Історія найпоширенішого фото у футбольній Італії. Ви точно його бачили

Від редакції: цей текст написаний в рамках конкурсу «Евротрибуна» від Uklon, в якому блогери змагаються за крутий приз – PlayStation 5. Підтримайте їх плюсами і коментарями!  ***

Скопа – класична карткова гра, яка має всі підстави бути ідентифікатором італійської нації поряд з кавою еспресо, пастою чи то жестом, який демонструє розчарування (забиваюся, в пам’яті одразу виринуло декілька свіжих прикладів). Дослівно назва гри перекладається як «віник», і суть її полягає саме в наборі («змітанні») якомога більшої кількості очок.

Звісно, правила відрізняються в різних регіонах Італії, але все зводиться до гібриду покеру та бриджу: партію можуть розігрувати від двох до шести осіб, які отримують карти на руки і залежать від флопу на столі. Всі інші деталі варіюються від міста до міста, від Альп на півночі країни до Везувію на півдні. Незмінним залишається лише пристрасть кожного італійця до цієї гри, яку можна порівняти тільки з їх відношенням до кальчо.

Здавалося б, дві гри, які так тяжко порівняти. Але влітку 1982 року під час перельоту з Мадриду до Риму було зроблене одне фото, яке за лічені дні можна було знайти в кожному спортивному барі Італії. На перший погляд, нічого дивного, чотири гравці сконцентровані на грі в скопу, явно ведеться світська бесіда, можливо навіть дискусія на тему футболу чи політики.

Все змінює 38 сантиметрів чи то 6 кілограмів 18-каратного золота, що стояли на чолі столу. Це саме той випадок, коли можливість побачити таку композицію була близька до нуля. Але за кожним із героїв стоять цікаві історії, які привели їх у той літак.

«Мене зняли з гри, ця помилка коштувала нам перемоги на Мундіалі-78»

«Я грав у парі з тренером. Деякий час я вагався, з чого б піти у напад, але вирішив ходити із сімки. Звісно, це могло б означати, що я маю пару, але суперник не знав, що я блефую».

Якби ту гру коментували, його хід назвали б авантюрним, ризикованим чи то просто приреченим на поразку. Але саме таким був Франко Каузіо – його тяжко спрогнозувати, він не був прихильником режиму, вважав імпровізацію найкращим планом на гру. Ці якості у купі із спритністю, елегантністю, чудовими навичками дриблінгу та витривалістю зробили з нього одного з найкращих футболістів свого покоління.

Початок кар’єри вихованця «Ювентусу» мав доволі заїжджений сценарій: оренди в клуби Серії Б та підвалу італійської першості. Молодому Барону, як його називали за манери поведінки, вдалося проявити себе і заслужити місце в основній команді. Одинадцять сезонів у складі «Старої Синьйори» можна назвати найкращими роками кар’єри Каузіо. За цей час він неодноразово брав Скудетто, Кубок Італії та УЄФА, а у 1971-му навіть визнавався гравцем першості. Але Франко не потребував визнання, він добре знав ціну собі і своїм товаришам:

«У 1978-му ми демонстрували найкращий футбол у світі. Повторюсь, найкращий. Нашу поразку можна пояснити тільки тим, що при рахунку 1:0 ми вже думками були у фіналі. Беарзот вирішив дати мені відпочинок і зняв з гри раніше. Ця рокова помилка коштувала нам перемоги». 

От тільки у 1982-му це вже був інший Франко, який поїхав до Іспанії скоріше за вислугу років, аніж за досягнення на полі. Енцо Беарзот був прихильником таланту «Барона» і просто не міг не взяти його на Мундіаль, чиї вуса були неофіціальним талісманом команди. Так, на полі він вряд чи міг чимось допомогти, але його почуття гумору, вміння дати пораду молодим та й все та ж скопа, яка часто збирала гравців разом і затримувала до пізньої ночі. Франко – найкращий, коли мова йде про карти.

На самій першості Франко вийшов на поле двічі. Перший раз – у матчі другого туру проти Перу, Каузіо вийшов на другий тайм і допоміг звести гру до нічиї. Другого шансу тряхнути стариною довелося чекати аж до фіналу, де з подачі алленаторе гравець з’явився на останні дві хвилини, коли все вже було вирішено. Італія – триразовий чемпіон.

Залишалося відсвяткувати це за грою в карти проти… Президента країни.

Найкращий день президента

Алесандро Пертіні довго спостерігав за діями Каузіо. Так довго, що навіть виникла незручність серед присутніх. Невже він намагався проаналізувати хід суперника? Чи спонтанно згадував рядки хіта L’italiano, де Тото Кутуньо співав про нього особисто? А може 86-річного президента зненацька захопив сон? Версій може бути безліч, і тяжко спростувати хоча б одну з них, тим паче ніхто не смів квапити президента.

Насправді ж, за день до цього в президентській ложі містер Пертіні залишив занадто багато енергії. Притому настільки, що її можна порівняти із силами декількох італійців, які виклалися на полі у матчі з німцями. Саме тому, обезсилений та емоційно спустошений, чоловік у серйозному віці потребував час на роздуми.

