не багато команд приділяло увагу цим аспектам гри, а Ліндберг вирішив, що саме це може стати його козирем.     

Мені досить легко пояснити чому подобався Ганс Ліндберг. Коли це був хокей – це був хокей. Але коли ми йшли з льоду, це могло бути що завгодно. Ми могли говорити про сім’ю, дівчат, паб чи щось інше. Хокей був не увесь час. Біля «Віруса» можна було бути самим собою, що дозволило усім добре розслабитися. Попередній сезону нас був Томмі Сендлін. Велика людина в усіх відношеннях, але там був 100% хокей від того моменту як він вставав вранці до самого ліжка. Так було щодня. В цьому була різниця між ними. 

Так охарактеризував двох наставників майбутній оборонець «Вашингтон Кепілалс» Калле Йоханссон, якому на початку 1987-го виповниться лише 20 років. Він разом із своїм однолітком Ульфом Даленом тільки починали свою професійну кар’єру. Ліндберг повірив у молодих хлопців, які віддячили йому своєю грою.

Регулярний сезон команда завершила на другому місці. Запорукою вдалого виступу стали матчі на домашньому льоду. Із 18 проведених матчів на «Умео Ісхол» Петер Андерссон (новий капітан команди) та його партнери поступилися лише в одному та ще одного разу зіграли унічию.

Найбільший вклад в успіх команди внесло атакуюче тріо Петтерссон – Сундстрьом – Мікаель Андерссон. На трьох вони забили 64 голи – більше ніж третину усіх шайб команди на першому етапі. І якщо по кількості голів у чемпіонаті команда стала лише другою (158 шайб проти 160 у переможця регулярки «Фар’єстада»), то захист відіграв ідеально. Метод Ліндберга спрацював якнайкраще - у 36 матчах вони пропустили усього 103 шайби, тобто менше 3 шайб за гру.

У півфіналі «Бьоркловен» зустрівся з четвертою командою чемпіонату –«Юргорденом». На першому етапі хлопці з Умео зуміли тричі перемогти свого суперника, віддавши їм лише одну гру. Тому справедливо, що фаворитом були саме підопічні Ганса Ліндберга.

Хоча віддавати беззаперечну перевагу «Льовену» було неправильно. «Юргорден» на той час мав досвідчений склад, а кістяк команди складали гравці збірної Швеції – призери чемпіонатів cвіту серед молодіжних та національних збірних.

Головним козирем у плей-офф стала гра лідерів. Крім вищезгаданого тріо форвардів, які запалювали у регулярці, в Умео засяяла нова зірка – молодий нападник Ульф Дален.

У першому матчі, який «березові» виграли з рахунком 7:3, він відзначився закинутою шайбою та результативною передачею. А ось повторний поєдинок став повним бенефісом форварда. Свою першу шайбу у матчі він закинув у другому періоді, коли його команда поступалася 1:3. До закінчення двадцятихвилинки Петер Андерссон зрівняв рахунок. На початку заключної третини Дален оформив дубль, а остаточно зняв питання про переможця за півтори хвилини до кінця гри - 5:3.

У фіналі на підопічних Ганса Ліндберга чекали хокеїсти «Фар’єрстаду» – діючого чемпіона Швеції. Звісно, що команда з Карлстаду виглядала фаворитом перед початком протистояння. На той час вони вже тричі вигравали регулярну частину та ще двічі ставали переможцями плей-офф.

Перший матч тільки підтвердив розподіл сил до початку серії. Хоча «Бьоркловену» вдалося відкрити рахунок завдяки влучному кидку Торе Оквіста, але господарі зуміли вирвати перемогу 2:1. До речі, автор єдиної шайби у складі гостей отримав травму і більше у фіналі не зіграв.

Втрата Оквіста звісно стала проблемою для тренерського штабу, бо швед був не тільки вправним голеадором, а й душею та мотором команди. Партнери його поважали за бійцівські якості.  

Торе Оквіст був не лише технічним. Він також був злим. Іноді на льоду був справжньою свинею, трохи схожою на Дейла Гантера. Коли рефері відвертався, він міг вдарити суперника в коліно, щоб той лежав. Я любив Торе за це, – згадував після завершення кар’єри Калле Йоханссон. – Він ніколи не тікав і не ховався від боротьби, приймав на себе усе лайно і наносив багато ударів. Якби Торе грав сьогодні в НХЛ, то заробляв би десять мільйонів доларів.

Однак у складі команди Ганса Ліндберга знайшлося ким замінити травмованого. Через два дні у матчі-відповіді «Бьоркловен» взяв реванш з рахунком 8:5. Цей поєдинок й досі є найрезультативнішим в історії фіналів чемпіонату Швеції. Вирішальним став другий період, у якому господарі виявилися сильнішими 4:1.

У третьому матчі, який знову відбувся на льоду «Фар’єрстаду», сильнішими виявилися гравці із березовим листком на грудях – 5:4.

На трибунах «Умео Ісхол» перед початком четвертого матчу не було де яблуку впасти. Усі 4800 квитків на гру були розкуплені. Глядачі чекали тріумфу своєї команди і несамовито її підтримували. У свою чергу «Березові листки» віддячили чудовою грою. Господарі досить швидко відкрили рахунок завдяки зусиллям Ульфа Далена. У середині першого періоду Ларс Карлссон кидком від синьої лінії подвоїв перевагу, реалізувавши чисельну більшість. Гості досить швидко одну шайбу відіграли, але то був не їх вечір.