Пертіні полюбляв футбол, але планів відвідати Іспанію у нього не було. Напевне, жоден італієць не вірив у вихід до фіналу Мундіалю. Але диво результати у матчах з південноамериканцями внесли свої корективи. Напевно, с такою радістю Пертіні ще ніколи в житті не переносив свої президентські справи на потім, так як перемога над аргентинцями вважали подвигом, а після звитяги над бразильцями – можна було оголошувати кінець, так як номінально найсильніша збірна покинула турнір.

Літак президента приземлився у Мадриді за лічені години до матчу. Похилого італійця переповнювали емоції, і вони почали вибиватися назовні с самого початку матчу. Виникла якась технічна помилка – через невідомі обставини організатори не змогли увімкнути італійський гімн. Для Пертіні це не стало перешкодою, слова він знав прекрасно, а мелодичність на стадіонах зазвичай не оцінюють. Нажаль, даний перформанс мало хто помітив, на відміну від бурхливої реакції на третій м’яч у ворота Німеччини.

«Ха! Тепер вони нас точно не наздоженуть!»

В такому вигляді до нас дійшла цитата президента, яку він волав із усіх сил, вказуючи пальцем на німецьку делегацію і обіймаючи іспанського Короля Хуана Карлоса. На другий план відійшла і політика, і етикет і всі можливі формальності. Алесандро Альтобеллі дійсно поставив крапку у розгромі, який почали Паоло Россі та Марко Тарделлі.

Гол престижу від Пола Брейтнера на 83 хвилині не міг зіпсувати настрій президента. Ніщо, здавалося, не могло. Каузіо спростував цю тезу. Президент вирішив пропустити хід, повівся на пастку «Барона», хід перейшов до Беарзота.

Він вигнав Манчіні із збірної, але для Роберто – приклад для захоплення

Світлий жакет та димна люлька – атрибути, які супроводжували Енцо Беарзота протягом всієї тренерської кар’єри і стали буквально його стилем. Настільки яскравим, що Джорджо Армані одягнув збірну Італії на Євро-2020 саме в честь Енцо, трішки надавши стилю відтінку новизни. Вийшло дійсно гарно, але зараз не про це.

Шумній компанії Беарзот завжди віддавав перевагу тихому місцю, де він міг довго розмірковувати про тактичні нюанси в пилині густого диму. Але тут алленаторе був вимушений сісти за карточний стіл: по-перше, Чезаре Мальдіні, який прикривав тил тренера в подібних світських подіях, відчував зле і не міг зіграти; по-друге, запрошення приєднатися пролунало особисто від президента.

Інколи дивуєшся примхам долі, вже вдруге за місяць Беарзот опинився там, де міг не бути. І вдруге він йшов до перемоги.

Провал Скуадри Адзурри під керівництвом революціонера Феруччо Валькареджи на двох масштабних форумах з 1972 по 1974 роки змусили тренера скласти свої повноваження. Вакансію зайняв його помічник Енцо Беарзот, який почав будувати команду, ядром якої стали гравці «Ювентуса». Це і не дивно, туринці в 1970-х рідко опускалися в таблиці нижче другого місця. Довга безпрограшна серія, четверті місця на Мундіалі в Аргентині та домашньому Євро дещо притупили жагу крові у місцевих тифозі. Але жага перемоги нікуди не ділася.

Італійські майстри пера довго чекати не стали, і почали критикувати збірну ще до початку виступів: «Беарзот занадто прагматичний», «Тренер взяв на Мундіаль аби кого», «Навіщо збірній 40-річний Дзофф та гладкий Россі, який тільки відбув дискваліфікацію?». Подібні твердження з’являлися майже у кожному паперовому ЗМІ, а гра команди у першому груповому етапі, який італійці пройшли тільки завдяки голу Франческо Граціані, втілювала впевненість і розчарування.

Вихід у другий груповий етап був слабою втіхою, попереду чекали чемпіони світу на чолі з Марадоною та збірна Бразилії, яку навіть зараз називають кращою в історії селесао. Гра з Аргентиною звелась до феноменальної персональної опіки Марадони. Клаудіо Джентіле отримав запис гри новачка «Барселони» за дві доби до матчу, і 48 годин вивчав манеру гри Дієго. Це дало результат, аргентинця повністю виключили з гри, як і його ноги – 23 фоли, хоча назва «фол» досить легка для опису дій італійця.

La Gazzetta dello Sport в день матчу з бразильцями взагалі вийшла з іронічним заголовком «Спробуйте ще», під яким розташовувалися фото непереможних бразильців. Тут вже проявився геній Беарзота, який вирішив сконцентрувати сили не на Зіко чи Сократесі, а на Сержиньо – центральному нападнику, який вдалими переміщеннями створював простір для всіх гравців півзахисту. Рівень гравців селесао був настільки високим, що навіть у некомфортній грі проти цупких італійців вони забили двічі, але хет-трик Паоло Россі і монструозний сейв Діно Дзоффа принесли італійцям перемогу. Фантастика!

То був один з небагатьох випадків, коли Беарзот дав волю емоціям. Преса в мить змінила тон віщування і називала тренера генієм, Паоло Россі неперевершеним, а всіх гравців збірної – левами. В один вечір кожен з тієї команди перетворився в національних героїв, люди виходили на вулиці з прапорами, пісні лунали до самого ранку. Італія перемогла Бразилію, а значить на шляхом до титулу її не зупинить ніхто.

Тоді на літаку, Енцо Беарзот розумів, що результат будь якої гри можна зробити ще до її початку. Переможним кроком у цій карточній баталії став вибір напарника, а ніяк не вдалі дії з картами. Каузіо все зробив за нього, йому потрібно було тільки взяти ту сімку, яку підкинув Франко. Він так і зробив, Дзофф уже ніяк не вплине на ситуацію. Перемога.

У картах немає побратимів.

Фінальний акорд Діно Дзоффа

Хід мав перейти до капітана збірної, але гру було завершено. Дзофф програв партію разом з Президентом, але його це мало переймало, від нього віяло впевненістю, немов він переміг. Ця впевненість стала причиною образи від Пертіні, який ще довго звинувачував капітана у поразці.

За свою довгу кар’єру Діно вже четвертий раз повертався зі світової першості, але переможцем – вперше:

«Я не боявся програти. Головним було не думати про поразку. Я вимагав від товаришів йти вперед при першій же можливості. Я розумів, що це складно, важко. Але потрібно було виграти».

Діно дійсно був найдосвідченішим гравцем всього чемпіонату, й нині він залишається єдиним, хто у 40 років підняв над собою Кубок світу. «Він був впевненим воротарем, здатним зберігати спокій у найважчі моменти. Він завжди стримувався як через скромність, так і повагу до своїх суперників. Наприкінці матчу з Бразилією він прийшов поцілувати мене у щоку, не сказавши жодного слова. Для мене цей швидкоплинний момент залишився самим пам’ятним за весь Мундіаль», – говорив алленаторе після перемоги над Бразилією.

Дзоффа по праву відносять до списку найкращих голкіперів всіх часів, його титули, як і сухі серії, заслуговують захоплення навіть зараз. От тільки сидячи в літаку у капітана промайнула думка про завершення кар’єри, але пристрасть до гри змусила відкласти подібні роздуми на рік. Це була одна з небагатьох помилок Дзоффа у 1982 році.   

***

На превеликий жаль, героям найвідомішого фото на Апеннінах більше не судилося зустрітися за грою в скопу. Як і капітан, більшість гравців досягли свого піку саме на Мундіалі 1982 року, на команду насувалася хвиля омолодження.

Енцо Беарзот, окрилений перемогою в Іспанії, вирішив ще затриматися у керма збірної, але то було хибне рішення. Як і Діно Дзоффу, потрібно було йти після перемоги, тому що за нею слідувала череда невдач: спочатку не потрапляння на Євро-84, потім виліт в 1/8 Чемпіонату світу в Мексиці. Наступної звитяги довелося чекати 20 років, у матчі із французами на Олімпійському стадіоні в Берліні 2006 року Скуадра Адзурра стала чотириразовим чемпіоном світу.

А чи наштовхує Вас історія перемоги команди Беарзота на якісь паралелі?

Тренер відрікається від класичного для Італії стилю гри, команда під його керівництвом демонструє тривалу безпрограшну серію, а підбір гравців на великий турнір дивує всіх – як можна ігнорувати одних і взяти виконавців з мінімальною кількістю ігрового часу за минулий сезон.

Беарзот відмовився від катеначчо, а Італію Манчіні називають найбільш неіталійською командою за всю історію. Енцо віддав перевагу Россі з зайвою вагою, а Манчіні залишив удома Мойзе Кіна – півфіналіста Ліги Чемпіонів, місце якого зайняв Джакомо Распадорі, чиї виходи в матчах Серії А можна порахувати на пальцях однієї руки.

Свого часу Беарзот виставив Манчіні за двері національної збірної за порушення дисципліни – Роберто гуляв усю ніч і повернувся в розташування о шостій ранку, після чого була гаряча розмова з тренером. Але минуло багато часу і сам Манчіні зараз з розумінням відноситься до того рішення: «Я був малюком. Зараз же я батько і опинившись у подібній ситуації – вчинив би точно так».

Вчинити точно так, тобто перемогти, Манчіні і прагне. Але перемога на Євро-2020 не наблизить його колектив до героїв 1982-го. Тоді перемогу Скуадри Адзурри вдалося відобразити у фото, яке поєднувало не тільки світових зірок футболу та президента. Кожен на тому знімку мав власну цікаву історію, але такої популярності йому надала саме скопа. Гра, з якою поєднував себе кожен пересічний італієць.

Саме завдяки скопі відчуття причетності до перемоги відчув кожен.

Фото: AFP; Getty Images