На радість місцевій публіці надалі закидали шайби виключно господарі. Причому нікому у той вечір не вдалося оформити дубль. Шість шайб закидали шість різних хокеїстів. Дійсно командна перемога! Петер Сундстрьом, Ларс-Гуннар Петтерссон, Йохан Торнквіст та Мікаель Андерссон – ще четверо авторів голів, які принесли перше, і на даний момент останнє, золото найвищого дивізіону Швеції в історії «Бьоркловену».   

Це був успіх не тільки команди, це була перемога усього міста. До цього жодна команда з Умео не ставала чемпіоном Швеції. Тому на святкуванні на честь перемоги у залі ресторану зібралося щонайменше дві тисячі уболівальників, які разом із клубом хотіли розділити цей тріумф.   

Успіх команди та окремих гравців не залишився поза увагою федерації хокею Швеції. Основний кістяк «Тре крунур» на Чемпіонами Світу 1987 року в Австрії склали саме хокеїсти «Бьоркловена» – Мікаель Андерссон, Петер Андерссон, Ларс-Гуннар Петтерссон, Ларс Карлссон, Матті Пауна та Петер Сундстрьом. У підсумку команда здобула золоті медалі першості уперше за останні двадцять п’ять років, перервавши гегемонію збірних Радянського Союзу та Чехословаччини.

Найважче попереду

Як відомо зійти на вершину легше ніж на ній втриматись. Перед початком наступного сезону команда розпрощалася із чотирма ключовими виконавцями. За океан у найсильнішу лігу Світу подалися Калле Йоханссон («Баффало»), Ульф Дален («Рейнджерс») та Петер Сундстрьом («Вашингтон»), а Ларс-Гуннар Петтерссон повернувся в «Лулео».

Та незважаючи на це сезон команда з Умео розпочала у статусі головного фаворита. І хоча виграти регулярний чемпіонат їм знову не вдалося (програли переможцю «Юргордену» 7 очок за підсумками двох етапів), вони без проблем пробилися у плей-офф, який тепер грався у три стадії – чвертьфінал, півфінал та фінал.

Перший раунд «Бьоркловен» подолав без проблем, двічі перегравши ХВ-71 – 6:3 (вдома) та 5:4 (на виїзді). Стільки ж матчі команді знадобилося і у протистоянні з МОДО, щоправда, для виявлення переможця основного часу клубам було замало. У першому поєдинку підопічні Ганса Ліндберга вирвали перемогу в овертаймі 3:2, а за два дні у матчі-відповіді у серії буллітів – 4:3.

У фінальному протистоянні вони знову зустрілися із «Фар’єстадом». Цього разу історія вирішальної серії повторилася з точністю до навпаки. «Бьоркловену» вдалося взяти перший матч – 6:5, але наступні були програні майже без бою – 2:6, 0:3 та 3:6.

Сезон 1987/88 років став для «Бьоркловена» початком кінця. Після поразки у фіналі команда зазнала відчутних кадрових втрат. Свою кар’єру у Норвегії вирішили продовжити одразу три виконавці – захисник Аге Еллінгсен та форвард Ерік Крістіансен підсилили «Сторхамар», а нападник Ганс Едлунд перейшов у «Ст'єрнен». Ніклас Холмгрен приєднався до клубу другого шведського дивізіону «Борас». Попрощався з Умео найкращий бомбардир за підсумками минулого сезону Мікаель Андерссон, який перейшов у «Вестра Фрелунда», а Матті Пауна поповнив ряди «Мальме».

Крім того завершили кар’єру гравця легенди клубу –  голкіпер Гьоте Велітало та форвард Торе Оквіст. До речі, саме хокейка останнього була першою із усіх гравців команди піднята під стелю рідної арени в Умео на церемонії 13 серпня 1998 року.

Втрата лідерів далася взнаки. За рік «березові» фінішували на останньому місці у турнірній таблиці з найменшою кількістю закинутих шайб у лізі – 59.

Замість епілогу

У наступні п’ять років команда намагалася повернутися до найсильнішого дивізіону шведського хокею. Зробити омріяний крок угору вдалося лише у 1993 році. Головними творцями успіху стали ветеран Мікаель Андерссон, який після п’яти сезонів у «Фрелунді» повернувся до Умео, та латвієць Александрс Бєлавскіс.

Латиш після десяти років відданих ризькому «Динамо», вирішив спробувати свої сили за кордоном. Уже в першому своєму сезоні у «Бьоркловені» (1991/92) він став найкращим бомбардиром клубу за системою "гол+пас", набравши 55 очок (34+21). Це дозволило йому увійти у п’ятірку кращих снайперів Дивізіону 1. Через рік його показник виріс до 65 очок (28+37), але суперечку у чемпіонаті він програв поляку Маріушу Черкавскі (69 очок). Зате допоміг команді виконати поставлене завдання – вийти в Елітну серію.

*******

За останні двадцять років «Бьоркловен» лише один раз грав у найвищому дивізіоні швецького хокею. Більше того команда ледь не втратила професійний статус, опинившись у фінансовій ямі.

Відзначу, що у складі шведського колективу свого часу грав колишній наставник національної збірної України, а нині головний тренер ХК «Кременчук» Олександр Савицький. У 2003 році він провів в Умео сім матчів, відзначившись однією закинутою шайбою.

Уболівальники старшого покоління із ностальгією згадують 80-ті роки минулого сторіччя, коли їхній «Бьоркловен» був на вершині шведського хокею, а молоде покоління з надією дивиться у майбутнє і мріє, щоб нарешті команду заразив новий «Вірус».